Святкуємо разом 91-у річницю дня народження української письменниці, поетеси-шестидесятниці Ліни Василівни Костенко

 

 

 

 

 

 

Ліна Костенко, безсумнівно, найвидатніша, найавторитетніша сучасна українська поетеса, майстер слова світового рівня. ЇЇ цілком заслужено іменують живим сумлінням, «цитаделлю духу» української літератури, нації. Недаремно безліч сучасних літературних критиків називають Ліну Василівну «залізною леді української літератури», порівнюючи її з легендарною Маргарет Тетчер.

 

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки.

 

 

Коли дівчинці було 6 років – родина перебралася до столиці, де Ліна закінчила школу. Ще будучи ученицею, вона почала відвідувати літературну студію при журналі «Дніпро», який редагував Андрій Малишко. Перші вірші Ліна Костенко випустила в 16 років. 

 

1956 року Ліна Костенко закінчила інститут, а вже наступного року вийшла її перша книга поезій «Проміння землі». Друга збірка «Вітрила» була опублікована 1958 року, «Мандрівки серця» – 1961-го.

 

Збірка «Княжа гора» 1972 року була розкритикована, так і не вийшовши у світ. З тих пір на поетичне слово Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями, і навіть саме ім’я автора зникло зі сторінок періодики. 

 

Проте Радянська влада так і не змогла підкорити волю Ліни. Коли безліч письменників було ув’язнено та вислано за терени рідної землі, Ліну Костенко ніхто не думав заарештовувати. Очевидно, її боялися. Побоялися, що арешт поетеси викличе велику хвилю протестів і в Україні, і за кордоном. Її покарали в найжорстокіший спосіб: ім’я літераторки занесли до «чорного списку», а її твори заборонили друкувати.

У 1987 році поетеса стала лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка за роман у віршах «Маруся Чурай». Уже на той час її творчість вийшла далеко за межі простору української культури. За межами цього простору вона, власне, й залишається вже понад пів століття свого буття.

 

Твори Ліни Костенко перекладалися і перекладаються багатьма мовами народів світу: англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, білоруською, болгарською, російською, польською, чеською, сербською, естонською, португальською, румунською, словацькою, хорватською, угорською, шведською.

 

У 60-х роках ХХ ст. ім’я поетеси стає відомим і серед українців у діаспорі. За кордоном твори Л. Костенко публікуються в українських періодиках, а також виходять в окремих виданнях. Так, у 1962 р. 18 поезій мисткині ввійшло до виданої в бібліотеці «Сучасності» (Мюнхен) збірки нової української лірики «Поети чумацького шляху»; у 1967 р. 15 творів було надруковано в антології нової української лірики «Шістдесят поетів шістдесятих років», що вийшла у видавництві «Пролог» (Мюнхен). Найповніше зібрання творів Л. Костенко в 60-хроках ХХ ст. під назвою «Поезії» випустило в 1969 р. українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка (Париж–Балтимор–Торонто).

 

 

 

Відновлення української державності 1991 року письменниця сприйняла як шанс для порятунку нації, повернення її в коло найрозвинутіших європейських народів. Але постійні конфлікти та суперечності, прорахунки державного відродження засмутили і обурили народну поетесу. Вона заявила: «Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклі. Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую». І дотрималася слова. Зокрема, відмовилася від премії «Золотий письменник України», не пояснивши нічого жодним словом, і від звання Героя України, який хотів їй вручити президент Віктор Ющенко, а фраза «Політичної біжутерії не ношу» стала мало не афоризмом.

 

 

Ліна Костенко завжди писала, що хотіла, і говорила, що думала, ніколи не підлаштовуючись під обставини. Свою безкомпромісніть поетеса успадкувала від бабусі – саме вона вчила онуку любити свободу і бути чесною. 

 

Письменниця усім своїм життям і творчістю засвідчує несхитну мужність, палку любов до України. Вона — одна з тих митців, хто не втратив людської гідності в часи переслідувань, не йшов на компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: «...не боюсь донощика в трактирі, бо все кажу у вічі королю». З-поміж усіх високих слів, які доречні, коли йдеться про Ліну Василівну Костенко, найперше — Талант писати і гідно жити. Ім’я її стало символом безумовної справжності.