МИ ВІЛЬНИЙ НАРОД, ЯКИЙ БОРЕТЬСЯ ЗА СВОЮ КРАЇНУ

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"
   Я Булавньова Юлія, студентка факультету харчових технологій та управління якістю продукції АПК. народилась я у невеличкому містечку Лугини Коростенського району.

  Зараз я знаходжусь біля Хмельницької області, в селі далеко від дому. Все своє дитинство провела там, моє містечко наповнене лісами та прекрасною природою. Як кожна дитина я мріяла про велике майбутнє, як закінчу школу та відчую, що таке доросле життя, як воно навчатися в Університеті. Бо кожен говори, що студентське життя – це найпрекрасніший уривочок в історії кожного. Однак ставши вже дорослою мені цим насолодитися не прийшлось. Спочатку весь світ охопила пошесть під назвою Covid, всі люди масово сиділи по домівках і колишнє мальовниче життя стало сірим, вулиці опустіли. В той момент кожен думав, що гірше вже не буде, і після закінчення життя стане буденним, але одного дня це гірше настало.
   День перший. 24 лютого рівно о 5 годині ранку, моє життя перевернулося і я прокинулася від дивного шуму хтось зателефонував до мого хлопця. То був його знайомий наш сусід та добрий друг, він був дуже схвильований і говорив, що не спить вже з 4 години він чує як зриваються ракети не далеко від нас над Дніпром, ми не одразу повірили йому тому що, погроза РФ ще 16 лютого дуже налякала його, оскільки я проживала в Києві, в районі Видубичів недалеко була промзона і тому приглушені звуки це не диво для того місця. Ми вирішили, що час збиратися на пари. І пішла готувати їсти. Однак через 5 хв я почула дуже сильний вибух, у нас затрусилися вікна. Я дуже сильно перелякалася, але до останнього зберігала спокій, надіявшись, що мені почулось. До останнього не хотілося вірити, що справді так – це війна.

   Ми швидко зібрали речі (що встигли) і хутко тікали з Києва. Скрізь був хаос та паніка. По дорозі дуже багато військових, великі черги в магазинах, на заправках, нестача продуктів. І все це тільки перший день, всіх масово охопив страх. Нам дуже пощастило, тому що ми пропустили поворот і поїхали об'їзним шляхом. І доїхали до дому мого хлопця не через 8 годин як інші, а через 3. Вся дорого була дуже стривоженою. В середині дуже калатало серце. Я дуже переживала за рідних, за знайомих, але найбільше за тата. Тому що він вже рік знаходився у ЗСУ на Луганщині, а після 16 лютого РФ інтенсивно розстрілювало прикордонні взводи. Половини його батальйону вже немає в живих, ці слова писати дуже тяжко, однак тримати все це в собі тяжче. Було дуже важко признати, що деякі люди які передавали мені потрібні документи на прохання тата, які забирали передачку з Києва туди, вже більше не зможуть цього зробити. А найстрашніше, коли ти сам бачив тих людей і розумієш, що їх вже немає. Мій тато дуже довго не виходив на зв’язок і це ще більше накаляло ситуацію. Коли ми приїхали в село, що на Житомирщині, там було відносно спокійно, я і зараз тут. Я весь час була на телефоні і хотіла хоч маму з братиком побачити, вони знаходились у Коростенському районі. Ще в цей день бомбили Овруч – це геть недалечко від мого селища. Ми поїхали до них, однак вже після того, як ми вирішили проїхати туди ми ще не знали, що може бути так страшно. Все виглядало як сон, в сторону мого дому їхало колон 10 військової техніки, а найстрашніше було те що ми їхали до мого дому. А всі звідти тікали, з нами їхали лише військові. Моє містечко це колишня військова частина, яка розкидана в лісах. Було дуже темно ми майже втрапили у 3 аварії. Я так хотіла швиденько забрати звідти маму. Коли ми виїхали на трасу, ми побачили великий блок пост, але він був не як звичайні з окопами мішками, замість мішків стояло 6 танків, добре що то були наші ЗСУ, але все одно це наганяло ще більшого страху. Забравши маму ми повернулися до дому, по дорозі ми побачили лише одну дуже страшну аварію, яка сталася за 10 хв до того як ми там опинилися, зіштовхнулося 3 машини в одної було вирвано весь мотор, вона лежала в скручену на обочині та люди врятувалися. Коли ми приїхали додому до мого хлопця я з легкістю видохнула. Однак спати було тяжко, я так втомилася за цей день, однак це був лише перший день війни.

  День другий. 25 лютого В нашу хатинку приїхало ще 4 людей і вся наша сума складала 10 осіб в одному будинку. Як би не було тісно, зате всі в безпеці. Кожні 5 хв ми перевіряли новини. Дивилися як ті скоти нищили все, чим колись я жила та дорожила. Було сумно розуміти, що більшості міст я вже не побачу в таких кольорових барвах, якими вони були раніше. 17 лютого я мала з’їздити на екскурсію в Чернігів. Але наша поїздка скасувалась і тепер таким його я вже не побачу. Ці злодії нашого життя захопили місто і нищили все, що там було. У мене там проживає знайомий його розповідь була дуже страшною всього за 1 день вони захопили місто підірвали 2 виходи, залишивши всього один вихід.

