Війна – це інша реальність: як студенти живуть і волонтерять в ній

   Пам’ятаю, як прокинувшись рано-вранці 24 лютого, зрозуміла, що опинилась в іншій реальності. Одразу відчула страх, відчай, невизначеність… У перші години війни я, як і багато інших людей, потребувала як фізичної, так і психологічної допомоги. Запанікувала, не розуміла – лишатися вдома, чи покидати рідну домівку, наскільки серйозна небезпека, що взагалі треба зробити насамперед… Але рішення було прийняте і воно було однозначним – лишатися вдома. Вже потім, коли опанувала себе, надзвичайно захотілося допомогти всім, хоч чим-небудь. Адже скільки навкруги було безпорадності – літні люди, сім’ї з дітьми, люди з інвалідністю, просто люди у відчаї. 

   Я – майбутній соціальний працівник. Однак ніколи не мріяла, щоб моя практика в допомозі людям відбувалась у воєнний час. Ніколи не думала, що буду свідком таких жахливих подій.
   Завжди мріяла, і мрію досі, щоб люди були добріші, не задумуючись, робили добрі справи, не заради своєї вигоди, а для того, щоб власними силами змінювати світ, оскільки потреба в цьому є завжди.

    Особливо важлива така взаємопідтримка у переломні часи для нації. Думаю, вперше українці відчули, що разом ми сила, під час Майдану, в 2013-2014 роках. Тоді мені було лише 11, тому могла судити про цю величну сторінку нашої історії лише зі слів батьків, вчителів та інформаційних джерел. Зараз, коли розпочалась ця страшна війна, мені майже 20… Я вже свідомий учасник подій, від яких залежить майбутнє України.

Це ж треба мати
сатанинський намір
чаїть в собі
невиліковний сказ,
щоб тяжко так
знущатися над нами,
та ще й у всьому звинувачувати нас!
(Ліна Костенко).

   Мабуть, доброта і взаємодопомога – це завжди актуально. Сьогоднішні події змусили нас об’єднатися та стояти пліч-о-пліч у цій боротьбі. Кожен українець на своєму місці: хтось допомагає матеріально, волонтерить, працює в інформаційному просторі, а хтось – ризикує життям, захищаючи усіх нас та Україну заради щасливого майбутнього.

   Тож з чого почалася моя особиста допомога іншим? Спершу, ми почали облаштовувати сховище в будинку. Створили спільноту мешканців для спілкування. У чаті ми постійно інформуємо про повітряні тривоги та їх відбій. Оповіщаємо літніх людей про небезпеку, допомагаємо їм спуститися в укриття.
   З часом разом із друзями ми запропонували встановити додаток з оповіщенням на телефон, кому це можливо. Організовуємо збір допомоги, ліків для ЗСУ та ТрО.
   А потім з’явились перші біженці… З сім’єю, по можливості, допомагаємо їм одягом та всім необхідним. Не забуваємо й про літню бабусю з її сусідами, які проживають не поряд і теж потребують нашої допомоги. Купуємо та передаємо їм ліки і продукти. Щоденне неодноразове спілкування та підтримка – запорука успіху!

Невеликі перерви на відновлення – і знову в «бій». Тепер матиму нову справу - будемо плести маскувальні сітки і одяг для наших воїнів.

   Любі, бережіть себе! Ми з вами!

Ангеліна Ничипорук,
студентка 1-го курсу спеціальності «Соціальна робота»,
група СР-21002б