«Видові особливості коня Пржевальського до 120-річчя його утримання і розведення в Україні»

    Я, Родіна Анна Олександрівна, студентка 1 курсу 8 групи факультету ветеринарної медицини на запрошення нашого викладача з української мови за професійним прямуванням, доцента Вероніки Василівни Чекалюк вирішила взяти участь у науково-практичній конференції «Коні Пржевальського – минуле, сьогодення і майбутнє» під патронатом професора Миколи Гавриловича Повознікова, я відповідально поставилася до теми й підготувала презентацію про видові особливості коня Пржевальського, яку присвятила 120-річчю його утримання і розведення в Україні.

    Метою та завданнями даного виступу є обмін знаннями, науковими здобутками у конярстві та впровадження результатів дослідницької роботи у практику; ознайомлення слухачів з історією відкриття, морфологічними ознаками, способом життя коня Пржевальського; обговорення причин зникнення виду з природного середовища існування; формулювання висновків щодо наслідків, до яких може призвести нераціональне використання людиною тваринницьких ресурсів.

    Кінь Пржевальського (Equus ferus przewalskii) — підвид дикого коня, що донедавна розглядався як самостійний – Equus przewalskii. Це єдиний дикий кінь, який дожив до наших днів. Названий на честь свого першовідкривача – мандрівника Миколи Пржевальського. Тривалість життя тварини – 15 – 18 років. Вони витримують різкі перепади температури та суворі погодні умови. У дикій природі основними ворогами коня Пржевальського були вовки.

    Цей вид є найближчим диким родичом свійського коня, з яким його останнім часом об'єднують в один вид Equus caballus. У Монголії його називають «тахі». Відрізняється від останнього генетично і має 66 хромосом, замість 64.

    Уже на час відкриття цього виду диких коней у 1879 році російським мандрівником Миколою Пржевальським чисельність була невисокою. Більша частина місць існування була розташована в регіоні, де активно займалися конярством. Коні Пржевальського не витримували конкуренції з боку домашніх табунів і поступово зникли.

     Їхня довжина тіла — 200—250 см, висота у холці — 124—153 см, вага — 230—350 кг. Вони мають одне з найдревніших забарвлень — саврасу масть, що характеризується пастельними відтінками з характерною темною смугою («ременем») уздовж спини, також помітні світлі ділянки (так звана "підласість"). Кінцівки також темні (особливо у гібридних форм), на них помітні смуги. Грива коротка. Хвіст при основі, або ріпиця, без довгого волосся.

    Коні Пржевальського харчувалися здебільшого жорсткою степовою травою, гілками і листям чагарників. На пасовищах вони з'являлися тільки в сутінки. Під час суворих зим їм доводилося розкопувати високий шар снігу, щоб дістатися до сухої трави. Рано-вранці коні знову поверталися в більш безпечні місця. Під час випасу і відпочинку за безпеку табуна відповідав ватажок, що найчастіше знаходився на підвищенні і уважно оглядав навколишню територію. Він вів табун на водопій.

    Після вагітності, яка триває 12 місяців, кобила народжує одне лоша, яке одразу встає на ноги та слідує за нею. Молоді кобили можуть залишатися в материнському табуні все своє життя, водночас жеребці залишають табун у віці 2-2,5 років. У первинних місцях існування, степах і напівпустелях, дикі коні трималися невеликими табунами, що складалися з декількох кобил з лошатами і домінуючого жеребця. Гін у кобил був щомісяця, але спаровування відбувалося зазвичай у квітні і травні. Лошата народжувалися вже навесні наступного року. Ця пора забезпечувала для них найкращі кліматичні та кормові умови. Якщо лоша відставало під час порятунку від небезпеки, самець підганяв його, кусаючи біля основи хвоста. Матері годували їх декілька місяців, поки зуби не виростали настільки, щоб вони могли їсти траву самостійно.

     Мешканці регіонів Азії, де жив кінь Пржевальського (околиці озера Лоб-Нор), знали його з давніх часів, ще до офіційного відкриття. Уся відповідальність за знищення цього останнього у світі дикого коня належить людині. Спочатку вона полювала на тварину заради м'яса і шкури, потім пастухи витіснили їх з природних місць існування. Схрещування з одомашненими монгольськими поні призвело до майже повного зникнення виду.

Висновки та рекомендації: 

1. Уся відповідальність за скорочення чисельності виду та витіснення з природного середовища коня Пржевальського належить людині.  
2. Кінь Пржевальського – надзвичайно цікавий для дослідження вид, особливо в розрізі філогенезу коня.
3. Людству необхідно працювати над вирішенням проблеми стрімкого зникнення багатьох видів тварин і піклуватися про збереження фауни нашої планети.

Родіна Анна
 студентка ф-ту ветеринарної медицини