Філософський студентський науковий гурток «Орій»: у пошуках невтраченої людини

19 квітня 2023 року
Хутко збудися, мій розуме правий! Воскресни вже з тіней!
Дужий, здолаєш ти все, сповнений світлом, прозриш.
Світло моє, поведи враз зі мною ще спільника мого –
Дух мій, що радо тобі волю свою віддає
Григорій Сковорода
  Цими весняними днями черговий раз зібрався філософський гурток «Орій», аби обмінятися думками на тему історії вітчизняної філософії.

  У вступному слові керівник гуртка д. філос. н., проф. М.Є. Максюта зазначив, що, як важливіший чинник духовного життя суспільства, вітчизняна філософська думка має багатостолітню історію. Витоки формування філософсько-світоглядового відношення української людини до світу закорінені в глибинах яскравих образів української міфології. Прадавня віра українців демонструвала уявлення про єдність із природою, про істотні екзистенційні відмінності величного селянського побуту, хліборобських обрядів і хліборобського способу життя. Але чи не найістотніше, – вона засвідчувала про високий морально-етичний рівень наших предків. На усіх історичних етапах для української філософської думки були притаманні першочергово світоглядово-антропологічні предметно-філософські орієнтації.
  Особливо значущу людиностверджувальну роль в освоєнні вітчизняного історико-філософського досвіду виконують філософсько-антропологічні концепти Г. Сковороди. Філософія Григорія Сковороди – демонстрація високої гідності людини, можливостей розвитку та зміцнення людськості кожного індивіда на шляху самопізнання та самоудосконалення внутрішньої природи. Головна мета навчально-виховної реалізації творчої спадщини Григорія Сковороди – поглиблення потреби навиків філософування, засвоєння й переосмислення змісту глибоко демократичної морально-світоглядової системи українського мислителя. Визначальним при цьому є принцип єдності знань, умінь та навиків освоєння філософських ідей і концептів Сковородинської системи як способу пробудження та зміцнення пізнавальних інтересів. Мотивуючий чинник реалізації поставленої мети – життєбуттійнісність значення освоєння філософської мудрості Григорія Сковороди як способу вирішення найважливішого завдання кожної людини – «народитися вдруге», «народитися духовно», стати «істинною людиною». Зініціювання творчою спадщиною Григорія Сковороди філософування є внутрішніми душевно-духовними подорожами з метою пізнання, віднаходження та утвердження людиною себе, що може й повинно розглядатися в якості істотної екзистенціальної форми розвитку гуманітарно-педагогічного знання. Г. Сковорода закликає дотримуватися вимог і цінностей вищої, найнеобхіднішої для людини науки – оволодіння «мистецтвом життя». Його відповіддю на питання «Що таке філософія?» є, що це: «Головна мета людського життя. Голова людських справ є дух людини, думки, серце. Кожен має мету в житті, та не кожен має головну мету, тобто не кожен займається головою життя… Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія». Оволодіння навиками філософування завдяки навчально-виховному освоєнню літературної та філософської спадщини Г. Сковороди тому є оволодінням засадничими принципами «мистецтва життя», означає внутрішнє переображення людини на шляху послідовного якраз дисциплінування мислительної діяльності, поглиблення діалогізму чуттєво-розумової взаємодії, зміцнення істинних думок та відповідних їм правдивих висловлювань. Сучасне перепрочитання філософії Г. Сковороди, ідей «мистецтва життя» та ін. сприймається і як розуміння формування особистості науковця, для якого, вочевидь, у «сродності» до вищої науки розглядаються та переосмислюються смисл і значення усіх наук та наукових знань. Григорій Сковорода у його філософії дотримувався необхідності оволодіння кожною, гідною свого покликання, людиною високими морально-духовними цінностями: духовне, небесне, переконаний він, не може не бути беззаперечно пріоритетним порівняно із матеріально-тілесним, земним. Але це зовсім не означає заперечення ролі в житті людини чинника матеріального, земного й тілесного. Стосовно ролі останнього, зокрема, український мислитель постійно артикулював, що добре виховання взагалі немислиме без ретельно продуманого розважливого розуміння тілесних потреб, вироблення та повсякденного дотримання норм тілесної культури та гігієни. Матеріальні статки для кожної людини можуть і повинні сприйматися й розумітися в якості базових необхідних умов нормального життя, але не можуть і не повинні перетворюватися на самодостатні чинники, коли не людина, з її вищими морально-духовними цілями, завданнями, потребами й інтересами, а матеріальні зиски спрямовують потреби й інтереси. Головне, що громадянськи організоване суспільство, «плодоносний сад», згідно Г. Сковороді, є суспільством, у якому людина життєздійснюється завдяки пізнанню «свого Бога» на шляхах поглибленого самопізнання. І тому, маючи потяг до підприємництва, оволодіваючи навиками й умінням десятків, наголошував мислитель, законних способів примножувати матеріальні статки, кожен отримує можливості суспільно корисної самореалізації, сприяючи збагаченню суспільства. Для Г. Сковороди на передньому плані – «всякий народжений», кожна унікальна людська індивідуальність, з її неповторним внутрішнім світом, з її духовними та розумовими запитами, з артикулюванням непроминальності глибокого усвідомлення нею необхідності само-стійного розвитку її можливостей та обдарувань, аби бути досконалою, тобто спроможною встояти в сучасному надскладному світі, реалізувати своє покликання «мати життя вічне». Світоглядово-антропологічний пошук українського мислителя і є, по суті, пошуком кожної людини, пошуком людськості й людяності у кожному, що може й повинно сприйматися та перепрочитуватися кожним в якості необхідної світоглядово-філософської програми «пошуку себе»: філософія пошуку людини Г. Сковороди – це демонстрація найвищої довіри до індивідуальної особистості у її найшляхетніших пошуках власних можливостей «вирощування» якостей людськості у світлі вимог і цінностей духовності та людяності. Адже, наголошував Г. Сковорода: «Всякий народжений, який усім серцем шукав, безсумнівно знайде і побачить те, що побачити можуть очі не всяких людей, а лише блаженних. Це значить: божественну істину найважче знайти, але зате тим, хто побачить її, вона найприємніша. Пізнання істини – завершення всього…»
  У повідомленні Віталії Іванової на тему «Філософська думка Києворуської доби» наголошувалося на людиноцентричності духовно-світоглядових ідей давньокиївських любомудрів, що, зокрема, репрезентує визначення філософії одним із перших діячів давньоруської духовної культури Кирила (Костянтина) Філософа: «Божим і людським речам розуміння, наскільки може людина наблизитися до Бога, що створену вчить людину за образом і подобою створившого її бути». Для давньоруських любомудрів характерна «софійність» філософування – його гуманістична спрямованість.
  Дмитро Іващенко у повідомленні «Філософські ідеї в духовній культурі ХІІІ – ХV ст.» наголосив, що в зазначений період у духовному житті українського суспільства провідними були морально-етичні ідеї, що, як відомо, розвивалися на засадах неоплатонізму та ісихазму. Так, якщо неоплатонізм спрямовував на ієрархічне витлумачення світу й осягнення досконалості Бога як вершини ієрархії, то людина, відповідно, мислилася як здатна до єднання з Богом, зосереджуючись на собі, на своєму душевно-духовному житті, не потребуючи інших побічних чинників.
  У повідомленні на тему «Філософська думка ХVІ – ХVІІІ ст.» Віталій Осовськийзазначив, що це був історичний період помітного пожвавлення видавничої діяльності полемічної літератури, а провідними при цьому були реформаційні, просвітницькі та гуманістичні ідеї, як, скажімо, ідеї рівності, свободи та необхідності морально-етичного вдосконалення кожного у творчості І. Вишенського. Особливо відчутні були національні мотиви, адже, на переконання мислителя, якщо науки й освіта можуть виконувати дійову роль у суспільному житті, то вони повинні розвиватись на основі національної мови.
  Святослав Салій, висвітлюючи філософсько-антропологічні ідеї Г. Сковороди, зазначив, що програма українського мислителя «пошуку себе» кожною людиною у його світоглядово-антропологічних розмислах започатковується закликом: «вигнати з грудей всяку смертну турботу, вимити бруд із серця. Бруд – це те, що земне, а що видиме, те земне». Але: «Якщо вогонь у твоїх грудях справжній і щирий, то згорить все, що в них есть земного, щоб ти коли-небудь став чистий серцем і побачив Бога, Бога й істину, яка робить блаженними ті очі, які її бачать». І в цьому – надзвичайно вагоме, добре започаткування програми пошуку та реалізації себе – пошуку в собі шляхів і засобів розвитку, збагачення людськості на засадах людяності. Адже, констатує Г. Сковорода: «Хто добре загорівся, той добре почав, а добре почати – це наполовину завершити».
  Матеріальні статки є необхідними умовами життя, діяльності й творчості людини як людини, як особистості, як члена суспільства. Але самі по собі вони не є і не можуть сприйматися й розумітися як зло, наявність чого буцімто несумісна з людським життям і тому підлягає знищенню. У Євангелії мовиться не про знищення майна, а про те, що його слід роздати людям знедоленим, про звільнення від тотальної залежності від нього та, натомість, навернутись до цінностей вищих, вічних, незнищенних.
  Христина Юхимчук у своєму виступі також зазначила, що створюючи матеріальні блага, людина, саме як творча особистість, покликана, однак, неухильно зміцнюватися у її засадничих, особистісних якостях людяності, виправдовуючих її життєву активність і зміцнюючих і можливості обраного нею життєвого шляху примноження матеріальних благ, але уникаючи пожадності. Бо ненаситність не гідна високої місії. Образ і подоба Божа, щонайперше людина покликана й багатіти в Бога. І лише така особа в суспільстві, наголошував Г. Сковорода, сприймається як «шанована персона»: «Законне життя, твердий розум, великодушне й милосердне серце є то чистий дзвін шанованої персони».
