"Новачок" та хімічна зброя: історія улюбленої отрути Кремля й методи Третього Рейху
Зручність "Новачка" у тому, що він може бути використаний як рідина, як пошорок чи аерозоль. Тобто перебувати у рідкій, твердій чи газоподібній формі, у залежності від потреби.
«Новачок»: історія створення отрути
Цей дуже небезпечний нейротоксин створили в СРСР на межі 1980-90 років у рамках програми "Фоліант". Це було четверте покоління хімічної зброї на теренах колишнього Союзу.
Вперше офіційно (написавши книгу "Державні секрети") про нього розповів власне творець – Віл Мірзаянов у 1990-х, після чого втік до США.
Програма стартувала наприкінці 1970-х у Науково-дослідному інституті органічної хімії та технологій (НДІОХТ). Перший "Новачок" (або речовина А230) був синтезований у 1981 році. Трохи пізніше розробили варіанти №5 (А232), №8 та №9.
Робота велася вкрай секретно, а вченим була потрібна перепустка, щоб просто переходити з поверху на поверх. Уряд надавав найкращі умови, людей та матеріали для досліджень. Публічно агітуючи за припинення розробки та виробництва хімічної зброї, Кремль робив все навпаки.
Один радянський фізик став першою жертвою "Новачка", коли у кімнаті зламався вентилятор у 1987. Він вийшов та впав, КДБ відвезли його в лікарню імені Скліфософського, де його встигли врятувати. Але він півроку не міг ходити, його увага була розсіяна, він мав депресію та помер у 1993 році.
Іван Ківеліді – перша жертва токсину
А вже через два роки в Росії "Новачком" вбили першу людину: банкіра Івана Ківеліді. Окрім нього, загинули його секретарка та, можливо, патологоанатом, що робив розтин.
"Якщо ти зрадник, зрадив мати-батьківщину, ми тебе знайдемо та вб'ємо найбільш жорстоким чином, ось яка сучасна російська логіка", – розповів Радіо Свобода спеціаліст по хімічній зброї Французського Фонду стратегічних досліджень Олів'є Лепік. Втім, до 2018 року широка публіка про "Новачок" майже нічого не знала.
Новачок сильніший за VX або зарин, до того ж – його набагато складніше ідентифікувати. Він створений, щоб уникати контролю, – зізнався BBC професор-фармаколог з Університету Редінга Гарі Стівенс.
До "Новачка", королем токсинів був VX / Фото WSJ
Розроблений Британією у 1950-х, VX дуже повільно випаровується через маслянисту структуру. Ним вбили у аеропорту Куала-Лумпура зведеного брата Кім Чен Іна – Кім Чен Нама.
Ну а зарин досі використовується урядом Башара Асада під час війни в Сирії. В Японії його використала секта "Аум Сінрікьо" під час теракту у метро Токіо в 1995 році – загинуло 13 людей, ще тисячі зазнали впливу газу.
Найбільший завод у колишньому СРСР, який міг виробляти "Новачок", був закритий в Узбекистані в 1999 році за посередництва США. Але путінська Росія, як тепер відомо, не зупиняла роботу над "Новачком".
Навіть незважаючи на прямо протилежну заяву та приєднання до Конвенції з Хімічної Зброї (ООН заборонило "Новачок" після нападу на Скрипалів у 2018 – 24), яка забороняла стару хімзброю. Про розробку нової там нічого не було сказано. Наразі лише КНДР, Єгипет, Південний Судан та Ізраїль не входять до групи Конвенції.
"Новачок" №5 став вершиною у розробці токсичних сполук. Офіційно, існування "Новачка" у СРСР та рф ніколи не було офіційно підтверджено. По факту єдиними ефективним антидотом є атропін, але його треба якомога швидше, інакше врятувати людину вже буде неможливо. Ураження організму, особливо його нервової системи, навіть з атропіном може бути фатальним.
Останньою жертвою став російський опозиціонер Олексій Навальний, якого отруїли в літаку. Сліди "Новачка" знайшли на пляшці, шкірі, у крові та сечі чоловіка. Скоріш за все, реагент додали в чай або нанесли на чашку.
Згодом, німецьке видання Die Zeit викинуло "інформаційну бомбу" – Навального отруїли "новим типом" "Новачка", він мав померти ще у літаку. Те, що він вижив, німецькі експерти списують лише на везіння та швидку реакцію пілота. Речовина є "ще більш зловісною та смертоносною ніж відомі до цього" версії отрути. Її могли синтезувати лише спецслужби, жодним чином не рядові зловмисники – для цього потрібна лабораторія.
