Життєві історії працівників НУБіП про непростий 2022 рік
Життєві історії працівників НУБіП про непростий 2022 рік
31 грудня 2022 року
Добігає кінця 2022-й — історичний, трагічний, буремний для України рік. Його точно запам’ятають українці на покоління вперед. Ми прожили його у боротьбі за свободу й правду, виборюючи право існувати як нація і я країна. Й що б ми не загадували на наступний рік, над чим би не працювали просто зараз — все зводиться до одного. Найпростішого та водночас найважливішого: безпека, захист близьких та наближення перемоги.
Яким він став для колективу НУБіП, від яких планів довелося відмовитися через вторгнення російських окупантів, а що із запланованого вдалося реалізувати? Що втратили, а що натомість отримали нового? Про це запитали у співробітників університету.
Володимир Литвиненко, к.е.н., доцент кафедри обліку та оподаткування:
«Повномасштабне вторгнення застало, як і більшість колег, у Києві. Після дзвінків рідним і друзям, написав кілька повідомлень студентам, адже вони також потребували підтримки. У перші дні війни слідкував за сайтом та сторінками університету в соцмережах – і був приємно вражений, що керівництво відразу приступило до роботи. Це давало надію.
Моя дружина у перші дні війни працювала практично цілодобово, тож і я розумів, як важливо не дати життю зупинитись. Тому відразу підтримав ініціативу повернутися до навчання вже з 14 березня. Коли почав телефонувати студентам і запрошувати на заняття, то часто спілкувався з їх родичами. Спочатку вони не розуміли, як можна навчатися під час війни, але уже через кілька хвилин дякували, що витягуємо їх дітей від жахливих новин до світла знань.
Перші заняття нагадували сеанси групової психотерапії, але досить швидко вдалося повернутися до повноцінного навчання.
Не зважаючи на усі складнощі, ми змогли навіть суттєво оновити бухгалтерське програмне забезпечення для віддаленого та часом асинхронного навчання.
Після початку повномасштабного вторгнення професія бухгалтера є однією із дефіцитних, тому маємо докласти зусиль, щоб не втратити економічний потенціал – країні потрібні кваліфіковані бухгалтери».
Лілія Савченко, к.т.н., доцент, завідувачка кафедри транспортних технологій та засобів у АПК:
«Коли почалась війна… Всі дні стали схожими між собою і швидко змінюються ночами, сповненими страхом, відчаєм і надією.
Як зарадити собі? Що підтримує мене зараз? Це зустрічі онлайн з колегами і студентами. В перші дні війни я створила групу у Viber «Мистецтво бути транспортником» для студентів спеціальності «Транспортні технології на автомобільному транспорті». Ми домовилися, що будемо збиратися тут, коли є можливість під’єднатися, коли є потреба в спілкуванні та підтримці. Зараз той унікальний момент, коли ми однакові в своїх спробах зрозуміти, що йде війна, прийняти це, прийняти свою розгубленість і страх, лють і ненависть, бажання бути в теплі і не чути вибухів, адаптуватися до цих страшних умов, навчитися піклуватися про себе та інших, бути обережним, мужнім і врівноваженим.
Чи виходить це у мене? І да, і ні. Моє життя продовжується, не зважаючи на сирени та тривоги. Ми змінюємося швидкими темпами і змінюємо світ навколо. Я постійно намагаюсь вижити і вистояти, довести собі та іншим, що маю силу і наснагу, демонструючи свою волю до життя і перемоги. Кожен з нас тримає оборону на своєму місці, на своєму фронті під незламним захистом ЗСУ. І ще ми стали стратегами і тактиками, політичними аналітиками і військовими експертами, першокласними юзерами YouTube каналів та інших ресурсів.
Коли почалася війна, ми навіть не уявляли які ресурси маємо: добра, радості, взаємовиручки, підтримки, патріотизму і величезної віри в Перемогу».
Петро Дрозд, к.іст.н., заступник декана з навчальної і господарської діяльності факультету захисту рослин, біотехнологій та екології:
«Важкий 2022 рік. Кінець лютого – повномасштабне вторгнення росії на територію нашої незалежної України. Повірити було важко. Усвідомлення війни, сприйняття… Емоційні гойдалки від «опускаються руки» до піднесення і віри в швидку Перемогу. Планування роботи і виконання завдань, попри блекаути. Ось ключові моменти, які б я тезово виділив.
Хоч і важкий рік, але нам є чим пишатися. Наприклад , злагодженою організацією роботи нашого факультету на чолі з деканом Юлією Коломієць, психологічна підтримка нашим студентам, успішне завершення навчального семестру та календарного року, і, звісно ж безмежна подяка нашим мужнім воїнам ЗСУ. Адже саме завдяки їх зусиллям, ми змогли це відчути й зробити. Добре, що на цей періоди припало моє завершення навчання і здобуття ще однієї спеціальності та освітнього ступеня Магістра з адміністративного менеджменту, навчався, захищав кваліфікаційну роботу, отримав диплом з відзнакою. Є гарним прикладом для мої дітей – доньки, яка стала студенткою ЗВО, та другокласника сина».
Юлія Канарик, к.е.н., доцент кафедри цивільного права:
«Складний рік, багатий на сум та страх. В лютому, за тиждень до війни, я втратила дуже близьку мені людину. Бабусю. Це було неочікувано, і я навіть не змогла бути присутньою на похороні. Тому війна для мене була ще одним потрясінням. Ми прокинулися від звуків вибухів, у вікнах усе було червоно, ми жили в Глевасі, недалеко від аеродрому Василькова.
Спочатку поїхали на Хмельниччину, до батьків. Але, там теж військове місто, тому пережили і бачили всяке.
В травні з дитиною повернулися до Києва, бо я вже не могла без роботи, колег, міста мільйонника. Далі приймальна комісія – це моя відрада.
Я вже не уявляю літа без вступної кампанії.
Додому повернутися не змогли. Там постійно не має світла, тепла, води і т.п. Тому у родинному колі прийняли рішення тимчасово жити у Києві.
Довго обдумувала свою творчу ідею, і саме цього року мені вдалося докорінно попрацювати з наявними матеріалами і видати, нарешті, через 7 років після захисту дисертації, монографію».
Денис Рудень, к.політ.н., доцент кафедри філософії та міжнародної комунікації:
«21 лютого був моїм першим робочим днем після ковідного лікарняного. Традиційне засідання ректорату. І не зовсім «профільне» питання для такого зібрання: чи буде війна? І якщо з присутніх в залі хтось був переконаний, що вторгнення таки відбудеться, він чи вона точно не знали, що таке війна. А 24 лютого дізналися.
Перше, що відбулося, це перегляд цінностей, переміщення в другорядне багато, до цього часу, важливих речей – гроші, майно, плани… Але найголовніше, як на мене, – це зміна мрій, бачення майбутнього, свого, дітей, країни…
Що дало натхнення? Україна, так вже географічно склалося, – країна, на території якої кожне століття відбувалися військові дії. Наші пращури їх пройшли, якісь битви вигравали, в якихось поступалися. Але залишалися нескореними. Цей код в наших ДНК. Україна – країна, на території якої відбулася наймасштабніша техногенна катастрофа людства. І що зробили працівники ЧАЕС 27 квітня 1986 року? Пішли на роботу.
24 лютого 2022 року, 16 година вечора. Розширений ректорат в навчальному корпусі №3, де присутні ректор Станіслав Ніколаєнко, проректори, декани факультетів, директори ННІ, керівники служб, помічники, радники. Рішення, наказ. Чергування, збереження майна і забезпечення життєдіяльності в умовах воєнного стану. Вже 14 березня – початок дистанційного навчання для студентів. А далі ви знаєте. Кожен на своєму місці наближає Перемогу.
Найвища цінність – людське життя. Найбільше надбання – бути Людиною. До Перемоги!»
Руслана Білик, к.п.н., доцент кафедри соціальної роботи та реабілітації:
«Мій 2022-й …
Січень-лютий був сповнений любові, зустрічей, гулянь і радощів так – наче хотілося нягулятися наперед. Приймала гостей, чепурилася і вірила «та ні, не може бути». Казала найстрашніші слова «доця, вставай, почалась війна». Відшукала у собі мужність не плакати і не здаватися. Багато їздила за кермом, побачила 5 нових міст і вперше кермувала закордоном.
Попри війну змогла закінчити ремонт і нарешті заїхати у свій дім, де першої ночі довелося спати у коридорі під вибухи. Побачила всіх своїх родичів, бо три місяці жили під одним дахом на Полтавщині. Пішла вчитися студенткою на акторський. Багато працювала, збирала кошти на ЗСУ і допомагала всім, хто до мене звертався. Багато сміялася, щоб не плакати. Зустріла прекрасних людей і попрощалася з тими, хто не ідентифікувався як українець. Казала найпрекрасніші слова «я тебе люблю» і вірила у світле майбутнє. Шукала щастя разом зі студентами. Писала статті і нові програми, мотивувала студентів і надихалася сама. Це був дуже важкий рік, але прекрасний. Бо це рік мого життя, який я не дам росії вкрасти у мене».
Попри те, що 2022 рік ми планували інакше, але через війну він став з громом та зливами. Усі ми віримо, що 2023 рік стане роком відродження. У 2022 році ми пройшли іспит на людські, моральні якості. А в 2023 році в Україні будуть зовсім інші Українці, які будуть готові працювати задля блага суспільства, а не тільки для власної користі чи вигоди.
Дякуємо усім, хто відгукнувся і поділився своїми думками, знайшли у собі сміливість сказати «Я боюся», а потім зрозуміти, що «Ми сильна та незламна нація».
Колектив пресслужби НУБіП продовжує і надалі інформувати вас про важливі події з життя університету всупереч обставинам. І все для того, щоб ви, обираючи серед сотень тисяч новин, могли знайти ті, які безпосередньо торкаються вас. Це наша сміливість і внесок у нашу Перемогу. Дякуємо, що ви з сайтом nubip.edu.ua. Все буде добре! Україна переможе!
Наталія Мединська
