Історія повторюється…

 

Під час переговорів російська сторона не визнала пропозицію української делегації щодо припинення воєнних дій між РСФРР (Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка) та УНР. Представник Раднаркому Росії Г. Чичерін наполегливо переконував українську сторону, що уряд РСФРР не втручається у внутрішні справи України. А війна, що відбувається в Україні є громадянською війною між прихильниками УСРР (Українська Соціалістична Радянська Республіка), з одної сторони та військами Директорії УНР, з другої. У той же час російська сторона не приховувала своїх симпатій до збройних формувань від УСРР на сході України, що билися проти УНР. 

 

 

Представник Раднаркому Росії Д. Мануїльський запропонував українській делегації проект угоди, – який складався з трьох пунктів: 

І) УНР й РСФРР укладають пакт про спільну воєнну боротьбу проти антантського десанту на півдні України, загонів отамана П. Краснова та військ А. Денікіна; 

2) для досягнення добросусідських відносин між двома країнами, відновлення консульської служби та товарообміну Директорія УНР дає згоду на те, щоб провідною ідеологією в Україні стала б диктатура пролетаріату, а долю влади в Україні вирішив з’їзд рад;

3) члени української делегації порушують клопотання перед урядом УНР про звільнення конотопських комуністів, арештованих старшинами української армії. В іншому випадку очільники кремля погрожували піддати репресіям усіх українців, що перебували на території Радянської Росії.

 

Єдине, на що погодилися українські дипломати, – це дотримуватися нейтралітету щодо таких сил, як козацьке військо отамана П. Краснова і Добровольчої армії А. Денікіна. Українці на перемовинах змушені були визнати, що дії армії А. Денікіна становлять небезпеку для України. Водночас дипломати від УНР запевняли, що антантський десант на півдні України нікому не загрожує. Щодо вирішення влади в Україні з’їздом рад, як того хотіли очільники кремля, то аргументи української сторони зводилися до того, що форма влади в Україні виробляється Трудовим Конгресом. Не може йтися і про диктатуру пролетаріату, бо Україна є державою аграрною, а невеликий відсоток робітників складається, головним чином, з емігрантських елементів, тобто етнічних росіян. «Встановлення влади диктатури пролетаріату, – заявив голова української делегації С. Мазуренко, – загрожувало б самогубством для незалежної України».

 

 

Українська сторона відмовилася виконати й пункт третій проекту угоди, де йшлося про вирішення долі конотопських комуністів. Не вплинула й погроза радянсько-російської сторони піддати репресіям всіх українців, що перебували у той час на території Радянської Росії. Слід зауважити, що під час червоного терору в Росії репресії не обминули й українських громадян. Як повідомляв український консул з Москви, «згідно зробленим заявам в список консульством внесено 363 арештованих українських громадян... З числа 363 консульством визволено 60, 20 було розстріляно».

 

Коли з московських газет С. Мазуренкові стало відомо, що російсько-радянська армія вже знаходиться біля Києва він на перемовинах категорично заявив, що «зайняттям комуністами Києва та повторенням там муравйовщини вся наша праця повинна бути анульована і українська делегація повинна відмовитися від своїх повноважень. Без заключення попереднього мирного договору неможливо вести переговори про мир».

 

Нарешті, сторони прийшли до такого порозуміння: Директорія УНР визнає принцип влади рад в Україні, а РСФРР забезпечує нейтралітет України з активним захистом від іноземних втручань. Встановлювалося перемир’я між збройними формуваннями на сході України та УНР на час мирних переговорів при посередництві очільників Кремля та проголошувалася спільна боротьба РСФРР та УНР проти контрреволюції. 

 

Отже, на московських переговорах С. Мазуренко домігся визнання Директорії УНР з боку Радянської Росії до відкриття з’їзду рад та перемир’я на фронтах до часу остаточного ратифікування угоди і на час переговорів. Але угода визнавала владу рад в Україні. Це, в свою чергу, означало тільки одне – без збройного опору влада в УНР – мала незабаром легально перейти до Комуністичної Партії України – філії Російської Комуністичної Партії. 

 

По прибутті українських дипломатів до державного центру у Вінницю, оскільки Київ вже був взятий російсько-радянськими військами В. Винниченко з обуренням сприйняв умови вище наведеної угоди з Радянською Росією й подав у відставку. Головою Директорії УНР став С. Петлюра – прихильник прозахідного зовнішньополітичного вектору. 

 

Так завершилася спроба очільників Директорії УНР дипломатичним шляхом зупинити другу хвилю російсько-радянської агресії проти України. Чи можна назвати діяльність українських дипломатів на переговорах у Москві – поразкою? Ні! Врешті-решт, відомий вислів «коли замовкають дипломати, починають говорити гармати» цілком є актуальним й у наш час. Й це нам добре відомо!