А що було раніше? Нацисти та хімічна зброя
Перші спроби застосувати хімію на війні датуються ще Першою Світовою, де він показав вбивчу ефективність. 425 тисяч солдат тоді ще царської росії загинули від гірчичного газу та хлору. Але що стосується саме нейротоксинів, то перший був створений в Німеччині у 1936 і він називався табун (німецькою "табу").
Він отримав таку назву, бо німецька армія була вражена смертоносною силою сполуки. Автор – Герхард Шредер. Взагалі-то, мета була цілком мирна: знайти хімікат з групи органофосфатів, який підвищив би врожаї. Німеччина у той час сильно залежала від імпорту продуктів харчування.
Герхард Шредер, творець табуну та зарину / Фото American Chemical Society
Втім, Шредер швидко зрозумів, що створив дуже отруйну речовину, яка скоріше вб'є все, на що потрапить… за 20 хвилин. Але зупинитись було вже неможливо, тож у 1939 році світ побачив ще більш страшний аналог табуну – зарин. Цікаво, що у Другій Світовій, на відміну від Першої, масового використання хімічної зброї не сталося (у газових камерах були інші елементи, зокрема Циклон-Б).
Нацисти використовували завод біля міста Мюнстер для вироблення промислової кількості токсинів – до 400 кг. Вони тестували бомби з табуном та зарином. У 1943 році виробництво переїхало до сучасної Польщі, в містечко Бжег-Дольни (колишній Дігернфурт). Там робили до 350 тисяч кг табуну на місяць та додавали його до ракет та бомб.
Сотні людей померли на цьому заводі від хімічного отруєння, голоду, хвороб та інших причин. Наприкінці війни, СС та гестапо вбивали тих, хто ще був живий, щоб вони не могли нічого розповісти. Війська СРСР все одно дійшли до заводу під час звільнення Польщі, розібрали його та зібрали знову у Сталінграді.
Стало зрозуміло, що зарин – ефективніший. Тож нацисти звели новий завод у місті Фалькенхаген біля Берліну. І найняли відданого нациста та – одночасно – лауреата Нобелівської премії (у 1938 році – 24) Ріхарда Куна, щоб дослідити дію нейротоксину на організм людини. Вони відкрили, що токсин блокує надсилання сигналів до мозку та мускулатури. Організм знаходиться у режимі постійної стимуляції, що виражається у надмірному потовиділенні, слюновиділенні, блювоті, судомах та задусі.
Кун та його колеги синтезували третій токсин – соман, який був на рівні зарину. Все було готово, але Гітлер наклав вето. Деякі історики нагадують, що Гітлер пройшов фронт Першої Світової та сам був свідком хімічної атаки. Але інші дотримуються думки, що на початку війни бліцкриг зробив токсини непотрібними: Рейх і так перемагав своєю технікою. Скидання бомб з хімзброєю на захоплені землі було робити собі ж гірше, бо ці землі планувалося окупувати.
Союзники про цю програму нічого не знали і не дізнались би, якби не захоплений солдат-хімік після поразки німців в Тунісі у 1943. Цей солдат працював у Цитаделі Шпандау в Берліні – там, де все розробляли. Цікаво, що в Англії доповіді про секретні лабораторії для вироблення хімзброї не повірили та проігнорували її. Через два роки, союзники вже були в Німеччині.
Нацисти робили все можливе, щоб сховати табун та зарин. Втім, перевезення таких небезпечних сполук було викликом – більша частина інфраструктури вже була знищена, включаючи залізницю.
Одного разу пілоти союзників скинули бомби на колонну вантажівок біля Лосси, Німеччина. Там був табун, кілька людей померли миттєво. Пізніше тисячі бомб з хімікатами були перевезені річками Дунай та Ельба (деякі здалися самі через небезпечний вантаж).
Шредера заарештували у нього вдома і він відразу погодився співпрацювати та пізніше перебрався на Захід, як і багато інших нацистів-науковців. Коли британці та американці дізналися, що СРСР відновив німецький завод у себе, почалася хімічна гонка Холодної Війни.
Але насправді, як Мірзаянов у 1970-х зрозумів із розмови з колишнім офіцером хімічних військ Генадієм Костенко, хімічна зброя не здобула популярності в армії та залишалася вкрай малоефективною. Військові до "хімії" ставилися з презирством.
