В університеті Леся Орляк презентувала свою книгу «Ти зробив усе, що зміг»

13 травня 2019 року
     13 травня у НУБіП України відбулась презентація книги Лесі Орляк, під назвою «Ти зробив усе, що зміг». «Пані Олеся виховала патріота, справжнього українця, за що ми всі їй щиро вдячні» говорить декан гуманітарно-педагогічного факультету Василь Шинкарук, та зачитав декілька рядків з її книги.

     Геннадій Ржевський, директор ННЦ виховної роботи і соціального розвитку розповів присутнім про сина Олесі Орляк, героя війни, який віддав своє життя, щоб захистити усіх нас.

     Особливу атмосферу навіяла пісня-реквієм «Заплакало небо» та відеоряд, на якому були продемонстровані прощення рідних із тими, хто поліг на війні.
     Наступним слово взяв Василь Ганчура, директор Тернопільського видавництва «Джура», який поділився зі слухачами історією написання даної книги та додав: «Загибель сина спонукала до написання.., щоб люди почитали, щоб ми не забували, щоб не були байдужими..., щоб пам’ятали усіх хлопців та дівчат, які загинули..., щоб не забували про їх матерів, сестер, дітей... та солдатів, які зараз там. Ми хочемо це показати, хочемо це розповісти, бо ті, кого уже з нами немає того б хотіли».

     Мій син одного разу запитав: «А що ти зробила для перемоги?» на що я відповіла: «Виховала тебе», ділиться з присутніми мама загиблого героя, автор презентованої книги Олеся Орляк. Ця книга – це пам’ятник світу... це пам’ятник мого сина... пам’ятник усім військовослужбовцям, що захищали і захищають нашу Неньку.

     Ця книга – це художньо-документальна повість... документальна, бо усі персонажі – реальні люди, чиї імена я дозволила собі не змінювати, адже вважаю кожного з них справжнім творцем сучасної історії, і кожен з них є праобразом сотень, тисяч співвітчизників, одним з яких є її син Олександр Орляк, який залишив свій слід в історії там – під серед окопів, на струшеній артснарядами землі, у посіченому осколками бронежилеті та зраненому серці матері.

     На цих сторінках читач не знайде бульварного екшену. Не знайде і пафосних баталій. Це – крик душі матері. Біль втрати, який їй не дає спокою. Він прориває барикади скромності й виходить сюди – на сторінки твору, де жоден рядок не вигаданий, не зоставлений грамофоном.

Анастасія Стародуб
 

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015