Ще одна історія війни із життя студента

 Вранці 24 лютого Росія розпочала масштабне вторгнення до України, це відкритий воєнний напад Росії за підтримки Білорусі на Україну, який розпочався о 3:40 ранку. Вторгнення є частиною російсько-української війни, розв'язаної Росією 2014 року, участь у якій РФ намагалася заперечувати. У ЗМІ та документах російське вторгнення в Україну 2022 року розглядають як агресивну війну Росії проти України. Генеральна асамблея ООН у своїй резолюції від 2 березня 2022 року засудила російське вторгнення в Україну та назвала його агресією Російської Федерації проти України.

Війна – це завжди біль, смерть, сльози. Війна перевертає все людське уявлення, змінює життя в цілому. Кожен українець переживає війну по своєму. Так, Олег Ковтуненко студент 1 курсу, факультету захисту рослин, біотехнологій та екології зі спеціальності «Екологія» розказує свою історію війни. Він перебував в окупації від самого початку війни.

  Олеже, розкажи, будь ласка, як розпочалися бойові дії в твоєму селищі

Я проживаю неподалік від Чорнобиля в селі Зорин, Іванківського району. Тобто бойові дії почалися практично відразу, вже о 5 годині вечора російські колони стояли біля мого села та тримали шлях на Київ, російські солдати були найжорстокішими та вбили багато людей, розстрілювали тих хто просто хотіли виїхали на машинах аби врятуватися. Вбили дядька мого однокласника та його сина, якому було лише 13 років, я його добре пам’ятав ще по школі. Вертольоти літали так низько, що навіть було видно обличча пілота, одного з чоловіків який їхав рятувати сім’ю притисло вертольотом, йому чудом вдалося вибратися.

Через жах який відбувався ми вирішили виїхати з сім’єю до бабусі, хоч і вона живе лише за 20 кілометрів від мого села та там було значно безпечніше, проте вже через тиждень ми повернулися додому, адже почалося масове мародерство.

На скільки мені відомо в тебе майже відразу зник зв’язок та світло, як вдавалося підтримувати  спілкування з людьми, які далеко від тебе?

Так, вже 28 лютого зник зв’язок Київстар, а через кілька днів і Водафон. 6 березня зникло світло. Щоб поговорити по телефону потрібно було йти ловити зв’язок десь на полі, а ось з приводу того щоб його зарядити, нам пощастило, що в селі був чоловік який займався сонячними батареями, в сумі їх було поставлено понад 2 мільйони гривень, саме завдяки цим батареям, нам вдалося підтримувати зв’язок, адже він дав кожному з мешканців села по 3 панелі (180 ват), цього було достатньо не тільки щоб зарядити телефон, переглянути телевізор.

Чи були проблеми з харчуванням?

Так, проблеми з харчуванням виникли відразу, але голоду не було, думаю значний вклад в це внесло те що проживаючи в селі люди більш запасливі різними закрутками. Звісно харчування дуже змінилося, адже не було ні борошна, ні цукру, багато продуктів зникло зі звичного раціону харчування. Ще на початку війни мама почала робити тушонку з усього, що було в холодильнику. А через 3-4 тижні почали привозити гуманітарну допомогу.

Твоє життя було під постійною загрозою. І я думаю були навіть такі моменти коли здавалося, що вже кінець, яка ситуація тобі запам’яталася найбільше?

На початку війни ми з татом та дідусем допомагали людям з харчами, розвозили молоко та рибу, особливо нашої допомоги потребували багатодітні сім’ї та люди пенсійного віку. В один із таких днів наш шлях став трохи незвичним і всі плани  ледве не рухнули в один момент. Коли я глянув в лобове скло, то ледве не зомлів. На зустріч їхав російський танк з повним камазом військових та з пулеметом зверху на якому сидів чоловік і цілився прямо в нас. Єдине що нам залишалося це зупинитися і пригнувши голову сподіватися на краще. Нна щастя, вони просто проїхали повз, навіть не зачепивши нас. Пройшло пару хвилин, але мені здалося, що це вічність і саме цей момент мені запямятався на все життя.

  Як війна вплинула на тебе та на твій світогляд?

По правді кажучи, я почав зневажати та навіть ненавидіти російський народ за їх агресію та жорстокість. Звісно трохи вплинуло на психо-емоційний стан, але я не відчув особливих змін, хіба що почав жити одним днем, адже ніхто не знає, що буде завтра.

І на кінець, хочу добавати, що я люблю Україну, я є українцем, вірю в Збройні сили України! Україна була, є і буде сильною, незалежною державою! Все буде Україна!

Розмову вели:

 Станіслава Гудзенко,

студентка 1 курсу зі спеціальності «Екологія»,

факультету захисту рослин, біотехнології та екології та куратор академічної групи

Людмила Вагалюк,

доцент кафедри екології агросфери та екологічного контролю