ІСТОРІЯ, ЯКА ЗРОБИЛА НАС СИЛЬНІШИМИ

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Нелегко усвідомлювати, що «завтра» може не настати. 23 лютого 2022 року в 23:00, повертаючись з роботи, я навіть уявити не могла, який сенс набудуть ці слова. Що нас чекає завтра? Ніхто не може відповісти на це питання. Все було тихо до певного моменту. Ось і ніч. Це була остання ніч, коли спокійно спали. О 5 годині ранку я почула вибух і крик дівчат з моєї кімнати. Перші півхвилини я не розуміла, що відбувається. Перша думка, яка промайнула в голові: що робити? Ніхто не попередив мене про війну. Перше, що я відчувала, це страх і розгубленість. Ніколи не забуду цей найстрашніший ранок в моєму житті. Навкруги паніка, всі збирають речі. Я сиджу німа на ліжку і на думці у мене питання: «А куди бігти? Що буде далі?».
   Сирена! Навіть переглядаючи фільми жахів, я не відчувала такого страху, як тоді. Ноги немов оніміли, стали нерухомими. Взявши найважливіше (ноутбук, телефон, документи та гроші), ми вибігли з кімнати. На виході з гуртожитку вже стояли комендант, інші працівники гуртожитку і студенти, які не менше за мене були перелякані. Мені з тривогою телефонували рідні, які також не розуміли, що відбувається. Сестра тремтячим голосом сказала: «В нас бомблять аеропорт, треба тікати». В цей момент весь світ перевернувся перед очима. Гостомель, де проживала сестра, обстрілювали і навіть не хотілося уявляти, що буде далі. Рідні, виїхавши на Житомирщину, покинули свої домівки напризволяще. В той момент була лише одна думка в голові: як врятуватись та залишитись живими.
   Згодом, трішки заспокоївшись та перевівши дихання, я вирішила залишитись в Києві, в своєму студентському гуртожитку, про що скоро пожалкувала. Адже я могла докласти максимум зусиль, щоб вибратися з того пекла. Тоді я гадала, чому я не пішла пішки? Багато людей саме так і зробили задля свого порятунку. А це був тільки початок кривавої історії…
   Вдень у місті було спокійно. Була невелика паніка і черга біля банкомату і магазинів. Раз за разом лунали сирени, до яких тяжко звикнути. Цей звук проникав глибоко в серце. Тривога не залишала нас. Ближче до ночі ставало страшніше. О 18:30, зібравши необхідні речі, я пішла парком до метро. Дорогою я чула звуки літаків, від чого серце здригалося ще більше. В підземеллі я провела всю ніч. Навіть передати свої почуття дуже тяжко, такі емоції неможливо описати словами. Ці відчуття можна порівняти із безкінечним падінням у прірву. Були просто сльози на очах, дивлячись на зляканих діток, які всю ніч були переді мною. До ранку навіть сльози закінчились…
  Вранці мої спроби потрапити додому були марними. Всі мости при виїзді з Києва були зруйновані. Мені довелося їхати в іншому напрямку. В місті залишатись було небезпечно. Виїхавши з міста, тривога не покинула мене. Дорогою було чути вистріли. Ще й зараз пам’ятаю, як водій сказав: « Я не знаю, чи ми доїдемо». Після цих слів серце скотилося до п’яток. Поступово починаєш втрачати зв’язок з реальністю. Потім ми переходили в інший автобус. Дорогою часто зустрічали обгорілі танки. Разом з цим жахом перед очима, я дуже переживала за своїх рідних. Мій дім біля кордону з Білоруссю, а ці кляті загарбники наближалися й наближалися… Та найстрашнішим було те, що щось змінити було не в моїх силах…
   Перебуваючи в Полтавській області, мені доводилося не один раз чути вибухи. Кожного дня і кожної ночі сирени. Це вже стало звичним для нас. Але я ніколи не зможу змиритися з думкою про те, що цієї красивої та до болю рідної країни не стане. Тепер я змогла пройнятися хоча б тією частинкою болю, який проймав наш народ в Донецьку та Луганську протягом 8 років. Ніхто не очікував такого жорстокого вторгнення російських окупантів. Я вперше в житті побачила пусті супермаркети, одчайдушні крики людей, вибухи… На жаль, ніщо не зможе викарбувати ці звуки з моєї пам’яті…
  12 березня. Вечір. Мене оперували. Я ще досі не можу забути першу ніч. 3:00 на годиннику. Сирена уже лунає півгодини і я прокинулась від жахливого сну. Тяжко дихати. В лікарні тихо. Всі налякані. Я не розуміла, де я та що зі мною… Невже ще може бути щось гірше???
   Інколи мені здається, що це був просто сон. Але ні. Я це бачила. Це жахливо. Дуже тяжко дивитись, як страждає український народ, ні в чому невинні діти, наші рідні. Прості мирні жителі потерпають від ворожої окупації. Досить, нелюди! Досить руйнувати нашу Батьківщину!
   Я всім серцем вірю, що війна скоро закінчиться. Україна буде жити, буде процвітати. Ми дуже швидко її відбудуємо. Все буде як раніше - тихо і спокійно. Нарешті всі зустрінуться з рідними. Буде мир. Я вірю в президента України! Він всіма силами старається і ми, народ, його підтримаємо. Разом ми стали непереборною силою, адже ця війна дійсно об’єднала всю Україну в єдине ціле! І ми будемо продовжувати навчання для того, щоб допомогти нашій Україні.

Слава Україні!

Вербельчук Марія
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК