Тих днів не змовкне слава...

14 May 2015, 14:05

ПАМ'ЯТЬ

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока, берегти.

В. Симоненко

 

Протягом попередніх 24 років незалежна Україна відзначала 9 травня День Перемоги за усталеним радянським/російським зразком.

Святкування за цим (пост)радянським зразком не відповідали історичній пам’яті українського народу і загальноєвропейським традиціям, призводили до ігнорування трагічних сторінок ІІ світової війни, закріплювали в свідомості культ війни.

Цього року Україна вперше відзначатиме разом з Європою 8 та 9 травня Дні пам'яті та примирення, відійшовши нарешті від усталеного радянського зразка святкування 9 травня як Дня Перемоги радянської армії над фашизмом.

Новий зміст відзначення Дня пам'яті та примирення і Дня Перемоги над нацизмом у Європі скерований на вшанування ветеранів, які воювали в різних арміях. Нарешті, після довгих років внутрішніх дискусій ми знайшли консенсус щодо розуміння того, що ми один великий народ, який на фоні сьогоднішньої війни з так званим "старшим братом" розуміє, що лише єдність та історична правда дасть нам змогу перемогти окупанта.

Напередодні великого свята на юридичному факультеті куратором 3 курсу 3 групи Поліно Наталією Андріївною була проведена виховна година на тему «ТИХ ДНІВ НЕ ЗМОВКНЕ СЛАВА».

На виховній годині була присутня завідувач кафедри цивільного та господарського права Панькова Лілія Олександрівна, яка завжди підтримує такі заходи за спільною участю викладачів та студентів.

Хотілося хоча б в скороченому вигляді донести те, що доповідали деякі студенти.

Студентка Неля Манжос підготувала доповідь про Миколу Бордюжу якому зараз 91 рік.

За тиждень до початку війни Микола Бордюжа, хлопець з Первомайська,нині Миколаївської області, став курсантом Пензенського артилерійського училища. Навчатися довелося за скороченою програмою, після чого молодого лейтенанта зарахували в артилерійський полк 352 – ої стрілецької дивізії. З боями Микола Бордюжа пройшов усю Білорусію далі Вільнюс, Каунас і вихід на кордон зі Східною Прусією, Польща і Берлін. Берлін взяли 2 травня 1945- го, - каже ветеран. –Але наш підрозділ отримав наказ рухатися далі у напрямку німецьких міст Росслау та Дессау. Вони розташовані по обидва боки річки Ельби. – Тоді ми побачили, як з протилежного берега на понтонах переправляються наші союзники-американці. Тут і відбулася відома з усіх підручників історії зустріч на Ельбі.

У місті Росслау капітан Бордюжа дізнався про підписання акту про капітуляцію фашиської Німеччини. В ночі з 8-го на 9-те травня 1945 року зателефонувала радистка, - каже ветеран. – Мала передати інформацію для командира корпусу. Перед тим, як він узяв трубку, радистка каже мені радісним голосом: «Товаришу капітан, перемога!» Я ще зробив їй зауваження, мовляв, що вона дозволяє собі видавати інформацію, про яку ще ніхто не знає. Та хіба він міг знати, що пройде певний період часу і вона стане його дружиною.

Після повернення в Союз Микола Бордюжа продовжив службу в армії. Він один з тих, хто створював ракетні війська і брав участь у випробуваннях ядерної зброї на полігоні у Тоцьку.

 У Вінниці також базувалась ракетна армія. У будинку збудованому для офіцерів-ракетників на Вишенці у 1968 році, дотепер проживає подружжя колишніх фронтовиків- Миколи Васильовича і Таїси Іванівни Бордюжів.

 

Про Героя Великої Вітчизняної війни снайпера Людмилу Павлюченко розповіла студентка Пилипенко Аліна.

Людмила Павлюченко народилася 12 липня 1916 року в місті Біла Церква Київської губернії.

В літку 1941 року студентка четвертого курсу історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка Людмила Павлюченко проходила переддипломну практику в науковій бібліотеці в Одесі. Вона займалася стрільбою, показуючи досить непогані результати, навіть не сподіваючись, що зовсім скоро їй знадобляться ці навички.

Коли почалася війна, Людмила Павлюченко одразу пішла у військомат, представила документи про свою стрілецьку підготовку і попросила відправити її на фронт.

Лейтенант Павличенко воювала в стрілецькій Чапаєвській дивізії. Брала участь у боях у Молдові, в обороні Одеси та Севастополя. До липня 1942 року на рахунку Людмили Павличенко було вже 309 німецьких солдатів та офіцерів (у тому числі 36 снайперів супротивника). Крім того, за період боїв Людмила Павліченко змогла навчити велику кількість снайперів.

У червні 1942 року Людмила була поранена. Незабаром її направили з делегацією до Канади та США. Під час поїздки вона була на прийомі в Президента США Франкліна Рузвельта.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 жовтня 1943 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті боротьби з німецьким загарбниками і проявленні при цьому відвагу і геройство лейтенанту Павличенко Людмилі Михайлівні присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Померла 27 жовтня 1974року, у віці 58 років.

 

Коломієць Яна підготувала доповідь про Катерину Іванівну Зеленко, яка народилась 14 вересня 1916 року в селі Корощино (нині Олевського району, Житомирської області).

Службу почала в 19-й легкомоторній бомбардувальній авіаційній бригаді (м. Харків), де протягом майже п’яти років займалась випробуванням літаків і авіаційного обладнання, освоїла сім типів літаків. Учасниця радянсько-фінляндської війни 1939—1940 рр. (єдина жінка серед льотчиків) у складі 3-ї ескадрильї 11-го легкомоторного бомбардувального авіаційного полку ВПС 8-ї армії. Здійснила 8 бойових вильотів, у ході яких знищила артилерійську батарею і склад боєприпасів противника. Згодом повернулась у 19-ту авіабригаду, з травня 1940 р. служила у новосформованому 135-мубомбардувальному полку льотчиком-інструктором.

З перших днів Великої Вітчизняної війни Катерина Зеленко — заступник командира 5-ї ескадрильї 135-гобомбардувального авіаційного полку (16-та змішана авіаційна дивізія ВПС 6-ої армії, Північно-Західний фронт).

Здійснила 40 бойових вильотів (у тому числі й нічних), брала участь у 12-ти повітряних боях з винищувачами противника. У червні 1941 р. очолювала групу бомбардувальників, яким вдалося знищити в районі Пропойська 45 танків, 20 автомобилів та до батальйону живої сили ворога і повернутися назад без втрат.

12 вересня 1941 р. здійснила два розвідувальні бойові вильоти на літаку СУ-2. Незважаючи на те, що під час другого вильоту пілотований нею літак зазнав пошкоджень, того ж дня вона утретє вилетіла на завдання. На зворотньому шляху в районі міста Ромни (поблизу села Анастасівка Сумської обл.,) два радянські літаки були атаковані сімома німецькими Me-109. Другий радянський літак був підбитий і вийшов з бою. К. Зеленко збила один ворожий літак, а коли у неї закінчився боєзапас, протаранила другий. Тим самим вона знищила його, але при цьому загинула сама.

Похована місцевими жителями у центрі села Анастасівка. Після війни її останки перевезено у Курськ (тепер обласний центр РФ).

5 травня 1990 р. відважній льотчиці К. І. Зеленко Указом Президента СРСР посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

 

Про доктора військових наук, професора Військової академії бронетанкових військ, заслуженого діяча науки РРФСР, генерала-полковника, танкового аса Гудзь Павла Даниловича доповів Нескороженний Володимир.

Народився Павло Данилович 28 вересня 1919 році в селі Стуфчинці, нині Хмельницького району Хмельницької області.

У суботу 21 червня 1941 року командир взводу лейтенант Ґудзь заступив черговим по частині. Вранці 22 червня 1941 року по бойовій тривозі взвод управління (п'ять танків КВ-1, два — Т-34 та 2 — БА-10), яким командував Ґудзь, на чолі колони полку рухався в бік західного кордону в район Кристинополя (нині Червоноград). Зустрівши передовий загін німців, Ґудзь повів взвод на зближення і першим знищив ворожу гармату. За перший бій лейтенант Ґудзя представили до ордена Червоного Прапора.

До 29 червня дивізія вела оборонні бої в районі Львова. Прикриваючи відхід танкової колони через місто, екіпаж лейтенанта Ґудзя знищив ще 5 танків, за що Павла Даниловича вдруге представили до ордена Червоного Прапора, який, як і першого разу, йому так і не вручили.

З перших днів липня 1941 року 32-а танкова дивізія брала участь в обороні Бердичева. Наприкінці липня дивізія потрапила в оточення під Уманню. На початку серпня 1941 року залишкам дивізії вдалося прорвати кільце оточення і пробитися до своїх. Після цього наявні бойові машини звели в один батальйон і передали в розпорядження командувача Київського укріпленого району. 10 серпня 1941 року 32-у танкову дивізію, зосереджену в районі Прилук, розформували. Воїнами 32-ї танкової дивізії було підбито 110 танків та знешкоджено 96 гармат противника.

У Сталінградській битві танк заступника командира окремого важкого танкового полку майора  Ґудзя було підбито. З членів екіпажу він залишився в живих один — із шістьма ранами в грудях. Пораненого нерухомого майора Ґудзя на літаку У-2 вивезли в район Камишина. У 25-градусний мороз до залізничної станції, що була за 10 кілометрів, його на санках тягли дві дівчинки-підлітки. Коли він перестав відгукуватися, вони подумали, що поранений помер, і залишили його в степу. На станції повідомленням про смерть майора Ґудзя не повірили і змусили повернутися за ним. У шпиталі під місцевим наркозом його прооперували, вийняли шість осколків і зашили ще дві кульові рани. Після таких поранень у бойовий стрій не повертаються. Але майор Гудзь із властивим йому завзяттям узявся за комплекс фізичних вправ і став швидко відновлювати сили. Написав рапорт особисто Верховному головнокомандувачу і домігся свого. Його направили на фронт.

За багаторічне бездоганне служіння Батьківщині та героїзм, проявлений в роки Великої Вітчизняної війни, Павла Ґудзя нагороджено орденом «За заслуги перед Вітчизною» IV ступеня, орденами Леніна, Червоного Прапора, Олександра Невського, Вітчизняної війни I і II ступенів, двома орденами Червоної Зірки, Трудового Червоного Прапора, «За службу Батьківщині у Збройних Силах», багатьма медалями та двома орденами зарубіжних країн.

Михальчук Микола доповів про Іва́на Мики́товича Кожеду́ба,  який народився  8 червня 1920 року в Обжаївці (зараз Сумська обл.) він був український, радянський льотчик-ас німецько-радянської війни, найрезультативніший льотчик-винищувач в авіації союзників за весь час Другої світової війни. Тричі Герой Радянського Союзу (1944, 1945). Маршал авіації (1985).

У Червоній Армії з 1940. В 1941 закінчив Чугуївську військову авіаційну школу льотчиків. Служив в ній інструктором.

З початком Німецько-радянської війни разом з авіашколою евакуйований на станцію Манкент Південно-Казахстанської області Казахської РСР.

На фронті з березня 1943, коли у складі дивізії прибув на Воронезький фронт. Учасник Курської битви, битви за Дніпро,Нижньодніпровської, Корсунь-Шевченківської та Умансько-Ботошанської наступальних операцій, повітряного бою на ближніх підступах до Румунії в травні-червні 1944 року, Білоруської, Прибалтійської, Вісло-Одерської, Східно Померанської, Берлінської наступальних операцій.

Бойовий рахунок молодший лейтенант Кожедуб відкрив 6 липня в ході битви на Курській дузі, збивши бомбардувальник Ju 87.

До кінця війни гвардії майор Кожедуб здійснив 330 бойових вильотів, у 120 повітряних боях збив 64 літаки противника (сюди не входять 2 американських P-51, збиті ним весною 1945 року, які першими напали на нього, напевне прийнявши за гітлерівця). Свій останній бій, в якому збив 2 FW-190, провів в небі Берліна. За всю війну жодного разу не був збитий. 

Помер 8 серпня 1991року.

Український народ завжди буде пам’ятати про тих, кому ми завдячуємо своєю свободою і життям.

Поліно Наталія,

асистент кафедри цивільного та господарського права,

куратор3 курсу 3 групи

Захисти дисертаційНабір на навчання (синій)_2015Регіональні навчальні заклади (синій)

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook