Моя історія: від бунтаря до ініціатора традицій

        Я народився і навчався в невеликому місті Золотоноша. Моя школа — звичайна №3, а я був незвичайним учнем: не через оцінки, а через погляд на речі. Я ніколи не був відмінником. У мене не було жаги до підручників. Але була інша жага — до істини, до справжності. Особливо я захоплювався історією. Вчителі бачили в мені характер, а однокласники — питали поради. Не тому, що я знав усе, а тому що вмів мислити і сумніватися.

     Коледж я обрав не від великої любові до технології — а від бажання втекти від школи. Я вступив до Золотоніського фахового коледжу ветеринарної медицини, де здобував спеціальність технолога. Це здавалося перспективним, "чоловічим" вибором — управлінська лінія, стабільна професія. Але під час практик на реальних підприємствах я зрозумів: це не моє. Там, де все здавалося чітким, я бачив порожнечу.

    Тоді мене почала манити філософія. На третьому курсі я дивився лекції Андрія Баумейстера, думав вступати на філософію в університет Шевченка. Але натрапив на НУБіП — і побачив спеціальність, яка об’єднує і гуманітарне, і мої попередні знання. Педагогіка. Це стало моїм новим стартом.

      Я зв’язався з завідувачем кафедри, і ми проговорили годину. Його інтерес до історії, його щирість — переконали мене остаточно. А ще я поїхав у Білоцерківський університет, куди "традиційно" вступали після мого коледжу. Я міг відмовитись — але пішов, щоб порівняти. І це було зіткнення з фальшем, з тим, від чого я точно хотів триматися подалі.

      Так я опинився в НУБіП. А вже тут… трапилася конференція. Тематика — бджільництво. Я майже нічого в ньому не розумів. Але я побачив у тій конференції майданчик для залучення молоді, для крос-факультетної взаємодії, для живої спільноти. І я почав діяти — з власної ініціативи. Спочатку — спільна організація. Потім — створення формату: Telegram-канал, система оцінювання, реєстрація, ролі. Ми робили все самі. Це був мій перший досвід менеджменту з драйвом, виснаженням, відповідальністю.

А вже на третьому році навчання я передавав традицію іншим. Допомагав, менторив, спостерігав. І що найцінніше — конференція жила без мене. Саме тоді я вперше відчув: я не просто ініціатор, я будівничий систем. Ідеї можуть жити довше, ніж люди, які їх вигадали — якщо вони створені з любов’ю, змістом і опорою на цінності.

      Хто я зараз і куди йду?

    Сьогодні я продовжую свій шлях у сфері освіти, комунікації та розвитку спільнот. Я працюю в міжнародній компанії, організовую освітні заходи, веду онлайн-зустрічі, співпрацюю з лідерами думок і власниками бізнесів. Але я залишаюсь тим самим хлопцем, який колись шукав, де в цій системі буде справжнє.

     Я не боюсь починати нове, не боюсь помилятись, не боюсь бути смішним — бо тільки так народжується досвід. Моя мета — не лише бути професіоналом. Моя мета — бути людиною, яка допомагає іншим ставати собою. Через слово, дію, приклад.

Замість висновку

     Я не прагну здаватися ідеальним. Навпаки — я за те, щоб бути живим. І саме ця живість дає мені сили. Сили вчити і вчитись. Організовувати і передавати.
       І я безмежно вдячний тим викладачам, наставникам, колегам і друзям, які були поруч у потрібні моменти. Саме вони — частина цієї історії.

         Якщо моя історія допоможе хоч комусь повірити в себе — це означає, що все було недарма.

З повагою,
Олександр Подгаєцький