До кого і коли приходять наукові ідеї?

«Найхарактернішою рисою наукової роботи і наукового пошуку є ставлення людини до питання, яке підлягає вивченню. Тут не може бути різниць між науковцями і все, що попадає до наукового світогляду, так чи інакше, приходить через горнило наукового ставлення до предмета. Воно втримується у ньому тільки доти, поки воно його витримує».

Аналізом наведеного висловлювання Володимира Вернадського розпочалося чергове засідання аспірантського філософсько-наукового гуртка НУБіП України. У вступному слові керівник гуртка, доктор філософських наук, професор Микола Максюта зазначив, що націлений на відкриття науковець в системі дослідження поводиться за вимогами наукового методу, тобто способу організації науки та виробництва нового знання. Він зобов'язує вченого виняткову відповідально обходитися зі всіма складовими логіки та гносеології наукового пізнання. Доцільно навіть наголосити на жорсткості вимог наукового методу. Пригадаємо ще раз застереження В. Вернадського стосовно наукового обходження з предметом: «Вчений у дослідництві поводиться науково, якщо витримує вагомість усіх його істотних відмінностей, дотримується норм сучасної культури ірраціональності наукового мислення, тобто якщо він демонструє мужність буття, як зазначає Пауль Тілліх, сучасного науковця». За Володимиром Вернадським поведінка дослідника виявляє такі найхарактерніші риси як наукове констатування факту чи явища, чітку логіку фактів, точність наукового мислення, можливості перевірки будь-якого наукового положення емпіричним шляхом визначення похибки, тобто можливих відхилень у науковому твердженні. І тому, якщо ми витримуємо логіку також наших розмислів, то ми будемо змушені констатувати, що найважливішим синтезуючим чинником наукового методу є інтелектуальна мужність та чесність дослідника.

Як це не парадоксально, але поза будь-якими сумнівами наукові ідеї, висловлюючись метафорично, з радістю відвідують лише тих, хто на них очікує, хто для цього налаштований, психологічно й інтелектуально підготовлений, хто піднесено, натхненно, із захопленням дбайливо доглядав, обробляв необхідний ґрунт, аби їх сприймати та розмістити, і все змістовніше з ними комунікувати. Душевно відкритим має бути сприймання наукових ідей: наукові ідеї на гостині лише у відповідно налаштованих на гостинність, тобто у тих, для кого екзистенційною є потреба перебування в їхньому товаристві, тих, для кого змістовний діалог між новими науковими ідеями. Та вже відомими знаннями в даній науковій галузі, вочевидь, при цьому увиразнюється неперервність внутрішніх зв'язків мислительних форм понять та суджень стосовно пізнавальних проблем. Абстрактне мислення зміцнюється, набуває більшої дієвості, здатності на неперервну послідовність, тобто континуїтивність, коли мислення переходить від одного судження до іншого, ніби перестрибує через прірви невідомого, не втрачаючи смислових зв'язків.

Так, скажімо, голландський мислитель філософ Серен К'єркегор зазначав, що «континуум пізнається завдяки якраз абстрактному мисленню, яке створює континуїтивність, неперервність зв'язків і світ в цілому, і життя у світі – це демонстрація неперервності переходів від одного стану до іншого».

Між тим, нині уявлення про чотиривимірний континуум, який носить назву континуума Бернхарда Рімана (1796-1866), поєднує три виміри простору та один вимір часу в єдину математичну побудову у світлі природничо-наукового, математичного зокрема, мислення. Континуум матеріального та духовного є реально існуючим. Завдяки цьому все зриміше розкриваються можливості наукової ідеї. У дійсності розкриваються інтелектуальні дослідницькі потенції самого науковця, адже, як відомо згідно припущенню Альфреда Уайльдхеда (1861-1947), англійського філософа, логіка, математика та методолога науки там де можливість, там континуум. Науковець є дійсним модератором комунікування наукових ідей, відповідальна особистість, котра, запросивши наукові ідеї, покликана забезпечити їхню вільну взаємодію – це демонстрація інтенсивності, змістовності його інтелектуально-вольових якостей, внутрішнього життя. Науково- , ідейно-гостинний – це дослідник, який запросив, слушно зазначав Макс Вебер, глибоко переконаний в тому, що повинні були пройти тисячоліття, перш ніж з'явився він, а інші тисячоліття у мовчазному очікуванні. Чи слушним є його здогад? Тобто чи об'єктивно виправданою є його наукова ідея?

Тому, як з'ясовується, наукові ідеї не приходять у дійсності, вони закликають до себе, до свого світу ідей інтелектуально, духовно та морально-етично підготовленого науковця, покликаного наукою, покликаного пізнавати того, хто має поклик до науки. Останній є визначальним і остаточним виправданням вибору наукової діяльності особистості вченого. Лише для покликаного наукою зустріч з ідеями викликає піднесення, захоплення, натхнення, пристрасть. Принагідно зазначимо, що відомий український природодослідник і мислитель Сергій Подолинський із україноцентричних позицій досліджував проблему збереження та примноження енергії. Він обстоював ідею зв'язку зміцнення енергетичного балансу із традиційно українським хліборобством. На його думку, завдяки прикладанню людської праці десятина землі могла зберегти в матерії рослинності, що її покриває в 10 або в 20 раз більше енергії, ніж раніше: «Хай не говорять що енергія ця вже була збережена в нашій десятині, що людина тільки сприяла її виснаженню. Це зовсім несправедливо, тому що землеробство виснажує ґрунт тільки тоді, коли воно ведеться нерозсудливо хижацьким способом, навпаки, при досконалому господарюванні земля дає найбільші врожаї».

Філософія науки, загалом кажучи, поглиблює особистісні захоплення наукою, коли наукова діяльність дослідника сприймається та розуміється як діяльність пристрасна, із запалом, завзято, з душею. У світлі порушених питань істотними є положення, висловлені німецьким філософом, соціологом та політиком Максом Вебером ще у перші десятиліття XX століття, але які виявилися дієвими упродовж усього минулого століття, визначивши особливості, характер, тенденції розвитку соціально-філософських та морально-етичних проблем філософії науки. Слід враховувати, що якраз Макс Вебер формував свою концепцію як прибічник обґрунтованих творчістю Вільгельма Дільтея: по-перше, положень стосовно позитивійської методології, її невідповідності сучасним тенденціям та потребам науки і наукової діяльності, а, по-друге, відмінностей між природознавством та соціогуманітарними науками. Крім того, притримуючись вимоги дослідження окремих явищ соціокультурного розвитку у їх конкретно специфічних проявах, і що, отже, реальні відмінності буття соціуму забезпечують пізнання та знання загальних соціальних законів. Макс Вебер поділяв позиції історичної школи неокантіанства та її історико-індивідуалізуючої методології вивчення історії та культури. У взаємодії зазначених положень і формувалися підходи Макса Вебера до науки та науково-дослідницької діяльності, обстоювалися положення стосовно розуміння науки як професії та покликання, розуміння значущості відповідально-зобов'язального переосмислення і засвоєння особливостей способу буття нових ідей, визначального чинника в логіці наукового дослідження, він зазначав: «Поширеним нині серед молоді є уявлення, що наука стала чимось подібним до арифметичного завдання, що вона створюється в лабораторіях або в статистичних картотеках завдяки лише холодному розсудку, а не всією душею, подібно до фабрик, що найперше слід зазначити, що всі, хто міркує подібним чином, у більшості випадків несвідомі ані того, що відбувається на фабриці, ані того, що має місце в лабораторії. І на фабриці, і в лабораторії людині потрібна ідея. До того ж ідея правильна. І лише завдяки цьому вона спроможна створити щось повноцінне». Але ж нічого не відбувається у голові, за бажанням, апелюючи лише до холодного розсудку нічого не здобудеш. Безперечно, не йдеться про безапеляційне ігнорування уміння та навиків розраховувати припущення, обраховувати їхню послідовність на рівні ефективності приходу наукової ідеї передує послідовна копітка за вимогами наукового методу інтелектуально-дослідницька праця, але, ані наукова праця, ані психологічна піднесеність науковця самі по собі не гарантують її появу. Поза внутрішньою душевно-духовною працею, налаштованістю на нові відкриття дослідник не може бути самовільним все ж розпорядником стосовно приходу ідей, вони завжди і безапеляційно можуть ігнорувати усі забаганки вчених. Макс Вебер наголошував: «Наукова ідея з'являється тоді коли їй це угодно, а не коли угодно нам, коли її і не очікуєш, а не під час розмислів та пошуків за письмовим столом». Все ж, безперечно, вона б не прийшла, якби цьому не передували якраз розмисли за письмовим столом та пристрасні запитування. Наукові ідеї приходять лише до належним чином підготовлених: по-перше, як витримувати їхню вибагливість, намагаючись адекватно й змістовно інтерпретувати їх в системі наявних знань у даній галузі, по-друге, до можливої несподіванки їхньої появи, коли недостатньо розважливий та послідовний науковець, не володіючи більш вичерпними пошуковими навиками і пізнавальними здібностями, може і не зафіксувати її візиту, так би мовити, зупинитися за крок до нової наукової ідеї. Глибокі наукові ідеї, що започатковували нові сторінки у розвитку відповідних наукових галузей, приходять до науковців, що глибоко відчувають їхню красу, сприймають та переживають слово поетичне, як і мову науки. Наприклад, видатний український математик Мирон Онуфрійович Зарицький зазначав: «Веселі правда, краса і математика. Кого не манить ні краса, ні мистецтво, хто живе вбогим духовним життям, той нічого не дасть математиці. Поезія не різниться від математики вищим летом уяви, а математик різниться від поета лиш тим, що все і всюди розумує, але як у мистецтві, так і в математиці, лише твори гарні переживають століття і виховують цілі покоління». Герман Гельмгольц, німецький фізіолог, психолог, фізик і математик у відповідь на питання як приходять нові ідеї зазначав: «Ці щасливі навіювання вторгаються в голову майже непомітно, інколи лише випадковість пізніше засвідчить, коли та за яких обставин вони приходили, з'являється думка в голові, а звідки вона, не знаєш сам, але в інших випадках думка осяває несподівано, без зусилля, як натхнення. Якщо ж міркувати розважливо, у пошуках відповіді на питання Г. Гельмгольца, то у дійсності не ідея приходить до науковця, а зовсім навпаки, він сам тією чи іншою мірою поступово наближається до неї, простуючи складним шляхом, долаючи безліч перешкод. Г. Гельмгольц констатував, що як свідчить його особистий досвід, психологічна втома та перебування за письмовим столом несумісні з появою нових ідей: «Щоразу мені доводилось спочатку у найрізноманітніших ракурсах формулювати моє завдання так, аби всі його аспекти та зв'язки надійно прослідковувалися в моїй голові, коли я міг би їх відтворювати напам'ять, не звертаючись до записів. Лише копітка тривала розумова науково-дослідницька праця, яка виснажує сили науковця настільки, що необхідне відновлення інтелектуальної енергії, може наближати до нової ідеї, а після того, коли подолається неминуча втома та настає тілесне повне відновлення та почуття благотворного спокою, лише тоді приходять хороші ідеї, але навіть мінімальна кількість алкоголю їх геть чисто відлякує». Це міркування всесвітньо відомого вченого, автора численних природничих та філософсько-наукових досліджень. Пригадаймо, що якраз його відкриття є засадничими в галузі фізіології, зокрема результати вивчення швидкості поширення нервових збуджень, а також у психології аналіз зорових та слухових процесів і обґрунтування закономірностей сприйняття простору. Він стверджував, що результати наших відчуттів залежать і від впливу предметів зовнішнього світу і від самих відчуттів. Органи відчуттів володіють специфічною енергією, вони не відображають об'єктивні речі, а створюють їхні символи освоєння останніх. На його думку, має бути шляхом пізнання закономірностей об'єктивного світу за посередництвом освоєння нових очікуваних результатів відчуттів. Макс Вертгеймер визначив та висвітлив питання, яким чином Галілео Галілею вдалося сформулювати ідею закону інерції, засадничу зародження сучасної фізики. У своєму дослідженні М. Вертгеймер спирався на розроблені ним принципи гештальтпсихології, за якими мислення розвивається як послідовне чергування гештальтів, тобто образів цілісного сприймання проблемної ситуації. Він стверджував, що об'єктивні структури все більшою мірою увиразнюються у структурах сприймання, тобто цілісних образах або формах цілісного психічного життя індивіда, коли збіг других із першими і засвідчує позитивні результати вирішення завдання пізнання та про появу нової наукової ідеї.

Таким чином, з високою ймовірністю наукові ідеї за визначених обставин відвідують лише, по-перше, філософсько-науково, по-друге, фахово, належним чином підготовлених та інтелектуально чесних дослідників.
Далі буде…

Слава Україні!
Слава НУБіП України!
Слава Збройним Силам України!

Микола Максюта,
професор кафедри філософії та
міжнародної комунікації