Газета Природа і суспільство. Юрій Марчук: Час пішов
В епоху революцій і реформ, бути сучасником якої мудрі китайці не зичать найлютішому ворогові, всім живеться непросто.
Цей факт мимоволі згадався під час розмови про проблеми, що назріли у лісогосподарській галузі із Головою ГО «Незалежне експертне партнерство», завідувачем кафедри дендрології та лісової селекції Національного університету біоресурсів і природокористування, національним координатором програми FLEG Світового банку, IUCN, WWF Юрієм Марчуком.
– Юрію Миколайовичу, як Ви оцінюєте ситуацію, що склалась у лісовому господарстві України?
– Ситуація складна, такої не було останні два десятки років. Розбалансованість системи управління, втрата лісогосподарських цінностей та стратегії з лісовирощування, домінування короткострокових економічних і не завжди державних інтересів, формування «лісозаготівельного» мислення привела до теперішнього стану. Але ситуацію у лісовому господарстві не можна розглядати без відриву від економіки держави та стану суспільства.
Тому, скажу тезисно, опираючись на факти. Давайте дамо відповідь – чому лісова держава Швеція має ВВП у 5,5 рази більше (492,6 млрд дол.), ніж Україна (90,5 млрд дол.), а складова лісового і сільського господарства у ВВП за останні 40 років зменшилась у десять разів. Відповідь проста – ставка зроблена на розвиток промисловості та інновації. Торбьон Бекер – експерт з історії економічного розвитку Швеції у Стокгольмській школі економіки – виділяє три головні чинники, що вплинули на розвиток його батьківщини:
- Відносно швидко відбувся перехід від суто аграрної та сировинної економіки до економіки інноваційного промислового виробництва.
- Норми закону поширюються на всіх. «Правова система переслідує в судовому порядку корумпованих чиновників, – каже Т. Бекер. – Іноземні та вітчизняні інвестори мають з цього свій зиск, адже їм легко створювати у Швеції сучасні підприємства».
- Уряд робить ставку на розвиток освіти та науково-дослідницької практики.
При лісистості Швеції 53% (як у Закарпатті) складова внеску аграріїв і деревообробних компаній у ВВП – 1,7%. Промисловість – 26%, 72% – послуги, фінанси тощо. Тепер Швеція найпотужніший гравець у гідроенергетиці (приклад для Карпат) та машинобудуванні.
Інший приклад. У Польщі – ВВП становить 475 млрд дол., практично як у Швеції, площа лісів як у нас, але чому ця країна у 2008–2009 роках не допустила спаду виробництва? Тоді як в Україні був найбільший спад в Європі. Відповідь дає Лешек Бальцерович, польський економіст, політик, організатор та ідейний натхненник польських економічних реформ: «Ставка була зроблена на малий і середній бізнес, який легко пристосовується до змін в економіці, але за однієї умови – підтримці держави і зрозумілій податковій політиці».
Натомість в Україні зрозумілої промислової політики немає. Ставка на великий олігархічний капітал призвела до централізації виробництва, яке базується на дешевих природних і людських ресурсах та залежить від зовнішніх ринків. Тому ми експортуємо метал, а не машини і механізми, зерно – а не продукти харчування, деревину та дошку, а не готову продукцію.
Ще у 2006 році Держкомлісгосп зробив ставку на польську модель розвитку лісового господарства, де всі види робіт у лісі виконують підприємці. Пілотні лісгоспи працюють по цій схемі вже 10 років і ефективно, а постанова Кабміну 2006 року, в якій ця модель взята за основу розвитку лісового господарства – дійсна і досі. Як показує досвід Польщі – ми вибрали правильну модель, але вона, на жаль, не отримала розвитку.
– Юрію Миколайовичу, от виїжджає, припустимо, із села машина з зерном чи цукровими буряками. За традицією, а швидше, інерцією, душа співає: герої жнив на марші! І зовсім інша річ, коли бачимо той самий автомобіль, але завантажений деревиною: у-у, мовляв, злодюга-лісник, знову зрубав і попхав кудись лівий товар…
– Розумію, про що ви. Не можна все списувати на недосконалість людської природи. Те, що лісівників в Україні звинувачують мало не в усіх бідах – мовляв, рубають сякі-такі у Карпатах вікові насадження, і від того Київ з околицями з року в рік задихається від посухи й спеки, і повені у Франції та Німеччині затопили столиці, і в змінах клімату винні українські лісівники і таке інше. Ми зараз пожинаємо результат закритості системи. Інакше кажучи, замість того, щоб пояснювати і роз’яснювати суспільству об’єктивні і суб’єктивні проблеми, які назріли у лісовому господарстві, ті, хто може і зобов’язаний це робити, займає, так би мовити, кругову оборону. Екологи, соціологи з питань зайнятості населення, деревообробники, представники місцевої громади, які за умов децентралізації об’єктивно повинні дедалі більше цікавитись лісом на своїй території і тим, як його вирощують, охороняють та вирубують – не мають елементарної інформації. І така собі порожнина вмить заповнюється домислами, чутками, інсинуаціями… За умов загальної глибокої економічної кризи в Україні таке заповнення відбувається особливо швидко і набуває гострих форм. Зважте ще й на те, що переважна більшість працівників лісу мешкає у сільській місцевості й з давніх часів повелося, що вони не є найбіднішим прошарком. Лісівники завжди були людьми впливовими у сільській громаді.
– Але ж, як кажуть, немає диму без вогню…
– Можна сказати так: лісове господарство в Україні – галузь, яка має точнісінько той самий набір проблем і негараздів, що й будь-яка інша. «Дим» і «вогонь» полягають хіба що у непрофесійності керівництва, яке буквально переслідує Державне агентство лісових ресурсів України протягом кількох років. Біда в тому, що з певного часу на ліс, як такий, стали дивитися очима не лісівника, а менеджера, бачити у ньому не живий організм, що потребує відновлення за 80–120 років, а виключно «сортимент». Власне, вже й слово «господарство» у назві відомства замінено на «ресурси».
Однак це не означає, що ліс не треба охороняти, що не треба боротися зі зловживаннями, порушенням Закону. Заклопотані проблемами «сортименту», чиновники геть занедбали розвиток лісових розсадників, масштабний процес залісення Півдня України, не виділивши на ведення та охорону лісового господарства ні копійки. Хіба забули про таке стихійне лихо як лісові пожежі. А хто охоронятиме ліси, зокрема й на Півдні? У місцевих лісгоспах якщо не масові звільнення, то тривалі відпустки за свій рахунок, фінансування на нулі.
Чому не піднімається питання створення лісового фонду бюджету. Туди можна направляти 50% лісового доходу і відсоток відрахування від реалізації круглої деревини, напівфабрикатів тощо. Коли дороги в країні «добили до ручки», тільки зараз підняли питання створення дорожнього фонду, є вже проект закону. А що в лісі стан кращий? А паливне питання? Збільшення цін на газ і вугілля, фактична нестача цих видів палива тягне за собою використання дров. Але скажіть, будь ласка, чи передбачено на ці потреби в масштабах України якусь частку того самого ресурсу? І не треба бути злим пророком, щоб спрогнозувати: ближче до осені особливо в безлісних регіонах нашої країни розгорнеться масове вирубування лісових насаджень та лісосмуг. Звісно, це станеться, якщо не вжити невідкладних заходів…
– Тобто, на Вашу думку, держава має виділити населенню певний ресурс лісу?
– А чому б його й не виділити? Давайте подивимось, куди, крім палива, може нині йти деревина. Для вугільних шахт Донбасу – потреба відпала. Для сільського господарства – будівництва тваринницьких ферм, великих токів і сховищ тощо – теж ні. Не стоять у черзі за шпалами й залізничники. Будівництво, як галузь, відмовилась від дерев’яної столярки на користь пластику, до речі в країнах ЄС – навпаки. Меблева промисловість всуціль перейшла на, не завжди корисні для здоров’я, замінники… Цей перелік можна продовжити довго. От і виходить, що дерево, як сировина, потрібне для того, щоб виготовити сяку-таку колисочку, погрітися біля пічки протягом життя і… Не продовжуватиму, щоб не навіювати сум. Тому надзвичайно важливо запустити ринок деревини у державі, налагодити глибоку її переробку. Показати у відкритому доступі ресурси лісів на декілька років, щоб бізнес міг зорієнтуватися і в обладнанні, і в стратегії, мав можливість створити додаткові робочі місця у лісових районах.
І тут ми плавно підійшли до ще однієї проблеми у галузі – надмірної централізації. Минулого року офіційно було запропоновано створити одне на всю Україну державне підприємство у лісовій галузі. У якій голові виникла ця ідея, назвіть мені, бодай, один державний холдинг, який виправдав себе? Я вже не кажу про якийсь розвиток, економічний ефект. Хіба міжнародний досвід, зокрема, сусідньої Польщі, не свідчить, що від централізації треба негайно відмовлятися? Експертна група, яку я очолював, ще в грудні 2015 року, розглядала всі можливі варіанти удосконалення системи управління. (ред. З повним текстом заключного Протоколу засідання круглого столу з реформування лісової галузі можна ознайомитись за посиланням: www.ekoinform.com.ua/Protokol.pdf). В якості пілотних проектів ми пропонували створити три обласні компанії (по системі об`єднань 90-х років). Компанії ефективні у невеликих країнах (Прибалтика), а в таких як Україна, надмірна централізація має великі корупційні ризики і є першим кроком до можливої приватизації. У моєму розумінні ліс – це кластер для роботи дрібних і середніх підприємств, діяльність яких координується не з Києва. Ліс – це місце, де вони виконують всі види лісогосподарських робіт. Хіба не так у Польщі, де професія лісівника одна з найпочесніших. Та й малий бізнес активно буде захищати ліс, як своє місце роботи і заробітку.
Дивіться, які активні асоціації у деревообробників. А хто захищатиме ліс, як місце роботи і життя в Україні? Одна надія на профспілку! Чекати, поки в держави дійдуть руки саджати і вирощувати нові ліси не тільки на Півдні, де їх майже немає, а й скрізь по Україні – не доводиться. Чому ліси завбільшки по кілька гектарів не повинні закладати і плекати дрібні і середні підприємці на власній землі? Чому не можна узаконити самосівні ліси на паях, а це близько 500 тис. га. Господарі дивитимуться на свій ліс не просто, як на «сортимент», а як на благодатну ниву, яка дає врожаї, а відтак, і засоби для існування. І деревину, якій ці господарі даватимуть раду, придбавши верстат та інше обладнання, а також гриби, ягоди, лікарські трави, дичину тощо. Ліс – це й куточок для відпочинку, відновлення сил і здоров’я. Подивіться на досвід Польщі, дотація за створення одного га лісу на приватній землі більше 100 євро. Тому я виступав і виступатиму проти одного підприємства на всю Україну і всіма можливими засобами відстоюватиму ідею кластера. Бізнес повинен чесно заробляти у лісі, а лісова охорона отримувати відповідну платню.
– Припустимо, Ваш гіпотетичний господар – член лісового кластеру – візьме на себе функцію деревообробника, виготовлятиме столярку для вікон і дверей, зрештою, меблі… Але ж куди він збуватиме свою продукцію – до Туреччини, Саудівської Аравії?
– Інформаційна закритість нашої галузі, про яку я говорив на початку, – це лише одна з проблем. Не меншим ізоляціонізмом було б розглядати лісове господарство окремо, само по собі, не в контексті всієї економіки України, про це ми вже говорили. І річ не в тому, що нині загальна криза. У нас, за нинішньої централізації, помноженої на безголів’я, як виходить? Вирощуємо, плекаємо ліс 80–120 років. А для чого? Хтось знає наперед, яка частина деревини піде на експорт, яка на внутрішній ринок? Є конкретне замовлення на дуб, ясен, граб, сосну, ялину, березу? Скільки, куди й чого і в якій пропорції? На рівні держави немає таких планів і розрахунків. А що вже казати про область, район. Нинішня практика досить проста: виростили ліс, провели рубку, а тоді вже думаємо, куди б цю деревину прилаштувати.
Не своєчасне розв'язання соціально-економічних проблем вилазить іноді, що називається, боком. Один чиновник у розмові якось похвалився, що Україна – мало не лідер у Європі за площею заповідників і національних парків. Довелося вилити на цього оптиміста трохи холодної водички. З достовірних джерел відомо, що масштаби вирубок на територіях національних парків нині більші, ніж будь-де. А чому? Та тому, що більшість заповідників і національних парків катастрофічно потерпають від недофінансування. Замість екологічних туристичних стежин і маршрутів вони змушені будувати пилорами, а в ході начебто суто санітарних рубок, чомусь виявляється відчутний відсоток ділової деревини.
До речі, про рубки. Так звані лісорубні квитки – радянський анахронізм. Але він існує. Хто заважає лісникам відкрити їх для місцевих громад? Адже по суті йдеться про план-графік рубок лісу в тій чи іншій місцевості на десять років наперед. Цей документ не повинен бути предметом таємниці. Звідси – недовіра до лісівників і лісового господарства загалом. Те ж саме про плани санітарно-оздоровчих заходів, які повинні бути у вільному доступі, тоді не буде бажання оформлювати на санітарні рубки документи заднім числом чи занижувати обсяги деревини при відводах.
Ясна річ, проблем у галузі стільки, що охопити їх у короткій розмові неможливо. У листі до Міністра аграрної політики України Тараса Кутового у 12 пунктах я спробував зупинитись лише на тих питаннях, які створюють або можуть створити соціальну напругу в суспільстві й розв’язавши які, ми могли б цю напругу зняти. Але як вчитель з 35-річним стажем, хотів би спитати хто це все зробить, якщо зараз не звертається увага на професійну освіту працівників лісу.
Чому в університеті не видно керівників підприємств, які б відбирали кращих студентів, чому кинуті напризволяще коледжі. Хто замінить старих фахівців – «менеджери»? Чим менше коштів тим вагоміші ставки, і на мою думку, вклад в освіту – це основне. Хоча треба і подякувати багатьом керівникам підприємств до яких звертався останні роки, і які допомогли в розвитку бази лісогосподарського інституту. Що ще раз доводить, разом можна зробити багато, а при бажанні й змінити долю країни. Тому, мабуть, дуже на часі зібратися лісівникам і професійно визначитися – що робимо і як робимо?
Експерти своє сказали. Міністр завдання реформувати галузь поставив. Час пішов!
– Дякую Вам, пане Юрію, за цікаву і змістовну розмову.
Микола ЦИВІРКО,
Источник: http://www.ekoinform.com.ua/
Газета Природа і суспільство
