"Мій карантин"

Насправді , хотілося б розпочати з самого карантину …

Коли я почула в новинах про перших інфікованих коронавірусом людей в Китаї, якось навіть не замислювалась про всю масштабність та жахливість наступних подій. Не могла навіть припустити , що цей жахливий вірус може дійти аж до НАС (здавалося б: “де та Україна відносно Китаю…”). До того ж, гортаючи стрічку новин в інстаграмі постійно  “наштовхувалась” на меми на цю тематику, типу: “Живучи в Україні на мінімальну зарплату Коронавірус довго не витримає та втече“. Так, це смішно, але так було доти, доки в нашій країні не оголосили про перших інфікованих (але це пізніше).

Через деякий час, усі студенти, як зазвичай, пішли на пари. Та по закінченню занять, раптово видали документ, про те, що завтра всі студенти залишаються вдома. Як оголосили ЗМІ: “З метою запобігання інфікування”. Усі звичайно ж зраділи, бо тепер ми будемо сидіти вдома і відпочивати від навчання.

З початком самого дистанційного навчання та організаційними заходами по його проведенню багато чого було не зрозуміло… Самі ж студенти дратувалися через , так би мовити, погану організованість викладачів щодо проведення пар, збився розклад , система відмовлялася слухатися, Elearn взагалі не “впускав” та “вилітав” постійно. Крім того, купа інших незручностей, які супроводжували все навчання. Просто ЖАХ!!! Накал емоцій неймовірний! Усі на нервах. Викладачі не встигають перевіряти роботи студентів і т.п. До того ж стільки завдань з’явилося, ще й курсову потрібно писати… Як все встигнути?! А за вікном, як на зло, «Майже весна» («Океан Ельзи»), гарна погода, тепло, сонечко, тільки гуляти та весело проводити час з друзями… Деякі так і робили (з чого й почалося стрімке поширення вірусу), дратуючи інших людей, які смиренно дотримувались усіх правил карантину, та тільки й мріяли скоріше б вийти на вулицю.

Та попри всі неприємності є й приємні моменти в дистанційному навчанні… Я почала помічати за собою, що, знаходячись вдома та в більш комфортнішій для себе атмосфері, розмовляючи з викладачем через камеру, почала більш активніше комунікувати з ним особисто та в певних дискусіях більше проявляти себе. Не раз ловила себе на думці, що в деяких ситуаціях, на відміну від звичайного навчання, дистанційно – цікавіше. А ще, зникає навіть якась сором’язливість, що була раніше.

Якось за сніданком, я замислилася над тим, що, насправді, знаходячись в постійній ізоляції (на даний момент) ми, нарешті, зібралися однією сім’єю вдома та можемо провести час разом, навіть в такій жахливій ситуації знаходимо позитив...

На початку карантину, коли сидиш вдома, важко було придумати, чим ще цікавим себе зайняти. Та потім, з плином часу, починаєш вигадувати якісь цікаві заняття, ігри та розваги. Навіть не уявляю як проходив би мій карантин, якби я жила в квартирі... Класно, коли є можливість вийти на двір та пограти в теніс чи в м’яча або хоча б просто погуляти в дворі . Дякуючи меншому братику, сумувати не доводиться :). Як старша сестра, я просто не можу сидіти склавши руки... Почала більше спілкуватися з цим надокучливим чоловічком та розуміти, що не тільки йому може бути цікаво тебе дратувати, а й тобі його теж (в доброму сенсі). Насправді, я і раніше знала, що це круто, коли в тебе є менші брати, сестри)) та за навчанням не могла правильно розподілити час, щоб повеселитися з ним. До того ж на великій відстані це важко робити.

Як висновок. Надіюсь, що карантин навчить нас більше цінувати сім’ю , вільний час, навіть ті самі походи на навчання та прогулянки з друзями, змогу вільно пересуватися вулицями без ніяких обмежень, без цих жахливих масок, рукавичок та антисептиків.

Дякую за натхнення Качур Вірі Олегівні !!!

P.S. Вирішила не робити фото, як я нудно вчу пари . Краще якесь позитивне. Наприклад: «Як ми весело проводимо час у бабусі». Чи не так?!

Анастасія Волощук,

студентка групи Прав-1905