  Олександра Соколова зазначила, що пошанування персони людини в суспільстві несумісне з обмеженням свободи, маніпулюванням людиною з боку суспільства чи іншої людини, перетворенням людини на засіб для буцімто «вищих» суспільних цілей. Тому мислитель і наголошував на життєвій необхідності праці заради задоволення тілесних потреб. «Скільки ми витрачаємо праці для малої користі, а часто й задурно, не раз і на шкоду? Важко зодягти й живити тіло, але потрібно і не можна без цього. У тому й полягає тілесне життя, і ніхто на цю працю нарікати не мусить, бо потрапить у тяжке лихо, холод, голод, спрагу та хвороби». Однак, задоволення тілесних потреб не може й не повинно, отже, перетворюватися, по суті, у жорстко обмежувальні межі власного, персонально-духовного збагачення; не може й не повинно обмежувати всю широчінь, повноту сприймання людиною світу, природи, самої себе – як розумної, здатної на глибокі розмисли й переживання та відчуття природи, залишаючись внутрішньо вільною. Тому мислитель запитує: «Чи не легше тобі живитися самим зіллям суворим і при тому мати злагоду й утіху на серці, ніж над розкішним столом сидіти гробом повапненим, повним жеровитої черви, що день і ніч гризе безнастанно душу? Чи не ліпше покрити мізернетіло найзлиденнішою одежею і з тим мати серце, в ризу спасіння й убрання веселощів одягнуте, ніж носити золототкані шати і тим часом терпіти геєнний вогонь у душі, що бісівською печаллю спопеляє серце?» Трудова діяльність з метою задоволення тілесних потреб є необхідною складовою життєбуття людини в суспільстві, яка, отже, цілком закономірно, наголошував Г. Сковорода, може й повинна здійснюватися за законами «сродності», коли це здійснення для особистостей, що визначили дану «сродність», доконечно буде засобом внутрішнього розвитку. У цілому ж задоволення тілесних потреб, зазначав мислитель, є необхідним засобом піднесення людини над приземленим життям, а тому, констатував він: «Яка безглузда дурниця! Драбину, що виводить від земних простот, повертати, щоб сходити у прірву. Чи не це значить даним для життя хлібом зачавитися? «Йшов удавитися». Коли любиш прибуток, шукай його пристойним шляхом. Тисяча на те перед тобою благословенних ремесел».
  У заключному слові доктор філософських наук Микола Максюта закцентував на тому, що світоглядова, цивілізаційна війна рф проти України, боротьба українського народу за незалежність – це захист європейської свободи, європейських цінностей, по суті, історичне підтвердження ідей, до прикладу, «Призначення України» Ю. Липи. Він, зокрема, також писав, що «українські моральні підстави важливі не тільки для українців, але й народів Європи, особливо східної Европи». Поняття «громадянське суспільство», як відомо, активно розроблялося європейською філософією ХVІІІ ст., пізніше Гегелем як відображення процесів зміцнення та утвердження капіталістичних відносин – як форма відображення суспільної організації й розвитку буржуазного суспільства. Поняття «громадянське суспільство» використовується в розумінні «форми спілкування» в умовах розвитку нової та новітньої західноєвропейської історії. Розвинене громадянське суспільство засвідчує про рівень цивілізованості, зокрема, державної влади та державних структур, які при цьому не є самодостатнім суб’єктом базових відносин, порушення чого свідчить про появу тоталітарних суспільств, коли поступово деформуються, відмирають як «непотрібні», важливіші складові існування суспільства як громадянського, скажімо, різноманітні громадські (неполітичні) організації, творчі спілки і т. д., принцип справедливості, прав і свободи людської особистості. Реалізуючи у розмаїтті процесів комунікації, пізнавального освоєння світу та самопізнання, зобов’язально-відповідальна особистість стверджує, розвиваючи, свою неповторність в умовах громадянського суспільства, на засадах цінностей громадянського гуманізму, суспільства, що, отже, має бути захищеним як суспільство свободне. Свобода людини – її найістотніша філософсько-антропологічна умова життєздійснення, як індивідуальної особистості: свободна людина – член громадянського суспільства, суспільства громадянського гуманізму. Громадянське суспільство зароджується й розвивається виключно як тією чи іншою мірою зреалізовуване, у його потенціальних можливостях, в статусі суб’єкта буття суспільства. Якщо, отже, громадянське суспільство розуміється як «базис» держави, державних структур, зініційовуючи їх постійні зміни у відповідь на ускладнення проблем соціокультурного розвитку, що за сучасних умов особливо значуще, то громадянська позиція особистості, як громадянина, зокрема, у тому, щоб захищати конституційні засади громадянського суспільства, цінностей громадянського гуманізму, справедливості та свобод. Це споконвічно визначало характер і спрямованість життєдіяльності української людини, захист своєї батьківщини для якої споконвічно є моральним обов’язком. Української людини як людини високої моральності, випробуваної самою її історією…
 

Слава Україні!

Слава НУБіП України!

Слава Збройним Силам України!

 
 
Микола Максюта,
професор кафедри філософії та міжнародної комунікації
Олександра Соколова,
провідний фахівець відділу виховної роботи
та студентських справ ННЦ ВР і СР

    

Набір на навчання (синій)_2015Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертацій

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook