«Хто не знає свого минулого, той не має майбутнього»

      Науково-педагогічні працівники кафедри соціальної педагогіки та інформаційних технологій в освіті практикують комплекс різноманітних форм та методів навчання. Так, 16 квітня 2013 р. було проведено заняття із навчальної дисципліни «Теорія та історія соціального виховання» на базі Педагогічного музею Національної академії педагогічних наук України (створений у 1901 році) зі студентами ІІІ курсу педагогічного факультету спеціальності «Соціальна педагогіка».

     У фондах музею зберігається понад 40 тисяч пам 'яток історії освіти та культури народів, що населяють територію України з давніх часів до наших днів, серед яких пам'ятки XV—XVII ст.: «Підручник філософії, географії, історії» (1488), «Литовський статут» (1570), «Фразеологічний словник» (1598), «Апостол» (1654), «Хроніка Сарматії Європейської» (XVII ст.), «Євангеліон» (1670), «Октоїх осьмиглавий, рукописний» (XV—XVI ст.), «Ілюстрований географічний атлас», у якому зібрано 100 карт (1699—1777), «Євангеліє учительноє» (1670), «Правила пиитическиє» (1705), «Новий синопсис» (1798) та багато інших пам'яток освіти, що свого часу використовувались під час навчання як у братських школах, колегіумах України, так і Києво-Могилянській академії.

Експозиція музею відтворює шлях становлення та розвитку освіти і виховання в Україні від найдавніших часів до сьогодення.

        У музеї представлені колекції підручників, документів, фотознімків, періодичних педагогічних видань, матеріали про репресованих учителів, комплекти матеріалів учителів-новаторів та вчених України.

     Внесок українських мислителів у розвиток педагогіки як науки є надзвичайно вагомим, оскільки, мабуть, жодна країна не виплекала стільки геніїв педагогічної думки. Так, Україна дала світу К.Ушинського, А.Макаренка, В.Сухомлинського та ін. Національним надбанням є розробка та практичне впровадження класно-урочної системи навчання (у XVI ст.), якою світ користується і по сьогодні.

    Долучившись до національної культури студенти не тільки дізналися багато нового, цікавого, узагальнили та систематизували наявні знання, але й у відповідній атмосфері відбулось формування їхньої духовної та почуттєвої сфер. Ми переживали почуття гідності та гордості за світлі сторінки минулого та суму і тривоги за роки лихоліть. Захоплювалися мудрістю та державницькою позицією князів руських (Володимира Великого, який не тільки хрестив Русь, але й засновував перші школи книжного вчення; Ярослава Мудрого, який дбав про розвиток освіти і духовності; Володимира Мономаха, який вважається першою світською особою в Європі, яка написала педагогічний твір – «Повчання»), силою духу та вірністю народу, своїй землі,  релігії, культурі, мові, яку демонстрували: Костянтин Острозький (створив освітньо-культурно-науковий центр в Острозі – Острозьку академію), члени братств (унікальні організації, які основним інструментом боротьби за краще майбутнє обрали освіту і виховання підростаючого покоління, а система навчання у братських школах була взята за основу в науковому обґрунтуванні класно-урочної системи Я.А.Коменським), козаки (які залишили нам у спадок своєрідну, унікальну систему козацького виховання).

        Ми переймалися розквітом, занепадом та відновленням Києво-Могилянської академії, долею відомих і забутих вітчизняних педагогів, мислителів, які переймалися проблемами навчання та виховання молоді (П.Русин, Ю.Дрогобич, Ф.Прокопович, Г.Сковорода, Т.Шевченко, Л.Українка, І.Франко, Х.Алчевська, Б.Грінченко, М.Пирогов, М.Драгоманов, Т.Лубенець, І.Огієнко, Г.Ващенко, С.Русова та ін.)

Недаремно, мабуть, музеї називають скарбницями пам’яті. Вони передають послання минулих поколінь – майбутнім, вчать нас пам’ятати наше минуле і враховуючи помилки – будувати краще майбутнє. Історичні музеї є потужними виховними інститутами. Наше завдання використовувати їх потенціал для формування не тільки висококваліфікованого фахівця, але й духовно багатого, морально чистого, патріотично спрямованого громадянина України. У свій час В.О.Сухомлинський писав: «Ніколи людина не переживає так глибоко почуття обов’язку перед Батьківщиною, як в ті години роздумів над долею Вітчизни, коли вона сама мислено повторює шлях, пройдений своїм народом, бачить і почуває себе як часточку народу …»