До 100-річчя від дня народження Дмитра Михайловича Прилюка

 Символічним є те, що НУБіП у 100 річчя Прилюку відкрив напрям підготовки «журналістика».Одна із знакових журналістських епох в Україні асоціюється з ім’ям декана факультету журналістики КНУ ім. Т.Г.Шевченка Дмитра Прилюка. У 1965-1969 і 1972-1982 рр. він очолював факультет журналістики. Дмитро Прилюк - один із теоретиків і основоположників української школи журналістики, автор фахових підручників «Теорія і практика журналістської творчості», «Мистецтво писати», «Спостереження і дослідження фактів журналістом». Правдолюб і принциповий практик, він завжди багатогранно аналізував події і факти, у своїх працях поєднував практичний досвід і наукові постулати, прогнозуючи дієві професійні закономірності. Його підручники й сьогодні актуальні серед викладачів та студентів журналістських навчальних закладів. Дмитро Михайлович Прилюк - постать, над якою невладний час.

Д. Прилюк, вважав, що журналіст - це завжди політик. Об'єктом же відображення у журналістській творчості, є реальна суспільна дійсність - матеріальне виробництво й економіка, наука і культура, мистецтво й побут, правові й моральні норми співжиття людей. Це відображення має відбуватись не в усій їх повноті й складності, а у соціально-політичному аспекті, у світлі вимог сьогоднішнього-завтрашнього дня, щоразу диктованих конкретною соціальною ситуацією, що складається в процесі суспільного розвитку.

Від фаховості журналіста напряму залежить якість журналістського продукту. Подія, сприйняття інформації журналістом, інтерпретація і кінцевий результат – це складники єдиного процесу, що окремо існувати не можуть. Лише разом вони впливають на всі сфери людської діяльності та процеси у суспільстві. За кожним справжнім фахівцем стоїть школа.

ВРІЗ: Дмитро Прилюк народився 8 листопада 1918 року на Хмельниччині у селі Божиківці. Дитинство і юнацькі роки минули в рідному селі. Тут він навчався в школі, працював у колгоспі. Закінчивши середню школу, вступив до Харківського інституту журналістики і закінчив його в 1941 році.

Працював редактором харківської обласної молодіжної газети «Ленінська зміна». У роки Другої світової воював на Південно-Західному та Калінінському фронтах, брав участь в обороні Києва. Нагороджений бойовими орденами і медалями. Після війни Дмитро Прилюк працював у редакціях полтавської, вінницької та київської обласних газет, редактором республіканської багатотиражки "Колгоспне село".

Перша книга Дмитра Михайловича "Уроки" вийшла друком у 1956 році, а потім були повісті, оповідання, романи: "Безсмертя батьків", "Ми були молоді", "Де ти доле?", "Веселі пригоди з доброї нагоди". В своїх творах Дмитро Прилюк розповідає про героїзм дорослих і дітей в роки Великої Вітчизняної війни, а також про природу рідного краю. Письменник намагається вибирати такі випадки з життя тваринного світу, які викликають захоплення, співчуття, а часто й усмішку, адже природа-чарівниця здатна творити багато дивовижного.

З жовтня 1945 року працював у газеті «Зоря Полтавщини»: кореспондентом, завідувачем відділу, заступником редактора. Очолював редакцію республіканської газети «Колгоспне село». З 1958 року майже 30 років викладав у Київському університеті імені Тараса Шевченка, з яких 15 був деканом факультету журналістики. Кар’єра будувалася послідовно й продумано - виконувач обов'язків доцента, старший викладач, доцент, професор, завідувач кафедри теорії та практики партійно-радянської преси, завідувач кафедри журналістської майстерності та літературного редагування. У 1968 р. захистив кандидатську і 1977 р. - докторську дисертацію - «Общественное назначение журналистского произведения». Досвідчений журналіст і публіцист, лауреат Республіканської журналістської премії імені Ярослава Галана, автор численних наукових праць, підручників, романів, повістей 22 вересня 1987 року завершив свій життєвий шлях.

Історію пишуть люди. Створюють ті, на кого орієнтуються у суспільстві. Особистості закладають підвалини новим напрямам у всіх сферах буття. Без минулого немає майбутнього, без Дмитра Прилюка не було б сьогоднішньої журналістики, бо більшість його випускників очолюють медіа холдинги та працюють у популярних виданнях. Д.М.Прилюк - людяний і водночас вимогливий менеджер, високопрофесійний журналіст і педагог. Вмів вмить чітко і вправно відшліфувати «слабенький текст» і ледь помітними правками чи штрихами довести до завершеності, "вписати" у формат видання, пояснити автору, як працювати надалі. Просто і доступно умів пояснювати складні речі. Його творчо-педагогічне надбання є базовим для сучасної журналістської освіти. З приходом Дмитра Михайловича на факультет, журналістський заклад перетворився на потужну і злагоджено функціонуючу структуру з трьома формами навчання (стаціонарною, заочною, вечірньою), у складі якої постало п'ять (замість двох) кафедр, запрацювали такі важливі підрозділи, як фотолабораторія (саме з неї і почалося зміцнення матеріально-технічної бази факультету), відтак навчальні радіо- та телестудія, клас машинопису, кабінет журналістики, навчальна друкарня, з появою якої пожвавилося видання навчально-методичної літератури. Випускали студентські видання «Молодий журналіст», «Слово - зброя», «Екран новин», «Блискавки» і «Бюлетені». Проводили творчі конкурси і фотовиставки студентських робіт.

До науково-педагогічної роботи на факультеті журналістики Д.М. Прилюк був підготовлений всебічно, про що свідчать публікації з проблем підвищення дієвості періодичної преси на сторінках республіканської преси. Популярною була методичка «Про що і як писати до газети» (1954). Д.М. Прилюк авторитетно заявив про себе як науковець-дослідник. Предметом його наукових зацікавлень стали проблеми журналістської майстерності. Прилюк підготував плеяду кандидатів і докторів наук. У пресі виступав під псевдонімами Д.Подолянин і Дмитро Рубан.

Покійний нині професор О.Коновець згадував: «Він прийшов до університету й очолив факультет журналістики наприкінці 60-х років минулого сторіччя. Це був час "відлиги", і, як багато з його колег-шістдесятників – письменників і журналістів (Олесь Гончар, Іван Дзюба, Микола Руденко, В’ячеслав Чорновіл та ін.) – вніс свіжу творчу хвилю в задушливу, застійну атмосферу тодішнього життя, яка сформувалася у попередні десятиріччя тоталітарного режиму. Долаючи ідеологічні перешкоди, інерцію догматичного мислення, жорстку "опіку" недругів, Прилюк зміг за порівняно короткий період (70-ті – перша половина 80-х років ХХ століття) закласти фундамент українського журналістикознавства, створити українську школу дослідників публіцистики. Разом зі своїми однодумцями – професорами Володимиром Рубаном, Павлом Федченком, Володимиром Здоровегою та ін. – він, по суті, одним із перших зробив спробу визначити генезу, окреслити традиції і національну специфіку української публіцистики. Так склалася доля, що Дмитро Михайлович став керівником моєї кандидатської дисертації. Точніше, я попросився до нього у здобувачі – і він погодився. По суті, він був моїм хрещеним батьком у науці, допомагав робити перші кроки у журналістикознавстві. Моє творче спілкування з професором Прилюком випало на той період його діяльності – перша половина 80-х років минулого століття, коли він був уже визнаним ученим не лише в Україні, а й у всьому тодішньому Радянському Союзі. Тоді, крім московських дослідників журналістики (В. Горохов, Я. Засурський, Є. Прохоров, Е. Лазаревич та ін.), в Україні було два теоретики публіцистики – Володимир Здоровега і Дмитро Прилюк. Вони розвивали такі поняття і категорії, як "публіцистичне дослідження", співвідношення емоційного та раціонального у журналістському творі, "публіцистичний образ" тощо. Власне, усі тоді – у Москві, Ленінграді, Мінську, інших пресознавчих центрах – визнавали українську наукову школу журналістики саме за цими характеристиками, провідну роль професора Прилюка як лідера цієї школи.

Відданість Дмитра Прилюка усьому національному, українському пронизувала його педагогіку, прозу, публіцистику (книжки «Одвічне», «Село на нашій Україні», «Де ти, доле?», «Повноколосся», «Земносили», «Роки неспокійного сонця»...)

Дмитро Михайлович Прилюк від природи наділений величезною енергією життя, творчості, неабияким багатогранним талантом. Під час активної діяльності він, зрозуміло, не все зробив, що планував чи хотів зробити, але принаймні найголовніше, думається, встиг. Майже в усіх жанрах (окрім, здається, драматургії, якщо не вважати за таку майстерно виконані діалоги) він виявив себе на досить високому професійному рівні. Заявив про себе як талановита і перспективна особистість.

Україна – переважно сільська держава, більшість лідерів - вихідці з села, життя кожного українця тісно пов’язане з селом. У той час, коли довелося жити Прилюку тема села була топовою, а Прилюк - великим авторитетом у селян, наклад газети «Сільські вісті» був одним із найбільший. Це видання найчитабельніше і наймасовіше в Радянській Україні. Читачі шанували Прилюка, як самовідданого редактора газети «Колгоспне село», яка згодом прибрала назву «Сільські вісті».

Відомий у світі славіст, мовознавець і літературознавець (остання найповніша бібліографія його праць охоплює 872 назви), лауреат Національної Шевченківської премії, академік Національної академії наук України, почесний президент Української Вільної Академії Наук у США, професор Юрій Шевельов в своєму інтерв’ю для «Української правди» згадує Прилюка: «У житті я вибрав кар"єру вчителя, але поряд зі мною – в співгрі-співпраці-співнавчанні були мої учні. Я виховував їх, вони виховували мене. Рука була авторова, але водили нею учні – Гриць Білик, Федір Лад, Дмитро Прилюк...»

Теплі спогади відомих журналістів про Прилюка доступні у ЗМі та у мережі Інтернет в котре підтверджують, що він був дуже хорошим педагогом –Учителем життя. Знання можуть дати багато навчальних закладів, а от зустріти учителя, котрий навчить тебе бути добрим, людяним, шляхетним, високопрофесійним – це велика рідкість. Дмитро Михайлович був унікальним, саме такою рідкостю.

Дружина Д.Прилюка Віра Жданенко написала книгу спогадів про нього. Прилюк справді був новатором у навчальному процесі, готував журналістів-практиків відповідно до запитів часу і ринку ЗМІ. Він творив свою, українську, журналістську школу.

Степан Колесник, доцент, лауреат Шевченківської премії у статті «Перехрестя людських доль» ставить риторичне питання: «Чому, чому так мало нині Прилюків у наших вузах? Якби набралось їх більше, студентські будні освітились би іншим світлом, наука вигравала б фундаментальними гранями, а інтелектуальне наповнення лекцій перетікало собі в джерельне і незамулене річище».

Звернення Прилюка крізь час і простір до журналістів-сучасників:

Опрацювавши доробок Дмитра Прилюка, очевидними і актуальними є його судження про те, що журналіст повинен бути не тільки професійно грамотним, а й людяним і великодушним. Журналістика – це більше ніж просто фах, - моральні закони та етичні принципи мають бути незмінно найголовнішими постулатами журналістської діяльності. Безумовно, суспільство наділяє працівників ЗМІ великими правами, але журналісти несуть також велику відповідальність перед суспільством. Ці взаємини мають, насамперед, базуватися на етичній поведінці та моральній свідомості.

Як за часів «відлиги» так і у наші дні такі чесноти, як мораль та етика, сприймаються досить неоднозначно. З одного боку, працівники медіа розуміють, що вони означають, але з іншого – часто ігнорують їхній безпосередній зміст. Сучасники-журналістів зіпсовані «джинсою» й обмежені дедлайнами, ігнорують принципи класичної журналістики, що заслуговує відвертого осуду. Етика і мораль у своїй єдності становлять підґрунтя журналістської етики. Учення Д.Прилюка передбачає духовність і мораль, як головні чесноти фахівця, його вибору духовних цінностей і відповідної поведінки відповідно з совістю, моральним почуттям, що передують діям і словам, адже поступаючись совістю, журналіст втрачає людяність, особистість, суспільну значущість, авторитет, а професія статусність. В розумінні Д.Прилюка професія надає журналісту право та обов'язок вершити публічний моральний суд над подіями і явищами, які викликають загальну зацікавленість. Моральні аспекти журналістської діяльності привертають суспільну увагу тому, що в умовах вседозволеності почастішали спроби використання ЗМІ в особистих цілях. Наразі, чимало видань, зокрема теле, радіо і електронних медіа, різних типів і рівнів відрізняються низькою культурою полеміки, перекручують думки опонентів, демонструють неабияку неприязнь стосовно небажаних поглядів. ЗМІ покані правдиво інформувати, формувати громадську думку задля утвердження добра і справедливості у суспільстві, працювати над створенням і підсиленням позитивного іміджу держави. Діяти в інтересах громадян і суспільства.

Творча спадщина Д.М. Прилюка багата й славна. А учитель залишиться в памяті тих, хто його знав, мудрим, врівноваженим і доброзичливим, готовим прийти на допомогу кожному, таким його згадують сучасники, зокрема професор Василь Дмитрович Шинкарук ініціює наукові приурочені до сторіччя майстра.

У Києві на вул. Марії Заньковецької, 7, на фасаді будинку, де мешкав Д. Прилюк з родиною, є бронзова меморіальна дошка з його барельєфом, де час від часу хтось приносить свіжі квіти.

Доцент кафедри журналістики та мовної комунікації
В.В. Чекалюк

(Фото у додатках з родинного архіву Прилюків)