Пам’ятаючи минуле, будуємо майбутнє: гуманітарії вшанували пам’ять жертв голодомору в Україні

26 листопада 2017 року

«… повернення до потреби пам’яті, до потреби знання свого минулого,
але насамперед – до милосердя, до християнського виміру відчуття людини.
Це має бути щоденною пам’яттю – так, як кожна людина має потребу
час від часу іти на могилу своїх рідних, згадати їх»
Оксана Пахльовська

     Україна щонайменше тричі ‒ 1921 року, у 1932-1933 роках і 1947 року, пережила страшні трагедії – Голодомор, що забрав мільйони людських життів і живих, і ненароджених. «Щоб змусити український народ замовкнути та придушити його прагнення до свободи, тоталітарний режим Сталіна, побоюючись сили рішучого народу, прирік мільйони українців на голодну смерть: «Найголовніше тепер Україна… Якщо ми тепер не візьмемось за виправлення ситуації в Україні, Україну можемо втратити...».
     Ми не спроможні змінити щось у минулому, але можемо оцінити, взяти урок і, найголовніше, пам’ятати.

     Із самого ранку 25 листопада 2017 року, у День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій, керівний і професорсько-викладацький склад, а також студентських актив гуманітарно-педагогічного факультету першими відвідали Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», аби хвилиною мовчання із вдячністю вшанувати тих, хто по-різному борючись, віддав своє життя за нашу сьогоднішню Незалежну Україну.

     Букет квітів, що від імені факультету й університету поклав декан гуманітарно-педагогічного факультету Василь Шинкарук, горщики з зерном, що їх поставили до підніжжя пам’ятника заступники декана Ігор Буцик, Ярослав Рудик та Інна Савицька і голова СО Валентин Савченко, були вдячністю і тим людям, які в непростий час рятували від голоду співвітчизників.

 

     Присутні запалили свічку і стояли в мовчанні. Багатьом згадалися рядки Павла Тичини, написані 1921 року:

Загупало в двері прикладом, заграло, зашкрябало в шибку.
— Ану, одчиняй, молодице, чого ти там криєшся в хаті? —
Застукало в серці, різнуло: ой горе! це ж гості до мене!
Та чим же я буду вітати — іще ж не вварився синочок...
Біжить, одмикає сінешні, гостям уклоняється низько.
Гостей вона просить проходить — сама ж замикає за ними.
Проходять солдати у хату; один з них писати сідає,
два інших стають коло печі, а два при рушницях на дверях.
— Ну як же живеш, молодице? Показуй, що вариш-готуєш? —
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається тихо.
Горщок витягають із печі, в нім скрючені пальчики видно.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається чудно.
Знаходять одрізані ноги, реберця, намочені в цебрі,
і синю голівку під ситом, що вже почала протухати.
Стоїть молодиця — ні з місця — і тільки всміхається страшно.
— Ну як же живеш, молодице? Чого ти мовчиш, не говориш?
— Отак і живу я...— та й змовкла. Ой чий же це голос у неї?
Хрипкий, а тремтючий, веселий.— Та так і живу,— проспівала.
Хіба ж то йому я не мати? Чи їсти, скажіть, не хотілось?
Ви хочете їсти? Сідайте. Між вами і я молодая.
Повірите, люде, їй-богу. Отак тільки тут полоснула —
затіпалось зразу і стихло. Повірите, люде, їй-богу...
Отак і живу,— проспівала.— Отак, удова молодая,—
і раптом уся затрусилась, мов щось би вона пригадала.
Очима так дико по хаті і кинулась вся до синочка.
Голівку вона йому гладить і ротика стулює міцно.
Заплакала б тяжко — не може, лиш б’ється об піл головою:
— Синочку, дитя моє любе! Ой що ж я з тобою зробила! —
Солдати підводять нещасну, її освіжають водою.
А писар все пише, все пише — та сльози писать заважають.


«Голодом вбивали нашу свободу. Не підкорені у 33-му — непереможні сьогодні!» Пам’ятаймо: ми ‒ не нація-жертва, ми ‒ нація непідкорених.

 

Світлана Харченко,
заступник декана гуманітарно-педагогічного факультету


Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook