Чи може звичайна мова стати святом?

Чи може звичайна мова стати святом? Може, коли під пером майстра слова стають образами, а читач налаштований, щоб їх сприйняти, як у вірші Ліни Костенко, де «ЧАС – великий диригент перепадає ноти на пюпітрі». «Не час минає, а минаєм ми». Це філософське твердження, яке без труднощів сприйме в перекладі будь-яка людина світу. А ось наша поетеса дарує нам інший образ:

І засміялась провесінь: – Пора! –
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра–
усі ідуть за часом, як за плугом.

Для іншомовного читача, очевидно, важко відчути (і не просто передати іншою мовою) той українознавчий світогляд, який містять ці рядки і якими пронизана вся творчість нашої геніальної сучасниці.

Українська мова існує в просторі і часі. Часовий і просторовий феномен української мови найтісніше пов’язаний з територією, на якій живе народ, із землею, яка нас годує.

Важко переоцінити значення мови в житті народу й кожної особистості. Вся матеріальна й духовна культура людей пов’язана зі словом. Енергія мовленого слова формує універсальне середовище, в якому діють доцентрові сили спілкування, спрага пізнання, радість взаєморозуміння. У нашій свідомості зі школи закарбований образ слова як зброї, захисту. Згадаймо й Шевченкове «Я на сторожі коло їх поставлю СЛОВО», і Лесі Українки «Слово, моя ти єдиная зброя». А чи не найінтимніше промовляє до нас Шевченкове: «Нема з ким сісти, хліба з’їсти, промовить слово...». Якщо для людини мова – це можливість порозумітися, сигнал про глибинний зв’язок з іншими людьми, а також засіб інтелектуального й емоційного осягнення світу, до для історичного об’єднання людей, для певного суспільства – це знак присутності народу в світі, це його візитна картка.

Народ творить мову і водночас мова творить народ, націю. Це один із найважливіших державотворчих чинників. Ставленням до мови вимірюється стан морального здоров’я нації. Прислухаймося не до того обмеженого, збідненого жаргону, який часто чуємо навколо, а до збагаченого досвідом, колективним розумом СЛОВА, яке витримало віки поневірянь, заборон, зневіри, а проте зберегло непереборну твердість духу, щиру ніжність, іскрометний гумор і високий романтизм. Актуальні як ніколи слова Уласа Самчука: «Вміємо землю орати, сіяти, жати, але не вміємо добро своє спожити».

Чи не найчастотніше слово сьогодні – інновації. З ними приходять нові слова, нові технології, нове бачення світу і себе в цьому світі.
Знову пригадуються слова Ліни Костенко:

У нас нема того, що є деінде,
Зате є те, чого нема ніде!

Закликами зберігати, захищати мову навряд чи досягнемо мети. Бо мову треба зберегти не для музею, не як антикварну річ, а як живий дух спілкування. Тому таке актуальне для кожного мовця поняття мовної стійкості й прагнення автоматизму в користуванні мовою. Такого автоматизму, який дозволяє видобувати з пам’яті мовно-естетичні знаки національної культури, наприклад, такі слова Івана Петровича Котляревського:

Но тільки щоб латинське плем’я удержало на вічне врем’я
Імення, мову, віру, вид.

Відчуваємо перегук поколінь, перегук віків у таких рядках Бориса Олійника:

На розпутті доріг історичних
Не розгубили ми власне обличчя,
Ймення, характер, поставу і звичай,
Землю і волю свою.

Сьогодні спілкування не залежить від відстаней. Для молодого покоління спілкування в Інтернеті дуже показове. А спитаймо себе: Що для мене Інтернет? Чи треба до нього застосовувати фільтри? Чи може перемогти цей вид спілкування книжку, слово викладача, живе спілкування – очі в очі – з людиною? Мова – невіддільна від свідомості, вона завжди з людиною в її діяльності. А навчання у виші – це дуже важлива і розумова, і емоційна, і насамперед – творча діяльність. Чи є творчість у тестах? Тести не можуть виявити гарне знання мови, хоч і допоможуть автоматичному засвоєнню правил. Маємо боятися такого стану, такої діяльності, про яку в п’єсі «Суєта» І. Карпенка-Карого сказав сільський учитель: «вчу неграмотних грамотіїв».

Маємо засвоїти закон про особистий приклад мовної діяльності і про золоте правило, чи пораду нашого письменника Олега Чорногуза: «мова як інструмент: що більше на ньому граєш, то краще він звучить».

Єрмоленко Світлана Яківна