ДВАДЦЯТІЙ РІЧНИЦІ З ДНЯ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ (НУБіП України у спогадах учасника)

У 2004 році, після захисту кандидатської дисертації у жовтні я працював асистентом науково-методичної лабораторії навчальної частини разом із Тракаєм Володимиром Григоровичем, Савченком Олександром Миколайовичем під керівництвом проректора з навчально-виховної роботи Лисенка Віталія Пилиповича. Оскільки тема моє дисертації була присвячена зростанню ролі студентів у громадсько-політичному житті незалежної України, мені ставилося завдання забезпечувати супровід студентських справ допомагаючи начальнику відповідного відділу нашого університету Сергію Олександровичу В’ялому. Багато доводилося працювати із Спілкою молодих аграріїв України, Студентською організацією, тоді ще Національного аграрного університету (нині НУБіП України).

Молодь НАУ відзначалась надзвичайною активністю і пасіонарністю, вболівала за долю своєї країни, прагнула подальших демократичних перетворень політичної системи. Брала активну участь у виборчому процесі. Більшість, якщо не усі громадяни нашої країни, від малого і до великого переймалися питаннями чергових виборів Президента України. Звичайно, настрої студентів у той період були на боці лідера об’єднаної опозиції, відомого державного діяча, політика, економіста, батька української гривні Віктора Андрійовича Ющенка, який під час президентської виборчої кампанії осені 2004 року боровся за пост глави держави і за майбутнє України із провладним, проросійським кандидатом, «двічі несудимим» Віктором Федоровичем Януковичем. Студенти бачили кричущу несправедливість у тому, що чинний Прем'єр-міністр України (2002—2005) Віктор Федорович Янукович використовує адміністративний ресурс, здійснюючи тиск на бізнес, громадських активістів, політичних опонентів. Владою цілковито контролювалися засоби масової інформації (відомі темники), особливо державні, в цілях розкрутки політичного образу провладного кандидата, як великого господарника, що підняв на своїх плечах промисловість та економіку Донбасу. У той же час, лідер опозиції Віктор Ющенко був цілковито відрізаний від можливості донести потенційному виборцю, громадянам України свої ідеї, програму розбудови країни, як європейської, демократичної держави. Серед студентів була помітна кількість прибічників і навіть активістів молодіжних припартизованих структур від партій Наша Україна, Батьківщина, Соціалістична партія України та інших, хто поділяв погляди Віктора Андрійовича.

У ході виборчої кампанії студентів намагалися втягувати у процес підтримки провладного кандидата Януковича, проте, все це, в основному, здійснювалося шляхом підкупу окремих осіб, які мали намір підзаробити грошенят. Важко було знайти людину, яка б щиро підтримувала В. Януковича. Якщо і знаходилися такі політично свідомі та ідейно переконані прихильники пропонованого проросійським кандидатом курсу, то це, як правило зрусифіковані вихідці із міст, промислових центів півдня і сходу України. У нас в університеті, як тоді, так і тепер, переважали студенти вихідці із сільської місцевості. А село, як нам відомо, завжди було і є колискою української нації.

Я пам’ятаю як тиражувалась символіка Партії регіонів шляхом роздачі футболок, парасольок, шарфів і прапорів із ручками та кепками. Ми бачили незаконні методи роботи штабу В.Януковича, брудні політтехнології, чорний піар, залякування, навіть репресії до особливо активних. Скажу відверто, студенти побоювалися відкрито виступати проти єдиного кандидата влади, бо тиск який здійснювався на суспільство, у тому числі на державні органи і заклади вищої освіти, їх адміністрації, був відчутним.

Не зважаючи на усе це молодь, студенти університету були разом із демократичними опозиційними силами і прагнули змін на краще.

Пригадується мені, як відбувалися два тури виборів. Як завжди, дільниці для голосування розгорнули свою роботу в гуртожитках студмістечка. Адміністрація під тиском влади, всетаки не наважувалася відкрито агітувати за того чи іншого кандидата, але піклувалася про забезпечення явки виборців, щоб показати відсоток політичної активності у межах наших дільниць. Також, були великі переживання стосовно можливих фальсифікацій (каруселі з відкріпними талонами, продаж голосів, винос бюлетенів, підвіз «чужих виборців», голосування «мертвих душ», вкид бюлетенів), зриву виборів на наших дільницях, адже спостерігачі були представлені від усіх кандидатів і можна було спровокувати скандал і викликати небажаний шум навколо чесного імені столичного університету.

Студенти це бачили, розуміли, ми попереджали, але, все таки, знаходилися ті, хто наважувався ризикнути, їх виявляли і це мало подальші небажані наслідки, насамперед для порушників виборчого законодавства. Біля 11 гуртожитку ледь вдалося відігнати автобус із гастролерами, які приїхали із відкріпними талонами для запуску каруселі… Просто показали дорогу до інших дільниць, бо спекатись було складно. Організатори каруселі прикривалися авторитетом владних мужів і тиснули.

Далі було оголошення «підрахованих» голосів 2 туру. Всупереч результатам екзит-полів, які пророкували перемогу В. Ющенку, ЦВК на чолі з С. Ківаловим оголосила переможцем В. Януковича.

21 листопада 2004 року на майдані Незалежності в Києві у відповідь на масштабні фальсифікації під час президентських виборів зібрався перший мітинг, акції протесту за кілька днів поширилися країною. Наші студенти не розгубилися, самоорганізувалися і буквально на другий день сформували колону, яка пішою ходою рухалася вулицями Героїв Оборони, потім через Проспект 40-річчя, вздовж парку М. Рильського до Республіканського стадіону, Бессарабської площі, Хрещатика і Майдану Незалежності, де вже відбувалися мітинги проти фальсифікації виборів і за підтримку опозиційного кандидата В. Ющенка. На чолі колони були активісти Іван Лєонтєв, Ярослав Годунок, Семен Кривоніс (нині директор НАБУ), Віталій Оверченко, Андрій Білоус, Олег Марус, асистент лабораторії навчальної частини В.І. Рожко, декан факультету ветеринарної медицини В. Любецький, студент Олександр Радченко та інші. Було, як мені тоді здавалося, дуже багато наших хлопців і дівчат… Колони були великими і налічували від кількох сотень до тисячі і більше осіб. Десь подівся страх… Усі були на піднесені.. Протестний рух наростав по мірі розгортання Революції. Наші студенти, як інші учасники Помаранчевої революції, користувалися символіко партії «Наша Україна», яка була помаранчевого кольору (звідси і назва революції). Рухаючись колоною наші студенти співали українських пісень, викрикували гасла революції: «Разом нас багато, нас не подолати!», «Схід і захід разом!», «Свободу не спинити!», «Ющенко, Так!».

А що у цей час мали робити викладачі? Спочатку, в кулуарах, визрівала пропозиція зробити жорстким облік відвідування занять, далеко не з мотивів допомогти провладному кандидату а, насамперед, – убезпечити студентів від ризиків під час протестних акцій на Майдані. Міркували так: «Оскільки батьки ввірили нам своїх чад на виховання, то ми відповідальні за них». Серед протестувальників були навіть неповнолітні. Згодом, під час засідання ректорату, було внесено пропозицію: «Ми у перебіг складного виборчого процесу не втручаємося, у протестному антивладному русі участі не беремо, але наш обов’язок дбати про студентів і бути поряд з ними».

Пам’ятаю, як сьогодні, мене запросив проректор Віталій Пилипович Лисенко і доручив супроводжувати студентів та, по можливості, «включатися» у випадку, якщо їм буде загрожувати небезпека, пробувати відвернути назріваючу біду і застерегти від необдуманих, ризикованих кроків. Мені таке прохання дуже сподобалося, бо за переконанням я був на боці помаранчевих сил і щиро вболівав за В.Ющенка, а тут така нагода…Якось у ті роки спокійно всидіти коли на Майдані біля Стели Незалежності твориться новітня історія України мені, як історику за базовою освітою, було складно. Революційна романтика зачаровувала, а також я розумів своє призначення і обов’язок, як асистент навчальної частини відповідальний за безпеку студентів. Усі подальші дні і тижні я проводив зі студентами на Майдані. Пліч-о-пліч зі мною був начальних відділу виховної роботи та студентських справ Сергій Олександрович В’ялий, який на той час мав значний досвід участі у молодіжному громадсько-політичному русі. Приходив особисто проектор Лисенко Віталій Пилипович та інші посадові особи університету. Віддати належне, студенти завжди дослухалися, діяли організовано, поводили себе виважено, толерантно, навіть у тих ситуаціях, коли підбурювачі з табору опонентів намагалися свідомо спровокувати зіткнення із «біло-синіми».

Були випадки, коли біло-сині намагалися викликати паніку серед протестувальників, розповсюджували чутки про нібито висадку воєнізованого спецпідрозділу «Беркут» в зоні розташування Промінвестбанку, а далі поступала команда від ведучих майдану щільно заповнити цю зону з тим, щоб не залишилося місця для розгортання силовиків. Доводилося докладати зусиль, аби утримувати наших студентів, все таки, у безпечних місцях навпроти сцени, а не з її тильної сторони де завжди були якісь заворушення.

Цікаво було спостерігати за тим, як люди у натовпі деіндивідуалізуються, розчиняючись у масі собі подібних, як легко піддаються ініціації з боку лідерів так само і провокаторів. Був випадок, коли діджеї Майдану віддали команду рухатися у бік Європейської площі до вул. Грушевського, а активісти в натовпі скерували на Бессарабську площу. Частина мітингувальників із Бессарабки тисне до центру, інша частина – навпаки, з Європеської площі до Майдану. Виникла сильна тиснява, було дуже складно. Тоді я зрозумів чому люди гинуть у тиснявах... Дуже переживали за наших студентів серед яких було багато дівчат. Коли розвертається півмільйонний натовп, то в його епіцентрі виникає такий прес, при якому важко набрати в легені повітря. Кілька хвилин і ти втрачаєш сили, додається паніка. Людина може втратити свідомість. Впасти під ноги і все… Ми підтримуючи одне одного, тільки морально, бо разом з руками і ногами були щільно затиснуті, змогли подолати паніку і дочекатися коли під шаленим тиском було вирвано замки металевих воріт на арках у внутрішні дворики будівель з того боку де Головпошамп. Тільки тоді тиск зменшився коли частина натовпу заповнила внутрішні дворики цих будівель. Нашим студентам, та і нам, ледь вдалося вціліти. Ми тоді відбулися легким переляком.

Наша молодь була дуже наполегливою, ми ходили на Майдан одним і тим же маршрутом аж до розв’язки революційних подій та оголошення перемоги Віктора Ющенка. Наша молодь мала наполегливість вперто іти до торжества справедливості і своєю волею, разом із іншими громадянами, змінити хід історії на користь побудови незалежної, демократичної української держави. Я пишаюся, що був поряд із нашими вихованцями від початку і до переможного кінця Помаранчевої революції.

Руслан Сопівник,
доктор педагогічних наук, професор,
завідувач кафедри педагогіки