   Люди сиділи у підвалах, не маючи пити та їсти, вони руйнували будівлі було дуже багато загиблих, звичайних людей розстрілювали. Потім я прочитала як жінки почали народжувати дітей в метро. Мені було шкода немовлят, які були змушені знаходитись в таких умовах, але я вірила, що ці діти в майбутньому будуть наповнені силою духу і піднімуть нашу вільну та незалежну державу. Я була такою злою, і сповненою ненависті особливо коли читала коментарі звичайних людей РФ, я розумію, що такого не можна говорити та думати, однак я ніколи ще так ненавиділа людей, мені хотілось, щоб вони відчули як це коли вмирають твої знайомі, але натомість вони пишуть, що то брехня і ми самі вбиваємо себе

   День третій. Я вже пам’ятаю погано, тому що всі дні злились в одне, де-не-де чути вибухи, постійно читаєш новини та не можеш повірити , що ці поганці зробили з нашим життя, що вони зробили з нашою країною, я слухаю розповідь кожного свого знайомого та у мене просто не вистачає сил стримувати свої сльози.

   Друзі мого дитинства сиділи злякані. Тому що над ними літали ворожі вертольоти, обстрілювали блокпости і є багато жертв, міста мого дитинства зруйновані, я так хотіла показати своїм знайомим наш Коростенський парк, парк древлян. Однак я розумію, що колись мої щасливі та наповнені мріями очі, які розглядали ті місця тепер при одному виді наповнюватимуться сльозами. Деякі мої знайомі із Сумщини розповідали, як кляті окупанти крали їжу і гвалтували їхніх сільських жінок. І таких випадків дуже багато. Мої племінники яким ще навіть немає 8 років, опинилися в окупації під Києвом без батьків, які завезли їх туди думаючи, що там буде безпечно самі не знаючи, що наразили їх на небезпеку, але тепер все добре їх перевезли через зелений коридор без пошкоджень. На колону мого тата запустили фосфорні бомби та багато хто отримав жахливі опіки, їхні речі погоріли та більшість немали, що вдіти. Тато сам віддавав речі іншим своїм колегам.
   Мій брат тікав з села біля Немешаєво і потрапив під обстріли тиранів, його дім зруйнований, кожної хвилини він сидів і не знав чи долетять до нього гради. Мій однокласник, якому всього 19 років загинув, ця інформація ранила мою душу найбільше, людина з якою ти навчалася 11 років, спілкувалася, сиділа навіть за одною партою, тепер десь там високо в небі дивиться на кожного з нас, я і зараз до останнього хочу вірити, що його з кимсь сплутали, що це не він, він ще ж геть дитина, а таких героїв на жаль посмертних дуже багато. Слухаючи розповіді кожного іноді та самій хочеться взяти автомат і пристрелити кожного хто наражав мою сім’ю на небезпеку, так сказати бік обік з татом. Але поки все що я можу зробити – це вірити в нашу перемогу вірити, що те що було зруйновано тепер стане збудованим кращим, що всі хто загинув зробили це не дарма, всі хто втратив дім, отримав новий та набагато кращій. Підтримувати дух воїнів, ліпити вареники чи пироги разом з волонтерами, підтримувати ЗСУ фінансово, кидаючи гроші які мені прислали як підтримку з роботи, але це гріє мені душу. Кожна війна має кінець, навіть якщо хтось захопить нашу державу, зробить переворот влади, він не зможе зруйнувати лиш одне, дух щирого українця. Який все ростиме і ростиме і ніколи не скориться перед нечистю, яка давно загралася в цьому світі. Я маю навчатися, тому що ми те покоління, яке має в майбутньому підняти цю країну на ноги, на наші плечі лягла дуже відповідальна ноша, кожен лікар (хірург, дантист, педіатр), кожен вчитель, кожен прибиральник, юрист чи швачка. Всі ми різні, але в розквіті нашої країни взяти участь кожен з цих усіх людей.

   Я поки не хочу виїжджати з країни. Вірю, що скоро все закінчиться, тому що я ще не здобула освіту, не знайшла професію на яку я буду бігти та пищати від радості, розвиватися, відвідати щось нове. Я так хотіла побувати в кожному регіоні країни, але вже не побачу кожен таким квітучим, мала вивчити зарубіжну мову, не здала на права кінець кінцем. У мене було стільки планів на наступний рік, а ці нелюди зіпсували все. Але я знаю головну істину, якій дотримуюсь «коли все дуже погано потрібно потерпіти, життя саме тобі підскаче вірний шлях, не роби поспішних рішень, кожному відведена своя доля».
   Однак я не можу не зазначити, як пишаюсь своїми Збройними Силами України. Вони так міцно тримають оборону проти тих злодюг, але вони самі не розуміють куди всунули свого носа. Вони покарали кожного злодія навіть тих хто грабує своїх же друзів.

   Мародери – люди що не мають нічого спільного з людяністю. Мій дім не обійшло стороною це лихо. Злодії розбили вікно та винесли всі запаси їжі та засоби гігієни, забили вікно полотном залишивши простір, як сказала моя мама вони хотіли повернутися і винести те що ре встигли техніку, одяг. Вона повернулася додому і першу ніч взагалі не спала, чекаючи на друге вторгнення. Вони прийшли, але зрозумівши, що хазяї вдома пішли геть.
   Підсумовуючи, я можу сказати одне. Ми вільний народ, який бореться за свою країну, який перебуваючи в страху і далі бореться за неї, а вони люди, які не мають жодної честі та гідності, з такими людьми навіть не хочеться бути не то що за одним столом, але й в одній країні. Вони люди, які не мають гідності та не можуть вистояти за свою честь, яку всесвітньо гноблять. Вони бояться, а за головним законом Чарльза Дарвіна, в природі виживає той хто сильніший. Тому висновок один – ми переможемо. Наша країна зараз опинилася у дуже скрутній ситуації, і кожен з нас є її підтримкою. Кожна допомога навіть маленька є чимось великим для нашої держави!

Булавньова Юлія
студентка факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК