Історія розвитку музейної справи, її стан та перспективи у НУБіП України
Це величне слово МУЗЕЙ! Але що таке МУЗЕЙ? Відповідно до статті 1 Закону України «Про музеї та музейну справу» Музеї – це культурно-освітні та науково-дослідні заклади, призначені для вивчення, збереження та використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури, прилучення громадян до надбань національної і світової історико-культурної спадщини. Стаття 2 цього ж Закону говорить, що музейна справа – це спеціальна галузь культурно-освітньої та наукової діяльності, яка здійснюється музеями щодо комплектування, збереження, вивчення і використання пам’яток природи, матеріальної і духовної культури. Звісно ж я не буду цитувати кожну статтю Закону, нам достатньо буде і цих двох. Отже, музей – це культурно-освітній та науково-дослідний заклад, призначений для вивчення, збереження та використання … В деяких напрямках освітянської діяльності це не просто чиясь забаганка, а виняткова необхідність. Головне не плутати поняття «музей» і «колекція». Але про все по-порядку. Розвиток музейної справи у нашому університеті розпочався з 1898 року, коли Імператор Микола ІІ, на положенні про Київський політехнічний інститут власноручно написав “БЫТЬ ПО СЕМУ”.
Першим був зоологічний музей, створений при зоологічній лабораторії сільськогосподарського відділення КПІ, яку очолив професор Ю.М. Вагнер. (Біографічна довідка. Юлій Миколайович Вагнер народився в Неаполі у 1865 р. У 1888 р. закінчив фізико-матиматичний факультет по природничому розряду Санкт-Петербургського університету. У 1894 р. захистив магістерську дисертацію, а у 1896 р. докторську. 1 червня 1898 р. став екстраординарним, а через місяць ординарним професором сільськогосподарського відділення КПІ. На знак протесту проти революційно налаштованих студентів у 1911 р. залишив роботу у КПІ. Повернувся до КПІ у березні 1917 р. і очолював кафедру ентомології. Весною 1918 р. Ю.М. Вагнера запросили війти до уряду гетьмана П.П. Скоропадського де він очолив Міністерство праці. Юлій Миколайович був переконаним противником радянської влади і підписав у жовтні 1918 р. «Звернення 10» до прем’єр-міністра Ф.А. Лизогуба з протестом проти встановлення зв’язків між Україною і Радянською Росією. Після приходу до влади С.В. Петлюри на початку 1919 р., вчений залишив Україну і повернувся у Петроград, а у 1920 р., разом з родиною емігрував до Сербії де більше 20 років жив і працював у Белграді. Там, з 1920 по 1934 рр., він працював професором зоології сільськогосподарського факультету. Після чого вийшов на пенсію але продовжував працювати. Події останніх років його життя невідомі. Однак, відомо, що вчений будучи принциповим противником Радянської влади, залишив Югославію, коли у 1944 р. туди увійшла Радянська армія. Відомо, що смерть застала його у Австрії у 1946 р., але місцезнаходження його могили не відоме.).
Приїхавши до Києва, в червні 1898 року, разом з препаратором М.С. Очаком Юлій Миколайович Вагнер енергійно заходився виготовляти різні препарати та прилади. Одночасно з цим, проводилось за кордоном замовлення колекцій для музею. Це свідчить про розуміння, тогочасного керівництва КПІ, значення і необхідності музею. Незабаром на допомогу Ю.Н. Вагнеру було призначено першого лаборанта Г.Ф. Арнольда. В серпні того ж року – другого лаборанта А.Г. Лебедєва (згодом професор, завідувач кафедри зоології та ентомології КПІ, КСГІ, КЛГІ).
З метою збору музейних колекцій Ю.М. Вагнер їздив на зоологічну станцію до Вілафранке, А.Г. Лебедєва було відряджено на Київщину та Поділля для збору матеріалу переважно із шкідливих комах. Привезені з цих мандрівок матеріали та колекція тварин, зібраних В.А. Караваєвим на Яві, разом з матеріалами, придбаними закордоном від Фріча, Штаудінгера та інших, виявились настільки великими, що на їх монтаж, визначення і формування систематичних збірок витрачався не тільки весь вільний від занять зі студентами денний час, але й всі вечори і навіть ночі. Зараз можна тільки собі уявити наскільки важкою була ця робота і скільки було докладено праці. Весь колектив лабораторії збирав місцеву фауну для колекцій музею. Анатомічні препарати доповнювались мікроскопічними, за якими йшли систематичні та біологічні колекції.
З перших років існування зоологічна лабораторія та її музей відіграли важливу роль у тодішній вузівській науці та освіті. Серед студентів, що там працювали, виникла думка утворити “Гурток натуралістів”, яку було здійснено завдяки підтримці з боку персоналу лабораторії та особливій енергії тодішніх студентів А.А. Шумepа, А.В. Думанського, Д.К. Ларіонова та інших. Цей гурток існував до самої війни 1914 року і відіграв дуже велику роль в природничо-історичному розвитку тодішнього студентства. Особливого розквіту його діяльність досягла в часи 1908 – 1921 pp., коли гурток заснував навіть видавництво і друкував збірник “Природа України” (1910 – 1911рр.). З членів цього гуртка вийшла ціла низка вчених А.В. Думанський, О.А. Яната (згодом прфесор, видатний вчений ботанік, у 1922 р. завідувач кафедри сільськогосподарської ботаніки КСГІ), І.М. Щоголів (згодом доцент, декан агрономічного факультету КПІ, КСГІ, завідувач кафедри захисту рослин), Н.Н. Кулешов.
Навколо “Гуртка Натуралістів” утворилася і “Українська термінологічна комісія”, в якій головними діячами були О.А. Яната, С.Ф. Веселовський (згодом ректор КПІ професор КСГІ, КВЗІ видатний вчений економіст, репресований у 30-х роках ХХ століття) та І.М. Щоголів; вона поставила собі за мету зібрати Українські народні назви різних тварин та рослин і назбирала велику кількість матеріалів.
Найбільш цінним відділом зоологічної лабораторії, на який витрачено було особливо багато праці й часу, безперечно, треба вважати зоологічний музей. Вже в 1902 році на огляді музею тогочасним міністром фінансів С.Ю. Вітте було звернуто увагу на демонстративність зібраних колекцій та на обширність і різноманітність музейних матеріалів, які за браком та непридатністю шаф неможливо було належним чином розташувати. На прохання професора Ю.Н. Вагнера надіслано дозвіл міністерства для придбання зоологічному музеєві від фірми “Артур Копель” у Берліні семи залізних шаф, через які не проходив пил (їх ціна – 9890 (царських) карбованців).
Окрім персоналу лабораторії, участь у поповненні музею брали також і інші особи, з яких потрібно згадати: інженера Городецького (того самого Городецького, що зпроектував і збудував будинок з химерами), що добув шкури таких тварин, як: туркестанський козел та баран, тигр, дикий кабан та шкурки різних птахів; А.А. Шумера (шкурки птахів з околиць м. Києва); А.О. Графтіо – збірка північних тварин, зібраних під час науково-промислової експедиції на Мурманському узбережжі (близько 100 зразків у тому числі шкури північної акули, гренландської нерпи, песця, скелет північного оленя та ін.); В.А. Караваєва – риби Чорного моря. А.Г. Лебедєв зібрав великі матеріали під час експедиції до Мурманської біологічної станції, Закаспійського краю, Кавказу, Закавказзя та подорожей до Криму. Особливо значних розмірів досягли зібрання різних видів комах. Експонати колекції за період 1919 – 1921 рр., коли не можна було дістати ні нафталіну, ні сірчаного вуглецю – значно попсувались. Попсувалась і друга частина музею, особливо формалінові та спиртові препарати: перші – від морозу зимою, другі – від висихання, коли повідставали кришки. За цього скрутного для музею часу необходилось і без крадіжок: зникло багато обладнання, особливо ж різноманітного посуду, мисливська рушниця, та багато іншого.
До цінних надбань музею треба віднести велику колекцію твердокрилих Гохгута, яку пощастило А.Г. Лебедєву добути з педагогічного музею тодішньої Київської Округи.
Станом на 1923 р. в зоологічному музеї нараховувалося понад 1200 спиртових та формалінових препаратів, біля 350 сухих, біля 450 опудал ссавців та птахів, не pахуючи великого числа шкірок, більше 100 скелетів та черепів, понад 100 гнізд і більше як 700 пташиних яєць та понад 200 скриньок з систематичними та біологічними збірками для демонстрацій на практичних заняттях. З інших колекцій потрібно відзначити збірку місцевих лускокрилих, яка містила досить багато видів, в тому числі і рідкісних.
Фрагмент зоологічного музею, 1921 рік
З персональним складом лабораторії, яка згодом перетворилася на кафедру в перші десятиліття її існування відбувались такі зміни: як, зазначалося вище, весною 1911 р. за політичними мотивами залишили роботу Ю.H. Вагнер та лаборант Г.Ф. Арнольд. На їх місце з осені того ж року було запрошено тимчасово приват-доцента університету ім. Святого Володимира (нині Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка) В.П. Поспєлова для читання курсів загальної зоології та зоології хребетних і лаборанта цього ж університету І.І. Шмальгаузена (згодом видатний порівняльний анатом, академік АН СРСР, його ім’я нині носить Інститут зоології НАН України) для проведення практичних занять із зоології хребетних. З січня 1912 р. його змінив лаборант Н.П. Флоров. На початку того ж півріччя кафедру зоології за конкурсом очолив професор Томського університету М.Ф. Кащенко (згодом декан агрономічного факультету та один з перших академіків Всеукраїнської академії наук). Н.П. Флоров на початку 1913 року залишив роботу і на посаду лаборанта було запрошено Д.Є. Белінга (згодом професор КСГІ, КВЗІ-КВІ, КЛГІ видатний учений іхтіолог, перший директор Інституту гібробіології), який пробув на цій посаді до середини 1915 року. Від осені 1915 року посаду лаборанта зайняв М.П. Акімов, який залишив роботу у 1918 році. З осіннього семестру того ж року цю посаду зайняв С.І. Оболенський, який пробув до весни 1920 р., а після нього лаборантом було призначено Ф.Г. Добржанського. Всі зазначені вище особи, крім виконанням лаборантських обов’язків, вели також і практичні заняття зі студентами по зоології хребетних, всі ж інші відділи зоології та дослідна ентомологія проводились під керуванням навчителя О.Г. Лєбєдєва.
На початку 1921 р. завідувачем кафедри зоології та загальної ентомології було обрано навчителя О.Г. Лебедєва. З інших членів персонального складу лабораторії потрібно згадати препаратора M.C. Очака, який у 1909 р. перейшов на роботу до природничо-історичного музею в Симферополі та С.Д. Лункіна, що вступив на цю посаду у 1913 р. та залишив її разом з професором М.Ф. Кащенком.
У 1930 році на базі лісового факультету Київського сільськогосподарського інституту та лісового факультету Харківського сільськогосподарського інституту було створено Київський лісогосподарський інститут (КЛГІ) і кафедра зоології разом з музеєм перейшла туди та розміщалася у новозбудованому приміщенні (сьогодні 1-й навчальний корпус НУБіП України). Професор О.Г. Лебедєв очолював кафедру та займався розбудовою музею до кінця 30-х років ХХ століття.
Детальної інформації про розвиток музею зоології в період з 1923 до 1941 рр. у наших архівах не збереглося.
З початком Великої Вітчизняної війни Київський лісогосподарський інститут було евакуйовано до Воронежу, а звідти у Совєтск. Під час евакуації згорів архів інституту, корпус було сильно зруйновано і в результаті від прекрасного зоологічного музею збереглося лише декілька експонатів, які і сьогодні зберігаються в музе і мають повне право отримати статус пам’яток природи.
З 1948 і до кінця 90-х років його відновленням зайнялися О.О. Салганський (згодом професор нашого університету) та лаборант Славков. Музей змінив назву і почав називатися музей лісових звірів та птахів. Роботу із збору колекцій фактично було проведено заново.
У 1900 році при Київському політехнічному інституті було засновано станцію випробування землеробських машин і знарядь, яка входила до складу лабораторій інституту. Одним із підрозділів цієї станції був музей сільськогосподарських машин. Засновником станції та музею був видатний інженер-механік, професор К.Г. Шіндлер.
Зібрані в музеї експонати використовувались у навчальному процесі професорсько-викладацьким складом і студентами сільськогосподарського і механічного відділень. Роботу музею, як складової частини випробувальної станції, було високо оцінено головою екзаменаційної комісії першого випуску сільськогосподарського відділення КПІ Д.І. Менделєєвим.
Після звільнення за, так званими, політичними мотивами в 1911 р. із КПІ професора К.Г. Шіндлера обсяги випробувань на станції було скорочено, а наукову роботу припинено (Насправді все було дещо інакше. 5 лютого 1911 р. у КПІ прийшла телеграма міністра торгівлі і промисловості про звільнення трьох професорів інституту: декана хімічного відділення А Нечаєва, декана механічного відділення К Шіндлера та декана інженерного відділення С. Тимошенко. Причиною звільнення формально послужив незначний конфлікт між деканами – членами правління і директором інституту по організаційно-господарським питанням, в який було втягнуте міністерство. Насправді звільнення прогресивно налаштованих професорів готувалося протягом декількох попередніх років. Як пише у своїх «Спогадах» професор С. Тимошенко опублікованих у 1963 р. в Парижі та 1993 р. у Києві, поводом до спорів між інститутом та міністерством було невиконання обмеженої норми прийому в інститут євреїв (15 % від загальної кількості прийнятих студентів). Починаючи з 1906 року ця норма постійно не виконувалася, а у 1910 р. було прийнято значну кількість євреїв. Міністерство наполягало на відрахуванні прийнятих зверх встановленої норми, але цю вимогу керівництво КПІ не виконало. На прохання ради КПІ про відновлення на роботі звільнених деканів міністерство відповіло відмовою. Тоді в знак солідарності із звільненими колегами подали у відставку сім професорів. В результаті цього КПІ втратив 40 % свого професорського складу, що призвело до паралічу всього навчального процесу. А курс лекцій по сільськогосподарським машинам і сільськогосподарському машинобудуванню у КПІ багато років взагалі не викладався: неможливо було знайти адекватну заміну К.Г. Шіндлеру.).
З початком війни, в 1914 р. військове відомство Росії заснувало завод із виробництва отруйних газів. У зв’язку з цим роботи за профілем випробувальної станції довгий час не виконувались, а експонати музею були звалені на території інституту. Після ліквідації цього заводу випробувальну станцію довго використовували як господарство КПІ.
Станом на 1923 рік колекції музею складалася з плугів та іншого знаряддя, що були напівзруйновані. Лише з 1925 року Київським сільськогосподарським інститутом, що створився на базі колишнього агрономічного факультету КПІ, майно станції було відокремлено від суто господарського, розпочався ремонт будівель, приладів, відновлення музею, а також відновлення повноцінної діяльності випробувальної станції.
На 1927 рік музей мав біля 200 різних сільськогосподарських машин і знарядь. Найбільш багато було представлено відділи ґрунтообробних знарядь і сівалок. Досить цінну групу машин складала велика колекція сепараторів і маслоробок. Всі експонати музею використовувалися як об’єкти для лабораторного та польового дослідження. Ця цінна колекція у своєму первісному вигляді до нашого часу не дійшла, експонати музею назавжди було втрачено для нащадків.
Питання про створення в нашому університеті музею сільськогосподарської техніки піднімалося ще в часи мого перебування на посаді директора наукового природничо-історичного музею НАУ. Була навіть ідея домовитися з органами влади і зняти з пядисталів ту техніку, що ще збереглася в різних куточках України і експонувати її на території нашого університету. Але, завжди є але, в силу різних причин, питання залишилося не вирішеним. Хто знає, можливо колись ця моя ідея повернеться до життя і буде реалізована?
Підготовка вченого-агронома передбачає вивчення такої дисципліни, як ґрунтознавство та геологія. Створення музею ґрунтознавства розпочалося з моменту заснування сільськогосподарського відділення КПІ на кафедрі загального хліборобства, де цей предмет викладався, і яку очолював з 1898 р. до звільнення за політичними мотивами у 1911 р. професор Д.В. Ключарьов, а з 1912 р. професор В.В. Колкунов.
У 1922 р. доцентуру ґрунтознавства було перетворено в кафедру, на чолі якої став професор Ф.І. Левченко.
Перші колекційні матеріали музею ґрунтознавства та геології було придбано за часів професора Д.В. Ключарьова у професора Ризположенського. Дещо пізніше з’явилася значна кількість зразків ґрунтів України, Закавказзя, Туркестану, Західного Сибіру та Алтаю, зібраних Ф.І. Левченком за період дослідження цих місць з 1908 до 1923 рік, а також його помічниками М.М. Годліним, М.О. Левицьким, О.Я. Харковим та К.Ф. Івановим, які зібрали зразки на Волині, М.М. Годлін, крім того, з деяких місць на Поділлі. Пізніше колекції музею поповнювалися у до– та післявоєнні роки не лише зразками ґрунтів, алей геологічними матеріалами. Слід зазначити, що музей ґрунтознавства та геології в нашому університеті єдиний, не знищений війною.
До складу сільськогосподарського відділення КПІ входила кафедра загальної зоотехнії на ній було створено зоотехнічний музей. Цю кафедру з моменту заснування очолювали відомі вчені в галузі тваринництва, професори М.П. Чирвінський, І.П. Марков та В.П. Устьянцев.
У складі музею найбільш цінними на той час були: повна колекція кормів, колекція скелетів овець і інших тварин, колекція моделей основних порід сільськогосподарських тварин і дуже багата колекція вовни і шкір овець всіх порід тодішньої Росії, а також багатьох закордонних порід. Особливої, уваги заслуговувала колекція скелетів овець (їх було більше 120), які зібрав професор М.П. Чирвінський, і являла рідкісний за багатством остеологічний матеріал, зібраний протягом більше як 20 років, спочатку в Петровській академії і перевезений звідти до Києва та значно доповнений. Цей матеріал було одержано внаслідок спостережень за впливом недоброякісної годівлі і кастрації самців у молодому віці на розвиток скелета та його особливості. Ці спостереження було опубліковано професором M.П. Чирвінським. Цей музей до наших днів не зберігся, хоча на сьогоднішній день на кафедрі технологій у птахівництві, свинарстві та вівчарстві факультету тваринництва та водних біоресурсів нашого університету зберігається світового значення колекція шкурок каракуля. Цій колекції більше 50 років і ця колекція могла би стати основою відповідного музею.
Створення у 1920 р. при Київському політехнічному інституті ветеринарного факультету, який через рік згідно з постановою Губпрофосвіти від 3 червня 1921 р. став окремим Київським ветеринарно-зоотехнічним інститутом передбачало створення відповідної навчальної та наукової бази. Першою організаційно оформленою одиницею при заснуванні ветеринарно-зоотехнічного факультету була кафедра нормальної анатомії. Кафедра яка є основою основ при підготовці лікаря чи гуманної чи ветеринарної медицини і потребує обов’язкової наявності музею. Слід зазначити, що сучасні європейські вимоги вимагають обов’язкової наявності на факультетах ветеринарної медицини музеїв анатомії і патанатомії, і до того ж плщею не менше 100 м2.
10 жовтня 1920 р. організаційна комісія із створення ветеринарно-зоотехнічного факультету при Київському політехнічному інституті затвердила завідувачем кафедри нормальної і патологічної анатомії ветеринарного лікаря С.П. Дуброву. Після його смерті у грудні 1922 р. завідувачем кафедри за сумісництвом було обрано директора анатомічного театру Київського медичного інституту професор Ф.О. Цешківський. В 1923 р. препаратором кафедри став студент В.Г. Касьяненко (згодом всесвітньо відомий вчений порівняльний анатом, доктор біологічних наук, професор, перший ветеринарний лікар за освітою, що став академіком АН УРСР, минуючи звання член-кореспондента). У 1924 році помер професор Ф.О. Цешківський, і завідувачем кафедри став професор Б.О. Домбровський (учень всесвітньовідомого академіка О.М. Севєрцова, згодом і сам академік АН КазРСР і всесвітньовідомий вчений порівняльний анатом), який працював перед цим у Київському університеті. Необхідно відмітити, що першим двом завідувачам було не до музею. Вони вже були люди у віці, а головне не було відповідних приміщень. З приходом на кафедру молодого професора Б.О. Домбровського, очолюваний ним колектив, вже до 1926 р. створив умови для проходження курсу анатомії на трупному матеріалі, заснував кісткову базу кафедри і заклав основи навчального музею сухих препаратів. Заслуговують на увагу воскові муляжі різних внутрішніх органів, виготовлені Ю.Б. Черновим, які до початку Вітчизняної війни були окрасою музею кафедри. Однак, до нашого часу не збереглися.
У липні 1929 р. професор Б.О. Домбровський залишив роботу на кафедрі й переїхав до новоствореного Ветеринарного інституту в Алма-Аті. Після Домбровського відбувалася часта зміна завідувачів кафедри. З 1932 р. її очолив В.Г. Касьяненко. Зусилля молодого колективу кафедри було спрямовано на підтримання створених за часів професора Б.О. Домбровського викладацьких традицій, що продовжуються і до нині, та поповнення експонатами музею. Безперервно поповнювалися остеологічні фонди, зростав і вдосконалювався відділ сухих препаратів навчального музею, був створений відділ препаратів у рідинах, що до 1934 р. налічував близько 200 одиниць. Окрасою кафедри став багатий за кількістю і різноманітністю скелетів порівняльно-анатомічний остеологічний музей.
До створення музею багато зусиль доклали Г.О. Гіммельрейх (згодом професор, всесвітньовідомий порівняльний анатом) і М.Ф. Волкобой (згодом професор, завідувач кафедри анатомії у Білій Церкві). Значну роботу із монтажу сухих препаратів провів Б.А. Артеменко. Слід вказати на заслуги у монтажі скелетів технічних робітників кафедри Г.С. Берестяного (1930 – 1933 рр.) та С.А. Задка (1932 – 1938 рр.).
У 1934 р. Київський ветеринарний інститут було переміщено у Голосієво і кафедра анатомії була розташована у нинішньому 3 корпусі. В наступні два роки співробітникам кафедри довелось докласти багато зусиль, щоб надати їй вигляду, який би забезпечував нормальну роботу. Багато праці було вкладено в розбудову музею, який продовжував поповнюватись новими препаратами; в 1935 – 1940 рр. Г.О. Гіммельрейх створив відділ корозійних препаратів.
З початком Великої Вітчизняної війни Київський ветеринарний інститут було евакуйовано до м. Свердловська, який існував на правах факультету при Свердловському сільськогосподарському інституті. Під час евакуації музей залишився в Києві.
У травні 1944 р. Ветеринарний інститут було реевакуйовано до звільненого від фашистських окупантів Києва, але від музею практично нічого не залишилося крім трьох вище наведених фотографій.
Колектив кафедри в перші повоєнні роки поряд з навчальним процесом здійснював напружену роботу з впорядкування анатомічного корпусу, та навчальної бази. Основним недоліком було відсутність площ для розгортання музею, що негативно позначалося на роботі кафедри і в наступні роки.
У листопаді 1952 р. завідувачем кафедри став Г.О. Гіммельрейх. І з цього періоду розпочалося збирання остеологічних наукових фондів, що і до нині зберігаються на кафедрі, але місця для створення повноцінного музею так і не з’явилося.
У 70-х роках ХХ століття, при плануванні нового корпусу ветеринарного факультету, завідувач кафедри і одночасно декан факультету Г.О. Гіммельрейх передбачив спеціальну кімнату для музею анатомії. Нажаль побачити це йому вже не довелося.
У 1987 р. завідувачем кафедри обирають професора С.К. Рудика. У 1988 р. в той час, автор цієї статті, ще студент-гуртківець кафедри анатомії ветеринарного факультету, що працював під керівництвом професора С.К. Рудика, розпочав виготовляти окремі препарати для майбутнього музею анатомії.
У 1989 р. кафедра переїхала у новий морфологічний корпус по вул. Потєхіна, 16 і на ряду з ліквідацією недоробок будівельників, оформленням секційних залів 1-го вересня було виставлено перший музейний експонат, і розпочалася кропітка робота зі створення музею анатомії за яку взявся я, в той час, ще студент 5-го курсу.
Матеріал для музею в першу чергу поставляв Київський зоопарк, мисливці, пізніше він почав надходити з Нової Зеландії, Колумбії, Кіпру, Росії та інших місць.
У 1995 р. постало питання про художнє оформлення музею за яке разом зі мною взялися студенти С.Б. Щукін, Ю.О. Бірук, В.Д. Бровко, С.Б. Мельник та О.П. Мусієнко (всі вони є Почесними членами нашої величної кафедри). Було виготовленні різблені картини, і музей набув, на мою думку, досить оригінального і своєрідного вигляду. Слід також згадати студентів М.А. Малишева, І.В. Святного, які займалися первинною обробкою новоприбулого трупного матеріалу та студенток Т.М. Никифорову, яка намалювала декілька картин та К.В. Вербу, яка оригінально розмалювала стіни музею. Немало праці до художнього оформлення і музею і кафедри доклали студенти Р.Ю. Андрійко (нині депутат Київради), Герасименко Р. (учасник АТО), О.О. Мельник, Б.М. Арнаут, О.О. Кисла та В.В. Лисанський.
На сьогодні створений на кафедрі музей є одним з кращих у світі анатомічним музеєм серед факультетів ветеринарної медицини, і це не перебільшення. Він налічує понад півтора тисячі експонатів, і робота для їх поповнення продовжується, а площі музею вже потребують розширення. Це розширення є не просто забаганкою – це необхідність! Адже є зібрані унікальні речі які немає куди виставити. Наприклад: скелет слона – унікальна річ, що дуже рідко попадає в руки морфологів. Цей слон важив 6,5 тон! Однак ми його виварили і ні одну кісточку не загубили. В нашому музеї тісно скелету жирафи. Я вже не говорю про скелет синього кита, що був добутий десь біля Антарктиди в кінці 40-х років ХХ століття і мав 26 м росту і, вдумайтеся, 140 тон ваги – це найбільша тварина з усіх які коли-небудь існували на нашій планеті. Є і ряд інших унікальних речей. Розширення площ музею анатомії дасть змогу зробити цей музей абсолютно унікальним як за наповненням, так і за змістом. Крім того в цей морфологічний музейний комплекс міг би увійти і музей патологічної анатомі і це було б надзвичайно унікально. Я щиро вірю, що обіцянка керівництва університету про розширення площ музею обов’язково збудеться.
Цей музей постійно відвідують гості з інших країн, які свої враження записують у книзі відгуків, а також учні київських шкіл, отже профорієнтаційна робота музею є беззаперечною. На сьогоднішній день наш музей вже відвідали тисячі відвідувачів. Серед них і члени нашого уряду і парламенту і представники дипломатичних представництв в Україні тощо.
Унікальні колекції зібрав на кафедрі паразитології та тропічної ветеринарії, учень К.І. Скрябіна, доцент О.О. Шевцов; рідкісні колекції хірургічної патології академік І.О. Поваженко; патологічної анатомії – професор Ф.М. Пономаренко та його послідовники.
Була можливість зробити і музей ветеринарної медицини. Колись мене і професора С.К. Рудика запросив заступник керівника Державної ветеринарної та фітосанітарної служби України В.М. Горжеєв і сказав «… у нас є задум віддати вам музей ветеринарної медицини Україна …» на що я відповів «… ми ж звісно не проти, але щоб зробити музей потрібні кошти …» на що мені було сказано «… 100, 200, 300, 500 тисяч це не проблема …». Не буду розписувати хід всіх цих подій, але було розроблене відповідне положення, що було затверджене колегією Державної ветеринарної та фітосанітарної служб України і вченою радою нашого університету. Ми перевезли все до себе, але коли я зателефонував В.М. Горжеєву і сказав « … Володимир Михайлович я готовий розмовляти конкретно і оперувати сумами як потрібні для поетапного створення музею …» то він мені відповів « … скажи Цвіліховському нехай дзвонить до Іванова …» (був тоді керівником служби). Зрештою плани залишилися планами. Однак є один позитивний момент, ми забрали велику бібліотеку причому суто ветеринарну і вирішили розмістити її на кафедрі анатомії, але виготовлення замовлених для цього, у нашому столярному цеху, шаф чомусь, вже скоро буде два роки, зовсім не рухається. Зазначу що ми замовили деталі, монтаж цих шаф, їх дизайн тощо ми зробимо самі, але поки що не склалося.
Є також ряд інших більших чи менших музеїв – лісової фітопатології, лісової ентомології, бджільництва, ботанічний сад, землевпорядкування, історії факультету механізації тощо. Та, нажаль з прикрістю доводиться говорити був, музей історії нашого університету. На цьому музеї, що нажаль пішов у небуття, очевидно потрібно зупинитися особливо.
Музей історії нашого університету веде свою власну історію з 1964 року. У 1966 році він набув статус народного музею революційної, бойової і трудової слави Української сільськогосподарської академії. Першим завідувачем музею був колишній полковник «СМЕРШ» Семен Ілліч Силенно, який своєю титанічною працею зібрав величезну кількість матеріалів з історії нашого вузу. З 1986 р. до 2002 р. музей очолював Володимир Вікторович Котюжинський. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 р. за № 1766 музей є державною власністю і належить до державної частини Музейного фонду України.
Наказом ректора від 23 січня 2003 р. за № 33 музей історії НАУ шляхом об’єднання всіх музеїв НАУ реорганізовано в Науковий природничо-історичний музей НАУ, який був окремим структурним підрозділом університету підпорядкованим безпосередньо ректору. Директором цього музею довелося стати мені. Цей музей мав свою власну структуру, вченого секретаря, головного зберігача та свою вчену раду. Директор музею за своєю посадою і оплатою праці був рівні з директорами Інститутів, і мав педнавантаження 500 годин на рік. Потім, декому це не сподобалося і оплата директора стала значно меншою. Слід зазначити, що крім зазначених посад була ще й посада завідувача музею історії.
Робота по оновленню музею – це була не просто робота – це була величезна робота. Були такі моменти, що ми розходилися у чотири години ранку, а о восьмій вже були в музеї. Не думаю, що той хто через це не пройшов зможе до кінця зрозуміти музейний запал. Щоб творити музей музеєм треба жити!
Я пригадую, перед тим як ломати, як треба було переосмислити всю ту інформацію, що була в музеї, вималювати концепцію побудови експозицій, спроектувати вітрини і багато чого іншого. А скільки потрібно було провести часу у архівах щоб знайти те чого не вистачало в музеї. А як робився макет університету, скільки часу на нього пішло, як по іграшкових магазинах шукали дерева для макету, а знайшли їх аж у Одесі. Як з наждачного паперу робили дороги, а озера, ми довго над ними думали, зрештою зробили із дзеркал. Шкода, що вся ця праця, на жаль, зникла в силу обставин. Хоча після пожежі макет можна було зберегти. Коли я його бачив то він ще підлягав збереженню, а в наступний мій прихід до третього корпусу його вже не було. Звісно ж його можна зробити заново, але це потребує часу і не маленьких грошей. Але не будемо плакати – життя продовжується і вносить свої корективи. Однак, пригадую коли музей вже був зроблений і прийшов мій попередник Володимир Вікторович Котюжинський, оглянув експозиції і сказав – «добре, що ти мене змінив. Я б не додумався до такого оригінального рішення». Скажу чесно, мені було це приємно.
Пригадую скільки різних питань піднімалося мною в часи мого директорства. Як вже зазначалося вище і про створення музею сільськогосподарської техніки, і про встановлення бюстів видатним вченим, і про меморіал наукової слави, і про створення науково-дослідної лабораторії аграрної науки і багато чого іншого. Мушу зазначити, що нині започаткована «Алея слави» – це надзвичайно і надзвичайно розумно і добре. Я бачив це рішення дещо інакше, але це теж чудове. Однак, є висловлювання, а навіщо вона потрібна? Адже ці гроші можна було б витратити на придбання якогось нового обладнання або ще чогось більш актуального. Зазначу, що моя позиція не змінна, якщо так думати, то до встановлення бюстів видатним вченим нашого вузу можна ніколи і не дійти. Ця алея надзвичайно потрібна, це елемент нашої культури і духовності, а головне віддання шани попередникам. Скажу так, як шануємо ми, так і будуть шанувати нас. Разом з тим маю одне маленьке побажання в цьому питанні, бажано і логічно було б встановлювати бюсти видатним вченим на території тих факультетів до яких вони належали, зокрема ветеринарам на території факультету ветеринарної медицини. Читач може повірити мені, що історія цього факультету збережена найкраще, а серед кафедр факультету, завдяки попередникам, історія кафедри анатомії.
Все сказане вище це була історія. Але які ж перспективи? Звісно ж, що все залежить від волі керівництва нашого університету і бажання тих чи інших співробітників творити музеї. Однак, свої думки з цього приводу вважаю за доцільне висловити. Всі музеї, які є у нашому університеті, зберігаючи свою автономію і специфічність повинні об’єднуватися у науковий, або ж навчально-науковий природничо-історичний музей НУБіП України, так як це було з 2003 по 2006 рр. ця структура була вистраждана і виправдана. Директор музею повинен бути, як мінімум на рівні декана, а то і навіть проректора. Немає абсолютно ніякого значення яке у нього буде прізвище, головне щоб він був музейником в душі. Об’єднання музеїв, як це вже було в історії, дало б змогу проведення повної каталогізації експонатів, колекцій і музейних фондів, а також уточнення деяких історичних моментів. Наприклад, наші лісники відсвяткували 175 років, я розумію, що молодшим бути добре, але не в цьому випадку. Вони чомусь ведуть свій родовід від 1840 р. з Маримонту (нині це район Варшави). Однак, Маримонт веде свою історію від варшавської лісної школи, що була вищим навчальним закладом в той час і, що була заснована у 1816 р. Отже у 2016 році наші лісники повинні св’яткувати 200-річчя свого існування. Це історичний факт. Історія не може бути доброю чи поганою. Яка є така є, але вона наша!
Говорячи про перспективи музею університету слід зазначити, що і сам наш вуз є музеєм. Візьміть до уваги перший, другий та четвертий корпуси збудовані за проектами архітектора Дяченка. Візьміть до уваги меморіал загиблим, пасіку тощо, а можливо і наш третій корпус після реконструкції буде мати, як писав ще у 1926 році архітектор Дяченко «… українське обличчя …». Все залежить від того як припіднести експозиційну музейну інформацію. Не було б нічого поганого і в тому щоб на нашій території була б, хай маленька, але церква, як це є у Сумському національному аграрному університеті. І хай би вона належала Київському Патріархату. До речі на території Голосіївського району немає жодної церкви Київського патріархату. Навколо церкви, згодом, міг би постати, хай маленький, але музей українського села під відкритим небом і скоріше за все у вигляді макетів або ж і у натуральну величину. Я, як музейник розумію, що сказане мною, справа не одного дня і не одного року. Але є величне слово МУЗЕЙ!
Музей складається з колекцій. Від формування музейних колекцій залежить вся інша діяльність музею. Колекції не виникають і не існують самі по собі, або тільки в музеї і для музею. Їхня доля залежить від того, як вони формуються, як використовуються, вивчаються і розвиваються. Усі ці характеристики індивідуальні для кожного музею. Тому, поряд з цілим рядом загальних принципів, властивим зібранням усіх музеїв, концепція розвитку експозицій і фондів кожного з них повинна розглядатися в тісному зв'язку з концепцією самого музею.
Цілком природно, що музеї, маючи деякі загальні риси, у той же час істотно розрізняються між собою і по змісту своїх колекцій і по особливостях їхнього використання у наукових і в просвітницьких цілях, а у нашому випадку і у профорієнтаційній роботі.
Естетична привабливість музею звичайно залежить від його оформлення, а також від витонченості, оригінальності та естетичності його експонатів. Тому співробітникам музеїв потрібно постійно шукати нові методи створення своїх витворів виводячи їх у ранг музейного мистецтва. Адже спочатку, слово „музей”, що виникло у Древній Греції означало місце або заклад, присвячені музам – божествам – покровителям мистецтв та наук.
Колекційні матеріали музеїв накопичуються десятиліттями, а то і сторіччями. До того ж їх збирають люди. За кожною колекцією стоїть чиєсь ім’я, відоме чи не дуже, але ім’я, яке повинні поважати наступні покоління. Об'єднання вже наявного матеріалу накопиченого попередніми поколіннями і новими надходженнями в єдині музейні колекції часто виявляється задачею досить складною. Необхідність збереження існуючої спадщини і принципи його поповнення і розвитку відповідно до задач музею на перспективу часом вступають у парадоксальні протиріччя і вимагають творчого підходу до свого рішення.
У цьому плані концепція розвитку сучасного музею не може не враховувати особливостей сучасного науково-технічного прогресу, що дає музейнику не тільки нові можливості збору потрібного колекційного матеріалу виготовлення витончених експонатів їхнього якісного і безпечного збереження, але і великі можливості збору, збереження і способів передачі необхідної інформації. Ці можливості не тільки створюють сприятливі умови для роботи з музейними експонатами, але і змінюють докорінно пошук і обмін інформацією, що міститься в музейних експонатах і колекціях, а включення цієї інформації в глобальну інформаційну систему “Internet” робить її надбанням величезного числа фахівців. В нашому випадку, на мою думку, статті з історії нашого університету, що друкуються на сайті в рубриці «новини» доречно було б виділити в окрему рубрику «з історії нашого університету» або щось на зразок цього і зараховувати ці статті у доробок дописувачів. Це необхідно зробити з однієї простої причини – щоб ці статті не губилися в потоці новин. Адже підготувати статтю з історії – це великий кусок роботи і ця робота повинна поважатися. Одна справа написати кілька речень «у нашому університеті відбулося …», що безсумнівно важливо, зовсім інша написати статтю, але це лише моя думка і можливо її будуть вважати слушною і до неї прислухаються.
Музейний експонат повинен доступно передавати закладену в ньому інформацію, як студенту так і професіоналу.
При створенні музею питання “що збирати?” начебто зрозуміле – все, що відноситься до певного профілю чи галузі знань. Але це зрозуміле питання завжди висуває ще ряд інших питань: “як збирати?”, “як зберігати?” і “як використовувати?” Ці взаємозалежні питання спочатку ставлять у глухий кут починаючих творців і спонукають їх до пошуку своїх оригінальних рішень. У цьому відношенні не можна не сказати про величезне значення ентузіастів і однодумців, яким цікавий і потрібний музей, без яких немислимо його існування і процвітання.
Розвиток нашої цивілізації ставить перед музеєм, нові задачі й в аспекті збору матеріалу і, особливо, у шляхах і методах його використання. У цьому плані представляється найбільш раціональним відразу розділити ці дві частини музейних колекцій і підходити до них з різними вимогами: зберігаючи в недоторканності ті колекції які стають меморіальними, і формуючи нові з урахуванням існуючих можливостей виготовлення експонатів.
Але перш ніж приступити до аналізу особливостей роботи з колекціями необхідно чітко позначити деякі основні поняття, що є ключовими в роботі з таким матеріалом.
Для початку потрібно усвідомити, що таке музейний об'єкт. Саме слово об'єкт (лат. objectum – предмет) означає предмет або явище на яке спрямована дія тобто увага. Поняття музейний об'єкт у літературі не визначено.
Будь-які музейні збори, зрештою, складаються з музейних предметів. Музейний предмет відрізняється від предмета взагалі тим, що являє музейну цінність: наукову, історичну художню, культурну, і може використовуватися у відповідних областях людської діяльності.
Можна умовно виділити чотири основних категорії привабливості предметів музеїв:
– естетична – це гарно,
– прагматична – це корисно,
– асоціативна – це мені знайомо,
– інформаційна – це цікаво.
Говорячи про першу категорію необхідно зазначити, якщо той чи інший творець музею зумів досягти того, що відвідувач, зайшовши в музей ще не до кінця зрозумів що він бачить, але йому вже подобається – це означає, що цей творець є справжнім музейчиком. Слід зазначити і те, що ця перша категорія, у нашому випадку, має важливе, а можливо і головне значення для профорієнтаційної роботи. Всі інші категорії, у зазначеному відношенні, доповнюють першу.
Музейні предмети накопичуються в музейних фондах, досліджуються, і експонуються в залах музею, вже матеріали, що є джерелом інформації для розуміння того чи іншого напрямку людської діяльності.
Музейний предмет може викликати інтерес, якщо буде виявлений зв'язок із уже наявним знанням. Нарешті знайомство з вже отриманою по даному предметі або потенційно в ньому закладеною інформацією, може цікавити певне коло користувачів. Це найбільш складний вид музейної привабливості, що вимагає міркувань, логічних побудов або навіть проведення нових досліджень.
Дуже важливим є розвиток в музеях таких досліджень – у яких музейний предмет служить не засобом (як у зоологічній систематиці), а предметом в аналізі.
Любий музей складається з колекцій. Колекція – це звичайно ж збори однорідних предметів. Однорідність предметів, що збираються, визначається задумом автора, що збирає дану колекцію, і може відповідати самим різним його ідеям і прагненням, що створюють основний стрижень колекції.
Музейна колекція, колекція гідна включення її в музейні збори, це колекція, що має наукову, культурну або просвітницьку цінність. Саме ці обставини є основними ознаками, що відрізняють музейні колекції від колекцій взагалі. При визначенні цінності колекції звичайно враховується специфіка даного музею, його профільність, що дозволяє цілеспрямовано формувати музейні збори. У цьому відношенні колекція, що не представляє інтересу для одного музею, може бути корисною для іншого музею іншого профілю. Слід зазначити, що збір наукових колекцій у всій їхній розмаїтості досить специфічний. Але зібрати це ще не все, потрібно ще і зберегти.
Отже, музейна діяльність у нашому університеті, що розпочалася з 1898 року, сподіваюся, буде продовжуватися, і що є, те буде збережене, а що загублено то буде відновлено, а чого немає те буде створено!
Олег Мельник,
завідувач кафедри анатомії тварин ім. акад. В.Г. Касьяненка
