З УКРАЇНОЮ В СЕРЦІ

     Я - Радок Іванна. Мрію стати екологом. Закінчую навчання на І курсі спеціальності «Екологія» у Боярському фаховому коледжі.

     Ранок 24 лютого став найгіршим і найстрашнішим у моєму житті. Того дня я прокинулася від гучного вибуху, то війна сказала, що прийшла в мій дім. Для мене це стало справжнім шоком, адже ще вчора я спокійно відвідувала заняття у коледжі, отримувала оцінки, спілкувалася з друзями і була, як виявилось, на останньому тренуванні за наступні декілька місяців. Для моєї родини, як мабуть і для кожного українця, перший день війни був надзвичайно складним. Я з сестричками і братом були вдома, але від криків на вулицях, панікуючих сусідів, величезних черг і новин по телевізору по шкірі бігали мурахи.

Вибухи частішали з кожним днем. А ми ніяк не могли повірити в те жахіття, що прийшло на нашу землю.

     До війни я відвідувала коледж, активно займалась спортом, їздила на змагання і обожнювала прогулянки з сестричками. Але бойові дії відібрали у нас можливість займатися улюбленими справами. Від початку війни гучні постріли, повітряні тривоги, жахливі руйнування і ночі у бомбосховищах - стали буденністю. У той момент я думала, що бути гірше вже просто не може. Та невдовзі окупанти почали обстрілювати мій рідний район.

       І мама вирішила покинути рідне містечко під Києвом, щоб дати нам шанс на нормальне дитинство. Мільйонам українців, як і моїй сім’ї, довелося покинути рідні домівки і виїхати в інші країни. Ми стали біженцями не за власним бажанням і все, чого насправді хочемо - повернутись до свого рідного, затишного і мирного дому. Понад два місяці я знаходжусь в Словаччині, але дуже сильно сумую і переживаю за своєю країною.

Та я вірю, що скоро війна закінчиться, і тоді все буде Україна!