Світлі спогади про академіка Григорія Хмельницького: «Я був там, де біль, і там, де наука служила життю…»

«Я міг загинути десятки разів — у воєнному бомбосховищі, під ногами розлюченої корови, від детонатора в полі, чи скаженого вовка. Але вижив, бо мав іще щось зробити. І, мабуть, саме це і стало моїм покликанням» — так колись сказав Григорій Олександрович, розповідаючи про своє дитинство.

Коли ми сьогодні згадуємо постать Григорія Олександровича ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, перед нами постає не просто вчений. Це людина епохи — з дитинством, обпаленим війною, юністю в злиднях, але серцем, що горіло служінням. Його життя — це хроніка боротьби за кожен ковток правди, за кожну врятовану тварину, за кожного свідомого студента, за кожну краплю безпечного молока на столі українця.

Там, де починалась дорога

Народився Григорій Олександрович у селі Капустинці на Черкащині. У сільській хаті з піччю завішеною рядном, де зимою тулилися усі — щоб вижити. Згадував, як мама закрила заслінку в печі, і всі отруїлися чадним газом. Вижили лише завдяки випадковості — сестра прийшла до тями й вибралась на вулицю.
«Я не раз питав себе, чому мені давалося життя знову і знову… І відповідь була проста: щоб жити — і робити добро».

Любов народжена в полі

Йому було 7, коли дядько Степан показав пасіку. Бджоли стали для нього не просто комахами, а символом злагоди, праці, тиші серед хаосу. Так народжувалась любов до природи і тварин, що згодом переросте в професію.
«Бджоли — мов люди. Якщо їм болить — вони мовчать. Але хто вміє слухати — почує».

Фах — не випадковість, а доля

Коли померли обидві корови в родині — Григорій пообіцяв собі стати ветеринаром. І тримав слово. У ветеринарному інституті був старостою, грав у оркестрі, співав у хорі, вигравав олімпіади… Але головне — вчився так, як ніби від цього залежала доля світу.
«У мене не було багатих родичів чи “блату” — була лише віра, що знання робить людину не просто кращою, а потрібною».

На фронті невидимої війни — з хворобами і байдужістю

Молодим ветеринаром він прийшов у племзавод на Запоріжжі. І вже на першому тижні виявив туберкульоз у тварин. Його ледь не звільнили. Але він наполіг на дослідженні. І мав рацію. Потім — сам, через 22 км на коні, перевіряв кожну корову. Такого фахівця поважали навіть ті, хто не довіряв.
«Я ніколи не боявся правди — боявся лише втратити совість».

Він розробив методику порятунку тварин при отруєнні карбамідом. Винахід був революційним — замість болісної загибелі тварини за 20 хвилин одужували.
«Я пригадав хімічний дослід у школі — аміак і формалін. І це врятувало цілі ферми».
Його дослідження стосовно нітратів і нітрозамінів у молоці — це вклад у безпеку мільйонів. Він боровся не тільки з хворобами, а й з чиновницькою байдужістю, з системою, що часто нехтувала життям заради плану.

Учитель і наставник

У коридорах Української сільськогосподарської академії його голос був спокійним, погляд — уважним, а вимогливість — мудрою. Його студенти згадують не тільки лекції, а й розмови після пар, його віру в кожного, хто прийшов учитися не заради “корочки”, а заради істини.
«Не бійтесь знати більше за викладача — бійтесь залишитись байдужим», — казав він.
Під його керівництвом захищено десятки кандидатів, кілька докторів наук. Його учні нині викладають, досліджують, лікують, а дехто — просто щодня сумлінно працює в полі.

Післямова

Коли ми згадуємо ім’я Григорія Олександровича ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, перед нами постає людина, яка прожила своє життя не даремно. Людина, яка вміла слухати людей і тварин. Людина, яка вірила, що знання — це захист, а праця — це найвищий вияв любові до Батьківщини.
Він був там, де треба було сказати правду. Там, де треба було зробити вибір. І там, де від вибору залежало — жити чи ні.
«Моє життя — це не лише мій шлях. Це шлях моїх учнів, мого народу, і тих корів, які не вмерли від карбаміду».

Світла пам’ять і велика вдячність.

Григорій БОЙКО, Вадим ІЩЕНКО,
доценти кафедри фізіології хребетних і фармакології