Для студентки факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК «ОЙ У ЛУЗІ ЧЕРВОНА КАЛИНА…»- це гімн тих хто бореться і не здається!

29 квітня 2022 року

Чергова розповідь з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК "НІ ВІЙНІ!"

   Мене звати Єлизавета Стрєлова, дівчина девятнадцяти років, що навчається на факультеті харчових технологій та управління якістю продукції АПК на другому курсі.

   Раніше при необхідності розповісти про себе люди хотіли більше дізнатися про інтереси співрозмовника, здобутки, цікаві факти, та у цей час найголовніше, що бажає почути кожен від друга, родича чи просто малознайомої людини - я у безпеці. І так, зараз я у безпеці. У безпеці в стінах рідного Києва, де народилася та зростала. Зі мною моя сім'я - мама, тато, сестричка, та кіт. Якби не вони поруч, не знаю як мені вдалося б пережити більше пів сотні днів жорстокого нападу росії на Україну. І я поділюся з вами своїми спогадами та відчуттями цих нестерпно складних часів.
   Перший день пам'ятаю чітко, це був четвер і я не поспішала рано вставати, адже мені до третьої пари. Вдома була сестра, чим сильно здивувала, бо у цей час вона повинна бути у школі. На моє запитання чому вона вдома була шокуюча відповідь - почалась війна. У голові за хвилину пролетіло сотні думок - як війна, чому, чи зачепить це мене, що буде далі, що відбувається там?
   В перший день приєдналася до сотні інформаційних каналів, вони передавалися через друзів як вифлеємське полум'я з рук в руки, новини постійно обговорювались. У перервах від телефону складала сумки. Що цікаво, найнеобхіднішим тоді були документи, трохи одягу, щось перекусити та речі кота, а зараз здається, що візьми ти усю квартиру і тобі мало буде. Саме місто забери у безпеку і все одно чогось не вистачатиме. Певно тому, що у безпеку не забирають, її вносять правдою та боротьбою.
   Ніч пройшла у коридорі, заснути було дуже важко. Тоді я ще не знала, що інші ночі будуть проходити без сну через постійну тривогу та звуки працюючого ПВО. А іноді і не тільки його...
   На другий день ми набралися рішучості вийти з дому. Вулиці були такі порожні ніби це і не мій рідний район, власники життєлюбних песиків та готові до всього пари з великими рюкзаками за спинами наче примари пересувалися містом. Я відчувала себе серед них чужою. Кожної миті здавалося що все зараз закінчиться. Та години тягнулися нестерпно довго, хоч дні і не були наповненні подіями. Кожну ніч засинала у сльозах в коридорі, подумки прощаючись з рідними. Мій спокій у такі самотні миті повертав кіт, який наче відчував чи розумів, що відбувається, спав поряд на підлозі.
   Четвертого дня влучання ворожого снаряду було так близько, що дім хитнуло. У ту ніч мені було страшно як ніколи раніше. При світлі дня ти намагаєшся повернутися до звичайного життя, згадувати про сніданки та вечері, про необхідність займатися чимсь ще, окрім постійного переглядання новин, а вечори приносять тобі лиш нові страхи. Але ж то зовсім не вечори приносять, не вони, а люди, що наче не відрізняються від тебе за зовнішністю та й думки... небезпечні для суспільства або і зовсім відсутні як такі. Мені писали кілька знайомих з росії, та виявилося, що їх переконання важливіші за спогади, що нас пов’язували.
   Про тих кому ти написав і від кого повідомлення не дочекався можна говорити довго, а можна сказати лиш одне – військовий час відкрив справжню сутність деяких людей. Вони могли бути вам родичами, могли здаватися друзями, та справді важливо чи поцікавилися вони як ви та чи живі ще. Так я втратила тіток з Білорусії. Хоча якщо така подія змогла нас розлучити, то чи були ми взагалі однин у одного? Це більше вразило мою маму, ніж мене, та знати, що рідна кров, яку розділяє кордон раніше дружньої країни, свідомо відмовилася від тебе, боляче.
   І тим паче неймовірно усвідомлювати, що люди, яких з тобою єднає лише район, місто та навіть країна – стали для тебе найближчими. Як за своїх переживаєш що там з Херсоном, чи вціліли тварини зоопарку, коли буде зелений коридор. Такої єдності народу, певно, не було ще в історії. А може й було, та люди тих часів не писали свої думки як це роблю я. Зараз пишуться не тільки спогади, а й майбутнє всього світу.
Неабияку роль у цих подіях зіграв гімн січових стрільців. Зараз це гімн не тільки українців, а й всіх тих хто бореться і ніколи не здасться! Ці рядки лунають гучно й дзвінко у голові в той час як думок нема, вони розвіюють печаль і додають сил рухатися далі, разом, до перемоги!

Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!

   Пісня, що єднає народи. Декілька тижнів тому дух підіймали історії про героїв, що сміливо переносять міни голими руками, про жінок, які з банкою огірків та сильним голосом нищать ворогів, про вкрадені танки. Ці історії об’єдналися у гімні неймовірних людей цього часу!
   Цей текст не закінчено, бо нема офіційної перемоги. Та ця перемога є у наших думках та серцях! Тому я залишу його таким як є, а продовження - обов'язково буде!

 

Єлизавета Стрєлова
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК

Регіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015Захисти дисертацій

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook