Україна: від незалежності до соборності (22 січня 1918 – 22 січня 1919 рр.)

 105 років тому – 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, ні від кого незалежною державою. А через рік – 22 січня 1919 р. – Директорія УНР в урочистій обстановці обнародувала на Софійському майдані у Києві Акт Злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну Українську Народну Республіку.

Отже, день 22 січня став датою подвійного свята – святом Незалежності й Соборності. Двома документами, прийнятими у цей день було закладено підвалини державності та територіальної цілісності українського народу.

Четвертий Універсал Центральної Ради

Акт Злуки УНР і ЗУНР

Першочергова заслуга у цьому належить Українській Центральній Раді, яка очолила боротьбу українців за реалізацію своїх національних прав. Відстоюючи права українського народу на самовизначення, практично з перших днів своєї діяльності Центральна Рада прагнула розв’язати й проблему єдності українських земель. Спочатку український провід, не бажаючи відкритої конфронтації з загальноросійським урядом, намагався отримати автономію України легітимним шляхом і таким же шляхом розв’язати проблему спірних етнічних територій на терені колишньої Російської імперії. Але Тимчасовий уряд, який хоча й заявив у декларації від 6 березня 1917 р. про скасування всіх національних обмежень, в реальності фактично продовжував шовіністичну політику царського уряду.
Яскравим її проявом стала «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Української Центральної Ради, затверджена Тимчасовим урядом», яка була опублікована 4 серпня 1917 р. За інструкцією повноваження Генерального Секретаріату поширювалися лише на п’ять неповних губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та Чернігівську (без Мглинського, Суразького, Стародубського і Новозибківського повітів). Поза межами України за «географією» Тимчасового уряду мала опинитися більша частина етнічних українських земель, розташована на величезних просторах Харківської, Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній.
Центральна Рада прийняла до відома інструкцію Тимчасового уряду. Водночас цей документ не сприймався лідерами Центральної Ради як остаточний, за яким Україна повинна була будувати своє національно-державне життя. Скоріше інструкція сприймалася як тимчасовий акт, діючий до Установчих зборів.
Повалення Тимчасового уряду створило Центральній Раді сприятливі умови для поширення своєї влади на всі українські території.
На засіданні Центральної Ради 31 жовтня 1917 р. було прийнято постанову про з’єднання українських земель. Спираючись на це рішення Центральної Ради, 3 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат оповістив всіх громадян, всі урядові, політичні, громадські установи в Україні, що його компетенція поширюється на всі губернії, де українське населення становить більшість: «Через те Херсонщина, Харківщина, Катеринославщина і Таврія (без Криму) включаються в територію єдиної України».
З проголошенням Української Народної Республіки, прийняттям Третього та Четвертого Універсалів Центральної Ради в процесі розбудови незалежної держави принцип соборності українських земель, визначення її території та чітких кордонів набув статусу державної політики, перетворившись з теорії на практику. Не дивлячись на певні прорахунки й незначні досягнення в цьому напрямі, все ж таки перші кроки були зроблені. Створена Українська Народна Республіка охоплювала переважну частину національної території, її поява стала важливим етапом на шляху консолідації української нації.
Незважаючи на те, що УНР внаслідок державного перевороту припинила своє існування наприкінці квітня 1918 р., розв’язання проблеми соборності українських земель стало одним із основних напрямів політики гетьмана П. Скоропадського та його уряду, які намагались приєднати до України якомога більше її етнічної території. Реальним надбанням стало приєднання до Української держави таких повітів колишньої Російської імперії як Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії, приєднання на автономних засадах Криму.
Прагнення до об’єднання виявляли й західні українці. З розвалом Австро-Угорської імперії активізувався процес оформлення державності західноукраїнських земель. 18 жовтня 1918 р. у Львові представники громадськості утворили Національну Раду – вищий орган майбутньої держави. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття. Щоб запобігти намірам Польщі приєднати Галичину, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Її президентом став Євген Петрушевич, а головою Державного секретаріату (уряду) – Кость Левицький.
Спочатку в позиціях різних політичних сил Галичини існували суттєві розбіжності в питанні об’єднання двох республік. За негайне об’єднання з Наддніпрянською Україною виступали галицькі соціал-демократи, більшість же західноукраїнських партій, в тому числі націонал-демократи і радикали, враховуючи позицію Антанти, орієнтувалися спочатку на утворення Української держави в межах австрійської федерації.
18 жовтня 1918 р. УНРада прийняла рішення не проголошувати державної єдності з гетьманською Українською Державою. Одним із ключових аргументів на користь такого рішення стали чотирнадцять пунктів повоєнного мирного врегулювання, оголошених президентом США В. Вільсоном, за якими народам Австро-Угорщини гарантувалося право самовизначення, а Росія трактувалася як єдиний народ і єдина держава. Отже, злука з Великою Україною загрожувала б і ЗУНР опинитися під владою «єдиної Росії». Не останню роль також зіграло й негативне ставлення керівництва УНРади до німецької окупації. До того ж УНС, який готував повстання проти гетьмана, надіслав до Львова прохання не приєднуватися до гетьманської Української Держави, щоб не зміцнювати становища гетьмана.
Водночас, УНРада не відмовилася від ідеї єдиної соборної України в принципі, бо вона набувала дедалі більшої популярності в широких масах західноукраїнського населення. Тому 10 листопада перед складанням Державним Секретаріатом присяги, УНРада доручила йому здійснити потрібні заходи для з’єднання всіх українських земель в одній державі.
Успішне розгортання повстання під проводом Директорії й відновлення УНР в грудні 1918 р., з одного боку, а також українсько-польська війна за західноукраїнські землі, прискорили об’єднання двох республік. Кожна з сторін розраховувала на допомогу іншої в розв’язанні власних військово-політичних і державних проблем. Тому, 1 грудня 1918 р. (за два тижні до падіння Гетьманату) у Фастові була укладена попередня угода між Директорією та представниками ЗУНР про наступне об’єднання обох частин України в єдину державу. 3 січня 1919 р. УНРада прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР з УНР.
Урочисте проголошення Акту Злуки Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою відбулося 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві. На прохання Голови Директорії УНР це зробив член Директорії Федір Швець.

Проголошення Акта Злуки українських земель на Софійській площі в Києві.
22 січня 1919 р.

Молебень на Софійській площі у Києві з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР.
22 січня 1919 року

З моменту появи цей документ публікується в різних виданнях під різними назвами – Акт Злуки, Акт Соборності, Акт об’єднання, Універсал Соборності тощо. Однак офіційна назва документу, під якою він був надрукований у першому номері «Вісника Української Народної Республіки» звучить так – «Універсал Директорії Української Народної Республіки».
У документі, зокрема, проголошувалося:
«Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
Це об’єднання мало велике морально-політичне значення, хоча через низку причин залишилося більш теоретично-юридичним, ніж фактичним. Опинившись в колі фронтів, Директорія поступово втрачала територію, а з нею й реальну можливість розбудови соборної Української держави.
Однак, навіть незреалізований, цей Акт залишався упродовж багатьох десятиліть яскравим символом і мобілізуючим чинником боротьби українства за суверенну соборну державу. І сьогодні, в умовах повномасштабної війни з РФ та реальної загрози розчленування України як державного цілого, цей документ не втрачає актуальності, зберігаючи свій надихаючий потенціал. Як і сто років тому українські воїни ціною власного життя відстоюють принцип соборності та незалежності українських земель.

Слава Україні! Героям слава! Все буде Україна!

 Олена Любовець,
професор кафедри міжнародних відносин і суспільних наук