На сторожі гідності і родової пам’яті: герої не вмирають!

«Кров людська – не водиця», але нею стікають люди, країни, Земля. Нею стікає Україна вже котре століття, виборюючи собі місце під сонцем. Кров українців на руках численних узурпаторів, що рухали і продовжують рухати ордами загарбників. Тож українці як і будь-які інші етноси впродовж вікопам’ятної історії час-від-часу постають перед викликом бути стертими з пам’яті поколінь разом зі своїм менталітетом, звичаями, легендарною історіє та міфологією.

Тож коли мова заходить про кров, окрім буквального значення, за тим стоїть ще й сакральне – пам’ять поколінь, зв’язок з Родом, переживання спільності долі. А тому можна залишатися живим і неушкодженим тілом, але з понівеченим єством – обернутися на покруча: чи то раба чужих богів, чи споживача благ цивілізації – таку собі істоту без роду, без племені, без честі і гідності, «заряджену» ідеями Великої Убогості чи Посередності.
Тож на фоні згаданих злигоднів сьогодення, очевидно, свята і дати – це ті екзистенціальні маяки, які покликані, окрім іншого, хоча б час-від-часу нагадувати заклопотаній соціальній істоті, що вона таки людина, а не лише продуцент та споживач благ, гвинтик системи. Що окрім потреб, постійно актуалізованих і роздмухуваних до неймовірних масштабів «успішними» світу цього за посередництва реклами і пропаганди, їй притаманні високі ноти єства: співчуття, доброта, ніжність, щирість тощо, і, безумовно, сумління, честь та гідність, наявність яких саме і виказує екзистенціальну цінність людського буття.

Природно, що серед інших січневих національних свят і визначних дат особливо з огляду на теперішні події чільне місце належить Дню вшанування пам’яті захисників Донецького аеропорту, що припадає на 20 січня, Дню Соборності України – 22 січня та Дню пам’яті Героїв Крут – 29 січня. Зосередження уваги на згаданих подіях покликано не лише нагадати українцям, що вони таки українці, а й віддати належне подвигу своїх співвітчизників, збудивши до життя відчуття щирої вдячності і поваги до героїв. Інакше поза вдячністю і повагою постає величезний ризик перетворитися на людину-масу, існування якої стає беззмістовним блуканням нетрями невігластва, орієнтуючись на «запах» поживи та/або рятуючись від вітальних небезпек.

Що ж до НУБіП України, то силами своїх співробітників університет вносить посильний і водночас відчутний вклад до духовної скарбниці України, дбаючи не лише про підготовку високоякісних фахівців в численних галузях людської діяльності, а й розвиток та кристалізацію духовної складової людського єства. За для цього проводять, окрім іншого, численні заходи, у т.ч. спрямовані на вшанування подвигу національних героїв.

Володимир Калуга,
професор кафедри міжнародних відносин і суспільних наук