Україна- це не та країна, яка може просто впасти. Так вважає студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК

Чергова розповідь з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень
Війна — війною — до війни!
/ Л. Костенко /

   Ці слова написала талановита українська письменниця і 24 лютого 2022 року, їх зрозумів кожен українець, адже цей день тепер назавжди закарбований у пам’яті кожного з нас.
   Я народилась в маленькому містечку на Рівненщині- Вараш. Та вже два роки як навчаюсь в НУБіП України, на факультеті харчових технологій та управління якістю продукції АПК. Я одразу зрозуміла, що наша столиця прекрасна. Мені подобався цей ритм життя, я навчалася, працювала, займалася танцями, проводила вільний час з друзями та брала від життя все. Та 23 лютого була моя остання спокійна ніч.

   Взагалі сумнівно запам’ятався перший день війни, мій мозок відмовлявся сприймати реальність і здавалося наче це просто жахливий сон. Ту ніч я погано спала, пів ночі крутилась, та все ж якось вдалося заснути. Вже о п`ятій ранку я прокинулась від слів подруги, що нам потрібно терміново збиратися і їхати в своє рідне місто. Все було як в тумані, ми швидко почали збирати валізи, намагались визвати таксі до вокзалу, та в цьому вже не було сенсу, паніка брала верх, та найтяжче було дзвонити матусі, я ледве трималася, щоб без сліз їй сказати, що почалась війна. Приблизно о пів на шосту з`явилися новини щодо обстрілів неподалік від нашого району.

   Було страшно виходити з будинку, але варіантів не залишалося, тому ми вирішили якомога швидше йти до метро, щоб дібратися до вокзалу. В той момент я не могла повірити, що це справді відбувається з нами. На вулиці була купа людей, всі були стривожені, метрополітен був повністю заповнений. Дібравшись до вокзалу, ми зрозуміли, що доїхати додому було нереально. Ми з подругою, більше години старалися знайти хоча б якийсь спосіб, та все було даремно, білети на автобуси в наше місто і в місцевості поблизу були повністю розібрані. Та ми не могли залишатися в Києві, так як жили в новому будинку на 23 поверсі, а найближче бомбосховище було в 20 хвилинах ходьби, в нашому рідному місті були наші сім’ї, родичі, друзі. Проблему з білетами було вирішено тільки близько шостої вечора. За ті години, ми вже розглянули купу варіантів, встигли декілька разів впасти в паніку, поплакати, та намагалися швидко прийти до тями і зрозуміти, що сльозам та емоціям зараз не місце. Вже в автобус ми сідали виснаженні, емоції були повністю відсутні, в голові була тільки одна думка, що попереду як мінімум сім годин дороги. Всі сиділи в телефонах та щохвилини читали новини, ми знали, що нам потрібно їхати через Гостомель в якому вже велись бої, як повідомляли ЗМІ.

   По дорозі додому десятками їхали танки, БТРи та різна військова техніка. Дібравшись у рідне місто я відчула хоча б якийсь спокій, так як живу на Заході України.
   Перші три дні я не могла ні про що інше думати, нормально їсти та спати, я старалася налаштовувати себе на кращі думки, та 26 лютого коли в новинах надали інформацію про загрозу обстрілу російськими військами Запорізької АЕС в Енергодарі, мене знову охопила паніка, так як моєму місті також розташована АЕС.

   В нас і до сьогоднішнього дня порівняно з іншими містами спокійно, тому ми й досі стараємося допомагати волонтерам, в`язати сітки, випікати хліб та готувати їжу для наших військових.
   Моє життя змінилося в якихось побутових моментах: починаєш цінувати спокій, який маєш, наприклад, можливість поїсти, провести час з рідними, прийняти душ та лягти спати. Я дуже вдячна всім тим людям, завдяки яким я зараз живу в спокої. Щодня я відвідую пари, спортзал, проводжу більше часу з рідними та друзями, це значно відволікає та допомагає триматись в такий нелегкий для нас всіх час.
   Серце болить за багато міст та людей, однак ми на своїй землі і ми витримаємо. Ворог думав, що війною він роз’єднає Україну, але навпаки він її об’єднав. Весь світ побачив, що Україна - це не та країна, яка може просто впасти. У нас дуже чудові слова є в гімні: "Душу й тіло ми положим за нашу свободу". Це дуже сильні слова, які розуміє кожен українець. Адже ми готові віддати своє життя, аби жити у вільній незалежній державі.
   Я надіюся, що весь цей жах якомога швидше закінчиться і обов`язково перемогою для України, яку ми будемо гучно святкувати та пишатися своєю країною. Я впевнена, що після перемоги ми відбудуємо всі міста, до нас будуть їхати з усіх куточків світу, щоб побачити на власні очі нашу могутню та мальовничу Україну!

Касянчик Анастасія
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК