Газета «Голос України» від 19 липня 2016 року. Станіслав Ніколаєнко: Бентежить те, що вікові напрацювання в українській освіті інколи підміняються одномоментними рецептами

 

 

 

– Дуже бентежить, насамперед, те, що вікові напрацювання в українській  освіті інколи підміняються одномоментними рецептами, які нав’язуються, як правило, зі сторони, і більше того – похапцем, без глибокого осмислення, аналізу і прогнозу. Сильно дивує й інша обставина:  я знаходжу спільну мову, скажімо, з президентом американського університету штату Айова, з яким ми уклали угоду про співпрацю на 2014-2019 роки, очільниками Варшавського, Празького, Братиславського вишів – наше бачення на розвиток освіти однакове. Але в Україні чую, що ми не тим шляхом ідемо, що у нас не така освіта, корумповані вчитель, вища школа. Словом, одні негаразди. Якщо все так, то звідки тоді у нас беруться переможці міжнародних олімпіад,  яким чином наші студенти отримують потужні зарубіжні гранти, звідки у нас визнані в Європі і світі фахівці? На керівників деяких українських вузів дехто з наших високопосадовців дивиться, як на якихось монстрів і вважає, що ми родимі плями минулого. Але знову ж виникає питання: а хто ж сьогодні на 600 млрд грн робить внесок у ВВП країни через аграрний сектор? Це ж наші випускники. Приміром, керівник агрофірми «РостАгро», що на Полтавщині Михайло Бернацький, директор агрофірми «Колос» з Київської області Леонід Центило, генеральний директор «Індустріальної молочної компанії», президент УКАБ Алекс Ліссітса,  очільник «Миронівського хлібопродукту» Юрій Мельник. А звідки взялися свого часу голови Верховної Ради Олександр Мороз, на жаль, покійний уже Іван Плющ? Звідки віце-прем’єр-міністр Леонід Козаченко,  вчора міністр науки і освіти, випускник сільськогосподарської академії, який сидить  перед вами?  Це ж усе продукти нашої вітчизняної освіти. Мене глибоко непокоїть, що нас  сьогодні віднесли у світі до третіх країн, що рецепти розвитку вищої освіти, приміром, Німеччини, Англії, Франції. США нам застосовувати не дозволено.  Ми повинні рівнятися на треті країн, у кращому випадку йти шляхом Грузії, Естонії. 

 

 

– Приміром, зараз проводиться експеримент по зовнішньому незалежному оцінюванню при вступі з бакалаврату в магістратуру на всіх юридичних спеціальностях. Керуємось, начебто, благородною метою - подолати корупцію. До слова, ми вже другий рік ведемо перемовини з фондом «Відродження», просимо допомоги провести у нашому університеті об’єктивне тестування з тим, щоб з бакалаврів відбирати в магістри дійсно кращих. Своє тестування у нас є. Але ж розуміємо: коли тестує той, хто викладав, воно все одно суб’єктивне. Так от, на моє переконання, в магістратуру не можна відбирати виключно по тесту.   До неї треба взяти того, в кого іскра в очах, в кого світиться розум, і хто вже брав участь у дослідництві. А якщо кандидат щось формально знає і написав тест, здогадався, то такий нам не потрібен. З іншого боку, трапляються випадки, коли якийсь студент з якихось предметів «накульгує», але він нетрадиційно мислить, здатен до пошуку. Тестом це не виміряти. Так, ЗНО при вступі на перший курс спрацювало. Його, до речі, на посаді міністра ставив я, тоді активно починала також Лілія Гриневич. Протягом трьох років відбувалася апробація, йшла копітка, важка робота. І новий міністр Вакарчук лише підписав наказ про введення ЗНО – все було готово.  І справа пішла. Але ж не можна все переводити на тести – вони можуть бути лише складовою оцінювання. Бо через тестування дуже часто ми «вибиваємо» обдаровану молоду людину. Ось вам приклад. Торік до нас прийшов хлопець. Він мав 192 бали з математики. Це фактично абсолютний результат, бо 185 – це вже відмінно. Але в нього українська мова і біологія були на рівні трійки. І за сумою балів він програв, ми змушені були керуватися формальністю і не взяти його в університет. Хіба це правильно? Адже  такі люди потрібні на інформаційні системи, економічну кібернетику.  Вважаю, що університети з національним статусом, які стали дослідницькими, як наш, мають право на особливий відбір, перш, ніж вирішувати, брати чи ні абітурієнта на навчання, повинні поговорити з ним. А ми хлопця – на контракт, а батьки його не спроможні, і він змушений був звільнитися. Прикро. З шикарними знаннями з математики не взяти на інформаційні системи через посередні знання з біології. Хіба правильно уніфікувати все баз винятку?

 

   

– Саме, на жаль, в межах. Але з’явилася й інша новація – подання документів до приймальної комісії обов’язково в електронній формі. І знову ж таки, начебто благородне рішення: юнакові чи дівчині не треба їхатиме з села в обласний центр чи  столицю, достатньо підготувати електронні копії документів і надіслати через інтернет-мережу.  Вчора я був на засідання.  приймальної комісії. Приміром, до магістратури ми вже маємо зданих документів від 1508 бакалаврів. Проти минулого року це майже на 150 осіб більше. Там я зустрів кількох батьків. Оди з них приїхав з Білої Церкви. Запитую, навіщо – документи ж здаються в електронній формі?  Хочу, відповідає, порадитись, щоб вірніше допомогти синові  вибрати з двох можливих варіантів правильніший і реальніший – чи садово-паркове господарство, чи якість харчування. Буду, говорить, називати нахили дитини, а ви порадьте. Як можна відмовити у цьому людині?  А торік до нас  прийшла дівчина, яка хотіла йти в медичний університет, але змінила вибір на ветеринарний. Сьогодні це переможець Всеукраїнської олімпіади з ветеринарії. І ця студентка не просто задоволена – вона щаслива. Тобто, спілкування потрібне. Як на мене, не треба обмежувати право подавати за бажанням документи вживу, особисто. А хто хоче – хай через електронку. Це було б демократично. Ще одна колізія – вибір пріоритету. Приміром, хлопець із Шостки пріоритетним обрав вуз у Києві, а в Сумах подав копію документів. А в нього щось сталося в родині.  І він зможе навчатися тільки ближче до дому – в Сумах. Але ж пріоритет – Київ, і змінити на Суми він його вже не може. Або навпаки: він хоче в НУБІП, а його зарахували в Сумах. Тобто, під гаслом демократії нав’язана безальтернативність. У невеликій країні, як, скажімо, Естонія, це може бути – випускників там всього кілька тисяч, все легко унормувати.  А в Україні, де вступатимуть більше 350 тисяч абітурієнтів, всього передбачити неможливо. Між тим, за кожним конкретним випадком - доля людини.

 

 

 

– Тут також вишам, насамперед, державним, загрожують «удосконаленням». Відповідний департамент МОНу має ідею не визначати конкретне державне замовлення кожному вузу по спеціальностях, а вчинити знову ж таки  «демократичніше». Університети хай назвуть, скільки вони приблизно хочуть набирати на держзамовлення, а вступники подадуть документи. Скільки на який фах подадуть, таким і буде визначено держзамовлення. Природньо, в межах ліцензованих обсягів. Тобто, сьогодні ми набираємо в бакалаврат, і ставимо на агронома орієнтовну цифру 150 осіб. І МОН каже – набирай. Але чи прийде 150, чи ні, не знаємо, бо робиться все «в темну», через електронку. Університет ні на що не впливає. Є такий проект, «Гроші ходять за дитиною», який реалізований у Грузії. Закінчує юнак чи дівчина школу, їм дають сертифікат на 20 тисяч, і куди вони ці сертифікати віднесуть, туди бюджет ці гроші і заплатить. Що ж виходить у нас. В НУБІП рік навчання на ветеринарному факультеті коштує 37 тисяч грн. Чому? Тому, що ми національний університет, у нас 20 лабораторій тощо. Агроном коштує 35 тис. Бо там 22 лабораторії, у тому числі сучасна фітолабораторія, лабораторія якості продукції, переробки, ґрунтознавства, там дослідництво.  Все це дорого. Але той, хто пройде таку підготовку – це фахівець. А йому дали 20 тис. А що вартує 20?  Це психологія, юриспруденція, дизайн – дешевше коштуватиме навчання там, де немає лабораторій, науки, дослідництва. Більше того: підіймаються приватні університети, де немає бази. Уявимо, що приватний виш готує лісівника. У нас сьогодні 17 тис га землі, у Боярці – дослідна станція, де лабораторії, гуртожитки,  потужні цеха, дослідницький центр, база практики – це щороку 50-70 млн. на утримання. Приватні вузи цього не мають, на ліс там показують пальцем. Але там на юриста чи економіста заберуть ці 20 тис і житимуть з приспівом. Бо навіть у НУБіП економіст коштує вдвічі дорожче, бо тут 32 доктори наук, є академіки, які виконують міжнародні гранти, які пишуть спільні підручними з бельгійськими, французькими, норвезькими та іншими зарубіжними колегами. Сьогодні маємо грант на 15 млн. грн. Норвезького університету наук про життя, готуємо спільно з ними кадри – 30 наших студентів, 30 їхніх. Вони проводять дослідження в Чорнобильській зоні. на Фукусімі. Скільки коштуватиме для держави підготовка такого фахівця? А візьмемо біотехнології: на забезпечення функціонування нашої лабораторії якості щороку потрібно до 30 млн. грн. Водночас проблема має й інший ракурс: хто понесе грант на учителя фізики, хімії, біології, математики? Навіщо? Для того, щоб після закінчення вишу отримувати 2000-2500 грн зарплати? Хто піде на гірничого інженера? А між іншим вітчизняний експортний потенціал визначають дві галузі – сільське господарство і металургія. Ну і ще інформаційні технології. Розумієте, ми можемо цілі галузі відрізати від кадрового забезпечення. 

 

У департаменті вищої школи МОН віднайшли механізм, як спрямовувати бюджетні гроші на приватну освіту, яка дає лише джентльменський набір спеціальностей. Там придумали держзамовлення роздавати за спеціалізацією вузів: на педагогів - педагогічним вузам, на аграріїв – аграрним тощо. У нашому університеті, наприклад, тільки 40% чисто аграрних спеціальностей. Але разом з тим є інформаційні технології - ми займаємося оцінкою стану посівів. Напрям начебто не сільськогосподарський, а фактично – так. Навіть юридичний наш факультет спеціалізується на земельному, екологічному праві – краще нас таких фахівців ніхто не готує. Далі – наш університет нічого б не вартував без іноземних мов. Так що, позбавити держзамовлення? Сказали: ми вам дамо лише на зоотехніків, ветеринарів і агрономів. Абсурд! У тому ж університеті штату Айова поряд з ветеринарним, агрономічним, лісівничим факультетами є і медичний, і юридичний, і культурологічний, і інші. У розвинутих країнах немає чистих аграрних університетів. Вони – класичні. І ми за кількістю магістерських і бакалаврських програм на загальнодержавному рівні. Проте нам говорять: вам не можна готувати юристів. А університетам без лісу лісівника можна готувати? Біологія і лісівнича справа - це не одне й те ж. Треба віддати належне міністру Лілії Гриневич, яка підтримала державні виші. Тому наша програма передбачає формування в університеті потужного інноваційного трикутника. Це освіта, виробництво і наука. Ми порахували, що в середньому у нас один студент коштує на рік 35 тис грн. Але якщо взяти студента-аграрника, то він менше 27 тис коштувати не може. Між тим Сумський аграрний ставить на ветмедицину 8 тис., Білоцерківський – 8 тис. Що вони збираються готувати за 40% від вартості? 

 

 

– Наведу простий приклад. Верховна Рада прийняла рішення про заборону торгівлі лісом-кругляком. Але ж потрібно було передбачити кредитування, шукати інвесторів, стимулювати податками галузь, яка б переробляла цей кругляк до останньої тріски. Щоб у нас з’являлися і йшли на зарубіжний ринок високоякісні меблі, щоб ми торгували кінцевим продуктом. Хто в цьому напрямку щось зробив? Ніхто і нічого. Мало того, в переліку спеціальностей, затверджених урядом, галузь «деревообробка» зникла.  Говорю одному заступнику міністра освіти і науки: «Поправте». А він: «Ми не можемо узгодити з Мінюстом тощо». Нам як бути, у нас же є кафедри, ми ж не можемо тривалий час вести підготовку таких фахівців, а потім на рік припинити і чекати.  Люди ж розбіжаться, кафедри розпадуться!  Щоб врятувати ситуацію,  зараз починаємо набір  через лісівництво, і в одній спеціальності буде і лісівник, і деревообробник. Але ж лісівник – це біолог, а деревообробник це інженер. І базові предмети різні – біологія і математика. І підходи тут різні. Слава Богу, міністр пообіцяла, що вони нам дозволять це робити, як виняток. Ось такі парадокси. Тому схема «гроші ходять за дитиною» – це кінець українській освіті!  Ми переродимось в третєсортну бананову республіку, де будуть тільки круті спеціальності. 

 

 

– Нам треба піднімати економіку, яка зруйнована, а без хороших фахівців цього не зробиш. Підготувати ж їх задешево – обманути себе і отримати «ширпотреб». Проблеми слід розглядати і розв’язувати комплексно. І особливо важливо не захоплюватися бездумними реформами. Згадую, як під час президентства Віктора Ющенка ми з ним були на перемовинах у Хорватії щодо співпраці в гуманітарній сфері. Коли дійшли до освіти, хорватський президент застеріг від помилок, які зробили в Хорватії: він назвав у їх числі відмову від забезпечення школярів безкоштовними підручниками, від обов’язкової середньої освіти і від держзамовлення у вищій школі. Тепер, бідкався він, ми готуємо інженера в Італії і платимо за це по 20 тис долл на рік, тоді як у нас його підготовка обходилася в 5 тис долл? А що в Україні?  Сьогодні ми хочемо відмінити держзамовлення через схему «гроші ходять за дитиною», відмовитися від забезпечення дітей підручниками навіть за рахунок місцевих бюджетів, а в Академії педнаук уже побутує ідея відмовитися від обов’язкової середньої освіти. Останнє означає, що мінімум третина наших дівчат і хлопців будуть людьми без майбутнього, а крім усього, посилиться турбулентність суспільства. Якщо пригадаєте з історії, Австро-Угорщина першою ввела обов’язкову початкову освіту і стала тоді найпотужнішою імперією. Поступово, через семирічку, восьмирічку, десятирічку, одинадцятирічку вводилась обов’язкова середня освіта в СРСР. І доведено, що кожен рік навчання додавав до ВВП 10%. А у нас ідея відмовитися...  Мене це глибоко турбує, бо все до цього йде.  Бо різко знижуються витрати на освіту. Маю право це сказати, бо коли я був головою профільного парламентського комітету, а потім міністром освіти, витрати на освіту складали в Україні 7,2 % ВВП. Сьогодні – 5%! А мінус 2% навіть у нинішній ситуації це 34 млрд грн! Фактично ж нині ми не додаємо 51 млрд грн. Звичайно, є об’єктивні причини – війна. Але всерівно освіта повинна бути серед пріоритетів разом з наукою і медициною. Думаю, що В.Гройсман це добре розуміє. Якщо ці напрями у нас не реалізовуватимуться, ми ніколи не вийдемо з провалля. 

 

 

 

– Так, вона якщо ще не повністю знищена, то на колінах. Тут наші реформатори від освіти і державотворники «дали в штангу». Асоціація працівників профтехосвіти 20 років тримала цей освітній сегмент.   Сьогодні ж профтехосвіта виявилась не потрібною. Як же  залишити українську економіку без кваліфікованого робітника? При цьому аргумент: виробнича освіта не така, вона сяка. Люди добрі, ми давно перебудували її по багатьох напрямках. Подивіться, що роблять, приміром, будівельні училища – вони вже давно знайшли спільну мову з сучасним  будівельними компаніями,  готують конкурентних муляра, зварювальника, штукатура тощо. А вище профтехучилище в Києві (колишнє №43) – воно випускає сучасних фахівців і для пошти, та інформаційників для підприємств держзв’язку, навіть для оборони. Те ж саме і в інших училищах. Приміром, у Вінниці  є ПТУ, де більше комп’ютерів, ніж в національних університетах. І кажуть, що ми відірвані від бізнесу. Та не правда це. Кожна реформа в освіті передбачає кілька кроків – відкинути старе, створити нове і розвинути його. Отож все правильне і неправильне, не розбираючись, відкидаємо, а нового нічого не створюємо. Зараз, хай з великими потугами, міністерство повертає ПТУ до життя. Дуже актуальним є також відновити в країні систему профорієнтації. Вже в школі ми маємо сказати дитині про її сильні сторони. Обираючи після дев’яти класів профільну школу, юнак чи дівчина з батьками повинні керуватися  своїми нахилами і враховувати генетичне коріння. Вибір має бути правильним. І в жодному разі не можна знищувати коледжі. Їх потрібно поступово ввести в склад університетів, у нас вже є гарна ступенева освіта.                   

 

 

– Коли ми готувалися до впровадження  ЗНО, то три роки налаштовували цей механізм. Сьогодні базові освітні заклади хочуть запровадити, як кажуть, з коліс. Припустимо, з трьох шкіл ми створюємо одну опорну, куди звозитимемо дітей. А мережа доріг, а водій, а технічне обслуговування автобуса, а бензин? Телефонує мені один знайомий колишній голова колгоспу з Херсонщини, а нині керівник великого фермерського господарства і говорить:  «у нас 30 дітей у школі. Була вона восьмирічка, зараз стає початковою.  Скорочуємо 4 вчителя, а технічні працівники – ті ж. Але коли порахували, що треба автобус, який робитиме вранці два рейси, і стільки ж увечері, і все інше, що для цього треба, витрат буде більше, ніж на чотирьох скорочених вчителів». Тобто, економічної ефективності немає. А якщо немає школи, з села швидко розбіжиться молодь. Бо в селі, де немає середньої школи, жити ніхто не буде. І коли я часто чую вислів «розвиток сільських територій», мене це коробить. А чому не «розвиток українського села»? А що таке село, в якому немає школи, ФАПу? Це і є територія. Тобто, завтра і людей там не буде. А на території земля коштує дуже дешево, в селі ж – дорого! Тому чи не шлях це до обезземелення України? 

 

 

– Свого часу не втомлювалися повторювати: якщо забезпечимо по тонні зерна на особу, житимемо, приспівуючи. Торік виробили 63 млн тонн – уже маємо по півтори тонни на українця. А де спів з українського села. Чути лише, що вовки виють. Понад 30 млн тонн відправили на експорт, а де благополуччя українського села? Ми займаємо перші місця по експорту зерна, друге – по експорту ячменю, перше – по олійних культурах, третє – по експорту меду. А що має від цього селянин? Безробіття, відсутність медичного обслуговування, доріг, немає води на півдні України, перебої в електроенергії, бідність, пияцтво. Тому вважаю, що сьогодні головне не в нарощуванні обсягів аграрного виробництва. Хто процвітає? Холдинги, які збирають вершки, торгують і на різниці в цінах мають вигоди. Треба кардинально міняти політику,  спиратися на кооперативи, на фермера, на селянські господарства, підтримувати їх. У Франції три чверті всієї аграрної продукції дають кооперативи. В Україні вони не забезпечують і п’яти процентів. Свого часу подібні кооперативи у нас було у вигляді колгоспів, але указом Кучми їх знищили. А були ж потужні господарства. 

 

Один час ми нарікали, що у владі багато технарів. Але погано, коли й багато гуманітаріїв. Бо вони не розуміють ґенезу продуктивних сил України. а значить, не знають, що підтримати і що стимулювати?  Як на мене, треба сьогодні визначити не більше п’яти проривних напрямів – скажімо, сільське господарство і переробку, нові матеріали, енергозбереження, інформаційні і біотехнології, і всі академії, від національної до галузевих, мають забезпечувати їх супровід. Теж саме і конкретно в аграрній справі, де чимало проблем. 80 % української селекції, наприклад, – це пшениці. А українських сортів кукурудзи вже практично  немає - лише 17 %. Фактично нічого свого не маємо ми і в тваринництві. А закордон нові сорти нам не дає – тільки гібриди.  Їх же щороку треба купувати – ми прив’язуємось до них, знищуючи власну селекцію. Проаналізуйте - з Росією ми були настільки близькими, що далі вже було нікуди. Більшість технологій починались у нас,  а закінчувались у них чи навпаки. І що маємо тепер: стоять і їхні, і наші підприємства. А чи надійні і стабільні наші стосунки з Євросоюзом? Як би не було, ми повинні завжди мати своє. А співпраця – само собою. 

 

Чому б сьогодні не створити під егідою нашого університету за нашим моделюванням 10 потужних фермерських різнопрофільних господарств з пільговим кредитуванням? Приміром, тваринницьке, рільниче, садівниче, причому з ягідним ухилом, тепличне тощо. Хай очолять їх наші молоді випускники за підтримки університету. Треба дати кредити і створити тисячі таких господарств. Що таке фермерське господарство? Це з’явилися дороги до села, там відкрились ФАПи, школи. Необхідно реалізовувати такі проекти, вливати кров у сільські жили. І село оживе!  

 

 

– Не обійдуся тут без цифр і порівнянь. Ще кілька років тому ми в рейтингу мали в Україні 36 місце. Торік були 12-ми, зараз – 10-ті. За популярністю серед студентів НУБІП на 9-му місці. Реалізуємо програму «Голосіївська ініціатива 2020». Маємо загалом 360 лабораторій, що суттєво допомагає і в підготовці фахівців, і в науковій роботі. Торік виконували різних дослідницьких робіт на 34 млн. грн. Є гранти від Президента, ВР, КМУ. Студенти у нас не просто навчаються, а здобувають і створюють нові знання. Як наслідок, проти минулого року маємо в 4 рази більше призерів всеукраїнських олімпіад. Ми зайняли перше місце серед економічних – не аграрних університетів з інформаційних технологій, і третє з економічної кібернетики.  У нас сьогодні сучасні факультети з новітніх напрямів -  інформаційних технологій, біотехнологій і екології. 220 викладачів побували на стажуванні в зарубіжних університетах. 800 студентів пройшли практику за кордоном, 200 там навчаються. У нас подвійні дипломи з 7 зарубіжними університетами – Варшавським, Нідерландським, Токійським та іншими. Дбаємо і про умови навчання, і про побут, відпочинок. У нас потужна кафедра культурології – 70 % студентів займаються в гуртках, співають, танцюють. До п’яти тис наших студентів беруть участь у фестивалі «Голосіївська весна». Розвиваємо студентське самоврядування. Без студента ніхто нікого не звільнить з університету, не виселить з гуртожитку. Студенти беруть участь у виборах завкафедр, деканів, ректора.  Під час одного з традиційних соціологічних опитувань наші студенти, приміром,  жорстко висловилися щодо низької якості практичних занять на наших станціях  у Ворзелі і Великій Снітинці. Ми змушені були провести кілька виїзних ректоратів, відремонтували гуртожитки, навчальні класи.  Прийняли рішення у Великій Снітинці харчувати студентів безкоштовно. Вони ж у відповідь допоможуть утеплити гуртожитки. Реалізовуємо масштабну ремонтну програму.  За два неповних роки перекрили 16 тис кв м дахів – 1,6 га! Відремонтували десятки аудиторій. Обладнали свій меблевий цех. Все робиться за рахунок власних коштів і надходжень від роботодавців. Їх ради діють у нас на кожному факультеті. У ході ярмарки вакансій, яку ми проводили на День університету, 1 000 наших студентів фірми запросили на роботу. Коли ректор Варшавського університету побував у нашому університеті, то, за його словами, щиро здивувався. Каже, що «очікував побачити руїну, а у вас все в невпинній розбудові, на все можна дивитися з захопленням – і на навчальний процес, і на Боярську лісову станцію, і на дослідні господарства.» Зроблено і робиться справді чимало. Виходимо з того, що студенти повинні жити в красивому місці.   Якщо студент виріс в занедбаному селі, і з тим же зустрівся б у нашому університеті, гуртожитках, то марно чекати від нього, що він розвине виробництво і вдихне життя в українське село, українську державу.

 

– Проблем море! Але живемо тільки завдяки наполегливій роботі всього колективу! Про організаційні, нормативні проблеми у державному масштабі, навчальні, тощо я вже говорив. Не менш гостра і фінансова. Коли президент університету штату Айова запитав у розмові про наш бюджет, я відповів «420 млн». Той зауважив, що у них 1,3 млрд. Але зазначив, що і у нас теж добре. Я ж не сказав йому, що наша цифра - в гривнях, а це десь 16 млн долл… Наш бюджет – це 72% від потреб  на зарплату, 70 відсотків від потреб на стипендії і 30 % від потреб на комунальні видатки. Якщо ми платимо викладачеві 5 000 грн, то це менше 200 євро, а в європейських країнах зарплатня складає 3-4 тис. євро. І так у кожній галузі. Ось чому реформа заробітної плати, на моє переконання, – це той важіль, який допоможе витягти Україну з прірви,  подолати корупцію.  Або якщо торік за комунальні послуги ми заплатили 16 млн грн, то цього року доведеться   «шукати» 39 млн – тарифи зростають з космічною швидкістю. Хіба не будеш змушеним збільшувати вартість навчання? А у дітей немає грошей. Скажімо, зі студентів ми беремо за гуртожиток 330 грн на місяць, зате умови створили там для них мінімально можливі, і послуги надаємо найрізноманітніші, що обходиться вишу дорого. Це все важко, але треба жити, працювати і рухатись вперед.