Я ВІРЮ, ЩО УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ!

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"
    Мене звати Скуйбіда Катерина. Я студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК НУБіП України.

   На початок бойових дій я проживала в Києві. Неможливо передати ті відчуття,коли я вперше відчула и почула вибухи, звуки повітряної тривоги, коли над моїм будинком вперше пролетіла крилата ракета і як виявилось потім, яка влучила в багатоповерхівку.

   В перші дні під час повітряної тривоги ми з сім'єю, кожного разу спускалися до підвалу, а іноді і ночували там. Потім я помітила, як всі стали стали звикати до цих жахливих звуків, вибухів і що вже ніхто не біг ховатись. Але правило двух стін все одно ніхто не забував і іноді доводилося перечікувати на повітряну тривогу в коридорі. На другу неділю я вирішила, що досить сидіти вдома і безперервно лише читати новини і тому почала допомагати знайомим у волонтерстві. Вони закупляли продукти і ліки для людей,які не мали можливості купити їх самостійно.

   Зазвичай це були люди похилого віку. Бачити очі сповнених щирою вдячністю було найбільшою винагородою.
   Те, що я проживаю в Києві, я вважаю великою вдачею, тому що сюди "русский мир" не зміг дістати, що важко сказати про місто Маріуполь, де на той момент проживав мій знайомий і мені хотілося б з його слів розповісти його історію. Він побажав залишитися анонімним.
   "Стою в черзі на в'їзд до Запоріжжя, йде повільно, тож розповім свою історію. Фото та відео не буде, тому що телефон був постійно розряджений, а якби і зняв щось, то все одно довелося б видалити через перевірки на постах. На початку війни все ще було терпимо, черги в продуктові та відкриті аптеки по 2-3 години, думав так і буде приблизно, сидів далі спокійно грав, працював. Жив у районі Академії поліції. З кожним днем гіршало, 1 березня пропало світло, супермаркети перестали працювати. За світлом зникла і вода. Почалося мародерство, нестача води. Запаси їжі я зробив, але води на жаль не було. Протягом 5 днів, з 5 березня, щоранку вставав о 6-й ранку і йшов до притулку неподалік будинку, куди Водоканал привозив машину і люди набирали воду. У черзі я стояв від 6 до 10 годин, причому ще й вдавалося іноді потрапити на роздачу від притулків половинок батону, шматочка сиру або замороженої курки. Далі пропав газ, числа 7. Люди почали виходити на подвір'я і там робити багаття, щоб за такого холоду хоча б чай попити і суп зробити. Обстріл тільки посилювався. 9 числа, на моєму 8-му поверсі стало зовсім страшно, і я попросився до сусідів. Гарна пара, за 30, дали притулок у їхньому загальному коридорі на 6 поверсі. Цієї ночі вже чув свисти прильотів біля будинку, сидячи з ними на підлозі. Вночі я вирішив вийти на сходову клітку і побачив, як горять верхні поверхи багатоквартирного будинку в районі ринку, гасити вже не було кому. А о 6-й ранку, 10 березня вже, від снаряда затрясся будинок і ми побігли на 1 поверх. Там сиділи і ніби заспокоїлося, поки не почули страшний гуркіт тряску будинку, штукатурка на голові та вибите скло з заднього боку будинку. Виявилася авіабомба, яка потрапила по двох гуртожитках за нашим будинком та кафе "Чумацький шлях". У той же момент я зрозумів, що немає сенсу залишатися і з цією парою, і їхньою мамою, пішли в бомбосховища в районі ПДТУ, університет наш у центрі міста. Встиг узяти тисячу гривень, ноутбук, ковдру, ліки, бідон води та кілька банок кільки. Ішли в страху. Людей у будинках навколо ще залишалося багато, мало хто зважився йти кудись. По дорозі побачив розбиту дитячу поліклініку, 3 міську лікарню, частину пологового будинку. Над головою постійно гомін від літаків і незрозуміло куди полетить, а йшли ми хвилин 30. На щастя дійшли."

   Я вірю, що Україна переможе. Не скоро, але переможе. Адже наш народ єдиний і війна лише об'єднала всіх нас. Ми стали сильнішими. Ми підтримуємо один одного, чого немає в країні агресора. У нас свої цінності і ми не готові зраджувати їм навіть під дулом танка. Весь світ побачив, яка неймовірна у нас Україна та яка вона сильна.
   Та незважаючи на страшні наслідки, війна все ж дала нам важливий досвід. В першу чергу, обстріли навчили берегти себе та своїх рідних, ховатися в бомбосховищах та в підвали, запасатися продуктами харчування та водою. Збирати всі необхідні речі задля того, щоб потім покинути зону бойових дій.Потрібно не панікувати, сховатися в безпечне місце і чекати поки обстріли закінчаться. Найбільш дієва рекомендація — якомога швидше покидати безпечними шляхами зону бойових дій, якомога далі. Тобто забрати все найбільш необхідне: гроші, паспорти і тому подібне. І їхати
   Моя Батьківщина — це соборна Україна. Тут я народилася і саме тут мені б хотілося прожити своє життя. У майбутньому я планую завести сім’ю, народити дітей і бути абсолютно впевненою в тому, що в них буде блискуче майбутнє, вони будуть щасливі — тут, в Україні.

Скуйбіда Катерина
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК