Освіта.UA. Станіслав Ніколаєнко: Європа вниз, а ми вгору - коментар до рішень у галузі вищої освіти

Не раз і не два пишу про ініціативи нашого центрального органу виконавчої влади в галузі освіти і науки.

 

Щоб об’єктивно оцінити дії Міністерства освіти і науки України, Спілка ректорів навіть опитування провела серед своїх колег, де виявилося, що від двох третин до 95 % керівники не сприймають отих швидких реформ, які, ніби Пилип з конопель, вискакують із офісу на Берестейському проспекті, 10.

 

Хто їх ініціює, кому вони вигідні, з якою метою проводяться ніхто в Україні, окрім групи затятих реформаторів, не розуміє. От і виходить все, як у фрігійського царя Мідаса, тільки навпаки, за що візьмуться, то все шкода для вищої школи.

 

Ось і нині, 11 квітня 2025 року уряд України, з ініціативи Міністерства освіти і науки, прийняв постанову № 417 «Про внесення змін до постанов Кабінету Міністрів України від 24 грудня 2019 р. № 1146 і від 3 березня 2020 р. № 191», якою вчинено багато речей у фінансуванні закладів вищої освіти, формульному розподілі коштів, також регламентовано вартість навчання для абітурієнтів для найбільш престижних спеціальностей.

 

Навіть перший погляд на цей документ говорить, що сам факт прийняття такого рішення грубо порушує ст. 116 п. 5 Конституції України та ст.15 Закону України «Про захист економічної конкуренції», якими уряд зобов’язується забезпечити рівні умови розвитку всіх форм власності та рівність всіх суб’єктів господарювання.

 

Дивно, але цією постановою Кабінет Міністрів України намагається зарегулювати діяльність лише державних закладів вищої освіти, при цьому надаючи право у ціноутворенні приватним університетам діяти на свій розсуд, отримуючи суттєву перевагу над державними закладами. Ми ж виступаємо послідовно за рівність університетів всіх форм власності, тому вважаємо дане урядове рішення однобоким, незаконним.

 

Зразу очікую на критику деяких прихильників реформ, мовляв, у світі скрізь держава регулює ринок освітянських послуг. Але там, на Заході, регулюють так, щоб університети не перевищували плату за навчання, не робили її непомірною, щоб вона була співмірна із економічним становищем громадян.

 

У нас же – все навпаки. Уряд, всупереч здоровому глузду, примушує заклади вищої освіти піднімати ціни за навчання. Вони вниз, а ми вгору!

 

Змушений констатувати, що Кабмін, при прийнятті даного рішення, діяв однобоко, врахував лише позицію Міністерства освіти і науки України щодо прирівнення розміру плати за навчання, яку надає держава, і за контракт особам, які навчаються, що є неправомірним.

 

Ст. 53 Конституції України гарантує право на вищу освіту кожному громадянину на конкурсній основі. При цьому розвиток цього положення ст. 71 Закону «Про вищу освіту» регламентує, що число студентів, які навчаються на бюджетній основі, повинно бути не менше 50% числа випускників шкіл (300:2=150 тисяч осіб). Оскільки останні роки число студентів-бюджетників не перевищує половини від загальної кількості випускників, то це значить, що держава порушує законне право молоді на здобуття вищої освіти, при цьому ще й хоче з них гроші здерти!

 

Тому вимагати з абітурієнтів підвищеної оплати за навчання в умовах війни, економічної кризи є незаконним. Цей крок урядовців є фактично подвійним оподаткуванням громадянина.

 

Несправедливість даного рішення з боку Кабінету Міністрів України підтверджується і з іншого боку. Останні два роки уряд і парламент не підвищували мінімальної зарплати, яка нині сягає 8 тисяч гривень на місяць, а прожитковий мінімум для працездатних – 3028 гривень на місяць.

 

Якщо взяти для прикладу розмір зарплати найманого працівника в сільському господарстві, чи в школі вчителя (десь 12 тисяч гривень на місяць), то стає очевидним, що вартість навчання в провідних закладах вищої освіти за бакалаврськими освітніми програмами (50–70 тисяч гривень на рік, а магістратури – 60–85 тисяч гривень на рік) є не реальною, що, на нашу думку, призведе до руйнації університетської освіти, обмеження права на навчання молоді з малозабезпечених сімей.

 

Не відкрию великого секрету, що в більшості університетів студенти змушені працювати, при чому часто-густо не відвідуючи занять. Підняття ціни за навчання погіршить і так не блискучий освітній процес, посилить відірваність молоді від навчання і досліджень.

 

Даний крок, ініційований Міністерством освіти і науки, суперечить європейському курсу у галузі вищої освіти, де доступ громадян ЄС до університетської освіти є практично безкоштовним, за рахунок держави. Європейські університети лише для іноземних студентів, а також на заочне навчання встановлюють розмір плати за навчання самостійно, без будь-якого втручання держави.

 

Аналіз свідчить, що після введення в дію постанови № 417 вартість навчання в Україні стане вищою, ніж у багатьох університетах сусідніх Польщі, Чехії, Словаччини та ін., що прискорить темпи виїзду молоді за кордон. Мої консультації з ректорами Варшави, Праги, Нітри говорять про їхній щирий подив цим крокам урядовців.

 

Зважаючи на критичний стан економіки держави, важке соціальне становище українців, викликане загарбницькою війною, яку веде росія, Спілка ректорів України 1 травня звернулась з листом до Гаранта Конституції з проханням зупинити дію вказаної постанови Кабінету Міністрів України №417. Запропонували Президенту доручити уряду створити робочу групу з проблем реформування вищої школи і науки України за широкої участі громадськості, професійних спілок, Спілки ректорів закладів вищої освіти України.

 

У листі зазначалось, що останні ініціативи Міністерства освіти і науки України щодо індикативної вартості навчання, запровадження грантової оплати за навчання студентів, зміни форми фінансування університетів, їх корпоратизацію носять глибоко суб’єктивний характер, не сприяють ефективній діяльності університетів, посиленню їхнього впливу на оборону і безпеку держави, соціальний та економічний розвиток, відбудову України. Можна було б і ставити крапку в цій історії, але не склалося.

 

Не встигло висохнути чорнило на листі до Президента України, як керівництво МОН оголосило, що ніби вже мертвий законопроект № 9600 від 10 серпня 2023 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо підтримки наукової роботи в закладах вищої освіти» став раптово живим, пролежавши після голосування в Офісі Президента майже рік. І добре, що Президент його не підписував, бо він більш шкідливий, ніж корисний. А проголосували за нього в парламенті через популістську назви цього закону – ніби про підтримку наукових досліджень у закладах вищої освіти.

 

Та пройшов час, змінилось керівництво гуманітарним сектором Офісу Президента – і реформатори врешті-решт протисли цей закон. Внаслідок цього маємо цілу гору проблем.

 

Дивіться: закон підписаний 8 квітня 2025 року, а мусить почати діяти з 1 вересня 2024 року. Незважаючи на всю абсурдність ситуації, необхідність внесення назрілих правок у закон, керівники МОН кинулись у галоп виконувати цей замучений законодавчий акт. Скликали наради, зібрали в online режимі майже 4 тисячі учасників…

 

Ошелешені керівники університетів, проректори, декани, завідувачі кафедр, начальники навчальних, економічних відділів, бухгалтери хотіли почути, як же це–  скоротити на третину науково-педагогічне навантаження науково-педагогічних працівників, хто такі чарівники-віртуози – новоявлені педагогічні працівники. Які у них таланти, що дозволять їм викладати до 60% робочого часу? Як обраховувати наукове навантаження, як платити педагогам і т. ін. Всі кинулись шукати добровольців-педагогів, щоб могли виконувати 930 годин навантаження тощо.

 

Але нарада, як і слід було очікувати, закінчилась довгим переливанням з пустого в порожнє і з рекомендаціями університетам не поспішати, починати поточний рік по-старому, як є, а тим часом міністерські чиновники щось придумають, напишуть, обрахують. Все, як у тій бувальщині, коли кум каже кумові: їдьмо! А той відповідає: та ще не запряжено. Нічого, каже кум, по дорозі запряжемо!

 

Тож виникає питання: хто ж ініціював ці зміни, навіщо, з якою метою, коли ще не запряжено! Що говорять практики, досвідчені працівники вищої школи про ці зміни? Вони в один голос твердять, що зміни дуже дивні.

 

Виходить, що в університеті мають бути науково-педагогічні працівники з річним навантаженням 480 годин і педагогічні працівники – 930 годин на рік. Стає цікавим, хто погодиться на те, щоб стати педагогічним працівником, щоб за умови не займатися науковою діяльністю, працювати фактично за навчальним навантаженням на 2 ставки науково-педагогічного працівника!

 

У такому випадку вже краще працювати науково-педагогічним працівником і просто купити собі тези та статті в міжнародних наукометричних базах…

 

У США чи інших країнах, наприклад, дійсно є викладачі, які взагалі не мають жодної публікації, але їхнє навантаження не стає таким божевільним, оскільки навіть викладачі в українській школі, профтехах, коледжах працюють на річну ставку 720 годин.

 

Більшість фахівців-практиків не уявляють собі, які взагалі такі посади педагогів можуть бути в університеті, окрім, скажімо, викладачів фізичного виховання. Навіть викладачі іноземної, української мови у багатьох випадках паралельно реалізують власні освітні програми і займаються науковими дослідженнями.

 

Якщо законодавець зробив ці кроки для залучення практиків-експертів, то це має призвести до встановлення відповідної погодинної оплати праці. Та й де ж знайти тих практиків з бізнесу, щоб викладали за копійки у закладах вищої освіти?

 

Характерно, що МОН виступає категорично проти збільшення витрат на реалізацію цього закону. Отже, треба буде в примусовому порядку вводити посади педагогічних працівників і давати їм удвічі більше навчальне навантаження, долаючи конфлікти між викладачами, які є НПП та ПП, або зменшувати обсяг навчального навантаження на освітніх програмах, скорочуючи авдиторку, або вчергове змінювати облік навчального навантаження, викидаючи звідти всі види навчальної роботи, щодо яких саме ж міністерство встановлювало нормативи (заліки, екзамени, консультації, керівництво кваліфікаційними роботами, аспірантами тощо).

 

Ретельно проаналізувавши всю цю дискусію – який же маємо підсумок цього великого галасу? Викладачі закладів вищої освіти чітко усвідомили, що навантаження зменшується. Отже, кафедри скоротять однозначно на третину аудиторне навантаження. Заклики міністерства освіти і науки не робити цього – це пусті балачки.

 

Ніякі педагоги (тьютори, коучі, лектори) не замінять НПП, бо таких в природі не існує з 930 годин навантаження. У педагоги перейдуть хіба ті, кому ніде дітись, частина пенсіонерів. Найбільше кафедри обріжуть години на складні предмети – математику, фізику, біохімію, хімію, механіку, теоретичні основи електротехніки…

 

Чи відбудеться після цього квантовий сплеск наукової творчості. Звичайно – ні. Бо для досліджень потрібні не години, а обладнання, витратні матеріали, кошти, інформація, попит суспільства.

 

Однозначно стверджую: постраждають у підсумку студенти, остаточно знизиться якість української вищої освіти.

 

Завершуючи статтю, хочу з досвіду роботи голови парламентського Комітету, міністра освіти і науки, ректора хочу заявити, що поняття університетської автономії кураторам вищої школи в МОН не відоме. Якби вони порадилися з професіоналами, то можна було б зробити наступне.

 

Замість закону 9600 можна було б два речення записати в діючий закон «Про вищу освіту». Зокрема, дозволити університетам до третини науково-педагогічного навантаження планувати у вигляді наукової роботи. Порядок такого кроку визначає сам заклад вищої освіти.

 

Також дати право університетам залучати до семінарів, практичних занять кращих фахівців, на погодинній оплаті, зарахувавши їм у стаж їхню попередню професійну діяльність.

 

Описаний рейвах вкотре засвідчив безсистемність діяльності у вищій школі, намагання кураторів в профільному міністерстві сподобатися швидкими й галасливими реформами начальству, створити уяву про ефективні зміни в системі освіти. А виходить на практиці, на жаль, як завжди, – скорий поспіх людям на сміх.