«Освіта України». Станіслав Ніколаєнко: Без демократії і самоврядності в освіті Україна ніколи не підніметься

Коли Станіслава Ніколаєнка призначили міністром освіти і науки, у декого з необізнаних з’явилися сумніви: як може випускник технічного факультету аграрного університету очолити міністерство? Та ці сумніви швидко розвіялись. Нині, коли Станіслава Миколайовича призначили виконуючим обов’язки ректора Національного університету біоресурсів і природокористування, дехто з працівників цього закладу, які раніше говорили, що мають за честь мати такого випускника – міністра, раптом засумнівалися, чи в змозі він керувати аграрним вишем.
 

Досвідчений освітянин посміхається: мовляв, це вже стало «народною традицією» – скептично ставитися до нових призначень. І зауважує: власну фаховість, за потреби, підтвердити дуже просто.

– Я закінчив два факультети цього університету – інженерний і педагогічний, – розповідає Станіслав Ніколаєнко. – Маю досвід викладання у двох технікумах, профтехучилищі і трьох університетах. Кандидатська дисертація на тему економічної підготовки майбутніх фермерів – вона «на стику» педагогіки, економіки і сільського господарства. Докторська присвячена теоретико-методологічним основам управління інноваційними процесами в освіті. Коли мені було 32, керував районом, 137 тисяч гектарів ріллі, тож ще б і позмагався з тими, хто називає мене не фахівцем в аграрній сфері!

– Розкажіть, як відбувалося Ваше призначення виконуючим обов’язки ректора НУБіП?

– Тут не має ніякої інтриги. Ректора-попередника ніхто не знімав – у нього закінчився семирічний контракт. Моє призначення підтверджено наказом міністра освіти і науки, розпорядженням Кабінету Міністрів України. Після цього окремі керівники вишу, які більше цікавилися не дослідницькою, науковою чи навчальною роботою, а збагаченням, почали активно мене дискредитувати. Ми наводимо порядок, зупиняємо незаконні рішення, тому побоювання таких людей мають підстави. Є питання, якими зацікавилася Генеральна прокуратура. Думаю, ми оперативно оприлюднимо результати перевірок, і все стане на свої місця. Разом з колегами вже провели секторальний аналіз діяльності університету по всім напрямкам – науковому, дослідницькому, міжнародному, навчально-виробничому тощо. Зауважу, університет має надзвичайно потужний науковий і викладацький потенціал. Сьогодні працівники НУБіП виконують 23 фундаментальні, 63 прикладні та 123 ініціативні наукові дослідження на загальну суму понад 20 мільйонів гривень. Тільки за минулий рік наші вчені отримали 259 патентів, у виробництво запровадили більш як п’ятсот розробок.

– Є виші, які були підпорядковані не міністерству, а безпосередньо Кабінету Міністрів, серед яких – Національний університет «Києво-Могилянська академія» НУБіП. Яке підпорядкування, на Вашу думку, є оптимальним?

– Скажу вам відверто з точки зору і ректора, і міністра. Для творчого колективу, який ставить високі завдання інтеграції в міжнародний освітній процес, питання підпорядкування – другорядне. Новий проект Закону України «Про вищу освіту» делегує всім університетам, а особливо – національним і дослідницьким такі права, які раніше мали лише заклади, підпорядковані уряду. Переконаний, що ніякого керівництва «зверху» вищими навчальними закладами не може бути! Навіть працівники, які ще донедавна відстоювали ідею підпорядкування Кабінету Міністрів України, нині пересвідчилися, що вирішити актуальне питання з Міністерством освіти і науки можна (скажімо списання старої техніки) в рази швидше, ніж з урядом. Отримати певне погодження, дозвіл, змінити склад наглядової ради чи щось у статуті, або навіть просто поставити печатку на документ за підпорядкування Кабміну – це така складна бюрократична процедура! Можна витратити місяці на вирішення найелементарніших питань.

– Якими, на Вашу думку, є складові якісної вищої освіти? Що залежить особисто від ректора вишу?

– Я б визначив п’ять таких складових. Перша – питання змісту освіти, програм, курсів, друга – поєднання освітнього і наукового процесів та інновацій, третя – матеріальна база, інноваційні та інтерактивні технології, четверта складова – демократизація, автономія. І, звичайно, п’ята – самовідчуття вченого, педагога і студента. Адже тільки щасливий учитель може виховати щасливого учня. Бідний, знедолений професор без житла і нормальної заробітної плати цього зробити не зможе!

Я стверджую: ми повинні реформувати систему оплати праці. Це питання – на часі, і не тільки у сфері освіти. Його потрібно вирішувати комплексно. Я розмовляв на цю тему з Петром Порошенком, коли він був кандидатом у Президенти України, він із розумінням ставиться до цієї складної теми. Уявіть, сьогодні у структурі внутрішнього валового продукту України заробітна плата складає приблизно 29 відсотків. А в Євросоюзі – близько 67, а в Сполучених шатах Америки – майже 74. Нам треба піднімати цей показник.

Я вважаю, що сьогодні роль ректора передусім полягає в посиленні синергетичного ефекту, стимулювання творчості кожного викладача і студента. До речі, у статуті НУБіП раніше було написано, що ректор керує закладом на принципах єдиноначалля. Ми виправили це – вказали, що керівництво повинно здійснюватися на принципах демократії, наступності, відповідальності. Жорстке адміністрування повинно залишитися у минулому.

– Якою Ви бачите оптимальну структуру управління освітньою галуззю?

– Я вважаю оптимальним надання вищим і середнім навчальним закладам високого рівня автономії, розвиток самоврядування. Тільки так заклади зможуть стати самодостатніми, зокрема – за умови конкуренції. Якщо сьогодні в школі не буде учнівського самоврядування, якщо і школи, і технікуми, і профтехучилища не отримають важелів обрання достойного керівника, якщо університети не отримають фінансової та кадрової самостійності, якщо студент не зможе обирати власну траєкторію розвитку, якщо ця демократія і самоврядність з освіти не піде в український світ, – то Україна сама не встане ніколи з колін! Чекати, що приїде якийсь пан з Європи і налагодить нам усю роботу – смішно. Тому розпочинати виховання свідомого громадянина, патріота України треба ще в школі.

Ми зараз постійно ведемо діалог зі студентством. Наша молодь сьогодні бере участь в управлінні не тільки студмістечок – вони представлені у вчених радах, їх думка враховується при прийнятті рішень, пов’язаних з підвищенням якості освітнього і наукового процесу. Структура управління повинна створювати умови для безперешкодної роботи всіх навчальних закладів, давати творчим силам розвиватися.

Я вважаю, що повернення міністерству функцій координування науковою галуззю є доречним. Коли я був міністром, пам’ятаю, два потужних департаменти – інноваційної діяльності та науки і техніки – тісно співпрацювали з Національною академією наук України, з нашими університетами. Поєднання університетської і класичної науки повинно сприяти підвищенню якості нашої освіти.

– Як Ви ставитесь до ідеї інтеграції університетів і академічних інститутів?

– Сьогодні в складі інститутів нашого університету є факультети, які готують фахівців, і є дослідницькі інститути, які сприяють тому, що ми не просто ретранслюємо старі знання, а здобуваємо нові. Я розмовляв з президентом Національної академії аграрних наук Василем Петриченком щодо створення спільних науково-дослідних інститутів НУБіПу і академії. Можливо це буде і з інститутами Національної академії наук.

Вважаю, що давно настав час для реформування нашої наукової сфери. На рівні парламенту слід визначитися із напрямками перспективного розвитку України. Над їх втіленням мусять працювати вчені і з Національної академії наук, і з університетів. Їх повинно бути небагато. Решта прикладних технологій повинні реалізуватися у науково-дослідних інститутах, які фінансуватимуться комбіновано – з держбюджету і відповідно до договорів зі структурами бізнесу. Галузеві наукові інститути мають переходити на самостійні «рейки» чи ставати структурними підрозділами дослідницьких університетів.

– Хто, на Вашу думку, має бути ініціатором структурних змін у системі освіти? Яка роль у цьому має належати громадським об’єднанням?

– Глибоко переконаний, що виключно сама система освіти на своє оновлення працювати не може. Повинне бути сформоване суспільне замовлення на такі зміни. Україна сьогодні – аграрно-сировинна держава, і 70 відсотків її експорту – це сировина. Доки держава торгуватиме ресурсами, а не високотехнологічною продукцією, наука і освіта у нас відігравати провідну роль не будуть. Тільки економіка, побудована на нових знаннях, буде вимагати розвитку усіх ланок освіти – середньої, вищої, професійно-технічної. Якщо цього не буде, наукові дослідження припадатимуть пилом на полицях наших університетів і академічних установ. Маю надію, що новообраний Президент України Петро Порошенко стимулюватиме інноваційний, технологічний розвиток держави. А громадські об’єднання – це той нерв, який повинен постійно про це нагадувати. Громадська Рада освітян і науковців України, яку я очолюю, постійно наголошує на цьому у своїх заявах, під час конференцій тощо.

– Як Ви ставитесь до ідеї впровадження 12-річної середньої школи? Яким має бути методичне забезпечення цього процесу?

– Працюючи міністром освіти і науки, я наполегливо переконував суспільство у тому, що 12-річці немає альтернативи. Сьогодні близько 140 країн світу мають саме дванадцятирічну систему середньої освіти. Більше сорока країн мають 13-14-річну середню освіту. І лише кілька десятків країн – 10-11 класів.

Знаєте, чому дехто негативно ставиться до впровадження 12-річки? Просто ми технологічно і матеріально до цього не готові. Якщо у порожньому класі, без належного матеріально-технічного оснащення, інтернету і сучасної бібліотеки просто продовжити навчання на рік, то це нічого не дасть. Нам потрібно змінювати держстандарти, вдосконалювати зміст освіти, нарощувати матеріально-технічне забезпечення. Тоді стане зрозуміло, що 12-річка – це об’єктивна необхідність. Я вітаю заяви міністра освіти і науки Сергія Квіта про те, що процес повернення до 12-річки розпочався. Думаю, як тільки ми вийдемо фактично із стану війни, то це питання, яке потребує виділення державних коштів, буде вирішуватися.

Стаття 53 Конституції України гарантує кожній людині безкоштовне здобуття повної загальної середньої освіти. Я вважаю, що освіта є тим соціальним ліфтом, який повинен принести щастя і благополуччя в кожну родину. Тому 12-річне навчання повинно бути обов’язковим, але для тих, хто хоче вчитися. Дехто каже, якщо законодавчо визначити обов’язковими лише дев’ять чи десять класів, то це приведе лише до позитиву, зменшення затрат держави на освіту. Але в такому разі ми знизимо освітній рівень нашої держави, і це неминуче позначиться на економічних показниках і соціальних процесах. Тож треба діяти мудро.

Максим Короденко,
газета "Освіта України" № 25 від 7 липня 2014 року