Я поки що не бачу картинки, як це станеться. Але ми обов'язково переможемо. З такими командирами, які є в нашій бригаді, ми виграємо війну точно!

6 березня 2017 напередодні жіночого дня на запрошення кафедри стандартизації та сертифікації с.-г. продукції факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК відбулась зустріч студентів нашого університету з випускником НУБіП України справжнім чоловіком, воїном, десантником 95-ї бригади, командиром взводу гранатометників, Олександром Погребиским.

Олександр якось написав у соціальній мережі: «Життя це тимчасовий іспит тебе як людини, іспит який неможливо перездати, а саме тому завжди будь розважливим, ніколи не поспішай з висновками! Вір, завжди вір у краще! Збережи віру на всьому життєвому шляху. Щось завжди буде намагатися зламати твою віру, але не здавайся, чуєш ніколи не здавайся !!! Бережи любов у серці своєму вона допоможе жити і бути щасливим в будь-яких обставинах, даруй її оточуючим, поширюй щастя!!! 

Все тимчасово в цьому світі, можливо і світ цей.  Але те, що ти посієш в серці своєму - вічно!»

До того як Саша підписав контракт у ЗСУ, його батько і дядько рік відслужили в зоні АТО. Після місячного відпочинку тато вирішив повернутися в бригаду, незабаром до нього приєднався і син.

- Так ми почали з батьком служити в одній - 5-й - роті, - говорить Олександр Погребиский. - Мої дядько і тато отримали повістки в першу хвилю мобілізації. Батько свого часу служив у роті почесної варти в Угорщині, а дядько - в Чехословаччині. Їм запропонували на вибір три бригади. Вони зупинилися на 95-й, житомирської, яка розташовується недалеко від Києва. І в березні 2014 роки пішли воювати. Після того як забрали частину території України, вони обидва припускали, що буде війна, і були готові перебувати на вістрі подій. Так було і під час київського Майдану.

Саша хотів воювати разом з рідними, але його не взяли, тому що не служив в армії.

- Я готовий був йти в добровольчий батальйон, - продовжує Олександр. - Але батько сказав: «Якщо будемо воювати, то разом». Він розумів, що зупинити мене не зможе. Адже сам з дитинства вкладав в мене думка про те, що потрібно бути справжнім чоловіком. Батько знав, що я будь-якими шляхами буду намагатися потрапити на передову. Тоді він знайшов для мене аргумент: «Займайся тилом. Це дуже важливо".

Саша став волонтером після того, як поранення отримали і батько, і дядько. Це сталося в кінці липня 2014 року.

- Історія їх поранення особисто для мене фантастична, - продовжує наш гість. - Коли 95-я бригада зайшла в Слов'янськ з гори Карачун, батько насамперед попросив дозволити йому пройтися по місту в цивільному одязі, щоб подивитися, чи залишилися «Сепари». За два дні виявив кілька точок. Після цього йому запропонували подолати маршрут від Сіверська до Лисичанська, щоб виявити опорні пункти ворога. Та територія була ще «напівсірою».

- Батько замаскувався: гумові тапочки, шорти і футболка. В руках у нього був пакет пом'ятих абрикосів і чекушка горілки. Легенду йому придумали таку: він, мовляв, вийшов з в'язниці і приїхав до Слов'янська, а жінка втекла в Лисичанськ. І ось він її шукає. Папа говорить, що йому ніколи не було так страшно, як тоді, під час спілкування з «Сепарами». Зустрічалися різні, в основному, цивільні. На одному з «опорників» тато все з'ясував. Переночував в занедбаному будинку. Після того як пішов звідти, в будівлю прилетіла міна. Батько повернувся до своїх - на блокпосту стояли бійці 1-го батальйону. Але вони не знали, як виглядає мій батько. Щоб його впізнати, викликали дядька. Коли той прибув, з'ясувалося, що комбриг з батальйоном їдуть на штурм Лисичанська. Мої рідні вирушили разом з ними. Під час того бою одна людина загинула, четверо були поранені, в тому числі дядько і батько.

- Я саме перебував на дачі, коли мені подзвонили з цією новиною. Тут же сів на поїзд і поїхав до Харкова. Батька серйозно контузило. На щастя, він був більш менш цілим, руки-ноги на місці, тільки голова сильно боліла. А дядько отримав наскрізне поранення в ногу. Необхідними ліками їх забезпечили, тому привезені гроші я спочатку практично не витрачав. Але побачив, як багато поранених знаходиться у госпіталі. Деякі були в одних трусах, тому що форма згоріла. Чи не мали ні ложки, ні чашки, ні взуття ... Рідні порадили мені зайти в дев'яту палату до Влада Кузнєцова з 13-го батальйону. Він втратив кисть. Назавжди запам'ятав побачене: перемотана рука, кам'яний погляд Влада, тіло в зеленці. Все, що у бійця було, - це бинт і труси. Я його запитав: «Тобі щось потрібно?» «Ні, - відповів він, - дякую. Але якщо є трохи грошей, купіть мені державний прапор и гумові капці». Його відповідь перевернув мою душу. Я зрозумів: не треба ставити питання, досить подивитися на тумбочку біля ліжка. Тоді відразу стає ясно, що потрібні посуд, одяг, мобільний телефон, щоб дзвонити сім'ї. На ті чотири з половиною тисячі гривень, які були у мене з собою, я закупив набори, які пізніше харківські волонтери стали називати «номер раз». У них входили чашка, ложка, тарілка, футболка, тапочки. Щоправда, довелося посваритися з керівництвом госпіталю, щоб до поранених дозволили ходити волонтерам, бо госпіталь військовий і цивільним не можна.

- Повернувшись до Києва, поїхав у військовий госпіталь. Там вже все було все налагоджено. Тоді я сказав: «Ось мої руки-ноги, використовуйте їх». Крім того, став спілкуватися з товаришами по службі батька. З'ясував, що у більшості з них не було аптечок. Мій добрий друг Рома живе в Польщі. Він почав купувати джгути, кровоспинні препарати, ножиці для розрізання одягу, а я тут комплектував все в подсумки і відвозив на фронт, одночасно інструктуючи бійців, як ними користуватися.

- Перша моя поїздка була в Слов'янськ, в 95-у бригаду. Побачив, як повернулися бійці, що потрапили в засідку. У них були загиблі ... Мені розповіли, що хлопцям потрібні тепловізори, хороша оптика. Я розмістив пост в Інтернеті, і один чоловік відразу передав мені необхідну суму. З тих пір обсяги допомоги тільки збільшувалися. Я возив і їжу, і бронежилети, і каски. В основному, їздив в десантні бригади: 80-ю, 25-ю, 79-ю, 95-ю. Між поїздками допомагав в госпіталях.

- А коли ж ти працював?

- Я - інженер-геодезист за фахом, тому що закінчив факультет землевпорядкування НУБіП України і працював у приватній компанії, яка співпрацювала з російським «Газпромом». Але після подій на Майдані директор відмовився працювати з росіянами. Коли я став волонтером, одного разу він зателефонував мені і каже: «Заїдь». Чесно кажучи, подумав, що мене звільнять, адже я не часто з'являвся на роботі. Але директор мене приємно здивував: «Скільки потрібно, стільки часу і витрачай на допомогу армії». Став уточнювати, кому краще віддати УАЗ «Патріот», потім поцікавився, на чому я їжджу на передову. Дізнавшись, що у мене немає машини, віддав техпаспорт і ключі. З тих пір мене і стали називати «Патріотом». Тепер це мій позивний в батальйоні.

Знімок зроблений 6 грудня на Чонгарі "Для меня присяга — не просто слова, а выражение внутренней готовности служить своей стране, украинскому народу, — говорит Александр (фото Ивана Звягина)

- Олександре, як ти змінився після війни.  

- Я став набагато вимогливіше, наперед до себе, - каже боєць. - Тепер завжди буду вимагати від чиновників робити те, що належить, адже я їм плачу зарплату у вигляді податків. Побачивши війну, ставши солдатом, став більше цінувати прості речі. Раніше їдеш додому - ну і що? Звичайна справа. А зараз це щоразу радість. Я добре відчуваю себе у відпустці. Мені подобається відзначати: люди працюють, діти гуляють, ходять, сміються, весна прийшла, веселяться. Значить, ми там, не дарма. Якщо тут, в Києві, можна жити в мирі і спокої, як і раніше, не дарма я пішов в армію служити батьківщині.

- Саша, нас всіх цікавить: ми переможемо?

- Я поки що не бачу картинки, як це станеться. Але ми обов'язково переможемо. З такими командирами, які є в нашій бригаді, ми виграємо війну точно. Але поки не можу сказати, коли.

Владислав Сухенко

завідувач кафедри стандартизації

та сертифікації с.-г. продукції