Не треба більше війни, ніколи!

11 квітня 2022 року

Чергова розповідь з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

   Біль. Страждання. Смерть. Сльози. Усе це, ми повністю відчули 24.02.2022 року. Я ніколи не забуду день, коли о сьомій годині ранку, моя мама закричала: “ Доню, прокидайся, війна почалась ”. З цього моменту наше життя змінилось.

   Мене звати Аліна, мені вісімнадцять років, навчаюсь на факультеті харчових технологій та управління якістю продукції АПК. Живу з батьками та сестрою в невеличкому селі, що в Рівненській області. До війни активно займалася спортом, співала, танцювала, відпочивала з друзями, готувала смачні страви. Я мріяла про майбутнє, будувала плани. Просто насолоджувалася життям та навіть не могла подумати, що за один день, воно може так змінитися . Ще кілька років тому ніхто не уявляв, що таке війна і що вона може прийти на мою землю. Більшість українців вже відчули на собі агресію іншої країни, коли вісім років тому, захопили Схід нашої України. Вже багато років, ми захищаємо нашу територію від ворога, дуже багато солдатів віддали своє життя, за те щоб ми жили в мирі. Мешканці інших міст активно допомагали солдатам та людям, які мусили втекти із своїх домівок і розпочати нове життя в інших регіонах. Громадяни збирали кошти, відправляли харчі, одяг на фронт, допомагали біженцям шукати нові домівки.
   Раніше, вивчаючи Історію України, війна для мене була чимось фантастичним, нереальним, особливо в двадцять першому столітті. Але це виявилося реальністю.
   24.02.2022. – це дата, яка назавжди змінила життя українців та всього світу. О п’ятій годині ранку відбувся відкритий воєнний напад Російської Федерації на Україну. Вся країна в огні, постріли, вибухи, люди масово покидали свої домівки, не знаючи куди бігти, де ховатися та як жити далі.
Я добре пам’ятаю перші дні війни, коли важко було їсти, пити, спати та нормально мислити. Ніколи не забуду очі наших бійців, які їхавши нашими вулицями, не знали що їх чекає та чи зможуть повернутися живими та ще раз пройтися рідними дорогами. Звичайно найважчою була перша ніч, тому що всі думки були про те щоб побачити наступний ранок та ще раз обійняти своїх близьких. Тоді вже не знали, який день тижня, ми просто рахували дні : перший день війни, другий, третій …. На другий день, разом з односельцями, ми об’єдналися та почали збирати їжу, одяг, гроші, робити маскувальні сітки для наших солдатів. Нам всім було дуже страшно, тому що наше село знаходиться близько біля кордону з Білорусією, яка активно підтримує війну Росії проти України.
   Ми живемо на Західній Україні, в нашій стороні немає активних бойових дій, хоча кілька разів, ми чули вибухи та ховалися в підвалах. Не зважаючи на спокій в нашому краї, нам всім болить серце за кожного бійця, за кожну людину, які на власні очі побачили війну. Особливо жаль дітей, які не розуміють чому плаче мама, чому немає біля них татусів, чому стріляють. Від рук ворога померло близько 200 дітей, безліч немовлят залишились сиротами, вони живуть в страху, не розуміючи, що відбувається, та в чому їхня провина.
   З часом, ми почали звикати до цих страшних подій. Мешканці Рівненщини з теплом приймають до себе біженців,передають гуманітарну допомогу, тим хто її потребує. Люди починають працювати, учні та студенти навчатися щоб підтримувати економіку в країні.
  Кожного дня, дивлячись телевізор, я мрію почути слова: “ Війна закінчилася ”, “Ми перемогли ”, “ Нашу країну звільнено ”, “ Розпочинається нове життя ”. Ще недавно для мене щастя було купити новий одяг, зробити нову зачіску, нігті, запостити нове фото в Інстаграм. Тепер я радію тому, що прокидаюся вранці, бачу обличчя близьких людей, маю цілий будинок, можу зробити здавалось такі звичні речі, як попити води, поїсти, помитися та просто побути в спокої. Більшість українців уже забули, що таке їжа, вони тижнями живуть в підвалах, не маючи води та можливості просто поспати. Намагаючись втекти, вороги їх розстрілюють, не дивлячись на дітей та людей похилого віку. Вони знущаються над молодими дівчатами і жінками.
   У даний момент, щастя для нашого покоління – це жити в мирний час. Звичайно кожен українець вірить в Збройні сили України, молиться за їхні життя, знає що Україна переможе, на це лише потрібен час. Українці об’єдналися, роблять усе щоб наша земля стала знову вільною і панував спокій.
Найголовнішою мрією зараз є закінчення війни. Ми обов’язково відбудуємо кожне місто, кожен будинок, навчальний заклад, усі дороги та все, що було зруйновано від рук ворога.
   Головним моїм завданням зараз - це навчатися, як тільки це можливо. Тому що в майбутньому потрібні будуть спеціалісти щоб розвивати Україну і виводити її на гідний Європейський рівень. Я вірю в те, що зовсім скоро зможу повернутися до нормального життя, навчатися в своєму університеті, спокійно засинати, бачитися з друзями. Після війни, я хочу подорожувати Україною, відвідати кожен куточок нашого прекрасного краю, пройтися мирними вулицями. Найбільшим задоволенням буде дивитися в обличчя щасливих людей, які нарешті можуть спокійно будувати своє життя.
Також, вдячна Президенту України, який гідно тримається, не втік за кордон, не здав Україну ворогу. Спілкується з партнерами інших країн, які нам дуже допомагають. Та робить все щоб невдовзі, ми святкували перемогу.
   Отже, війна змінила свідомість усіх людей і зараз всі розуміють: мир на землі – це безцінний дар. Україна ніколи не пробачить ворогам за те, що вони зробили, ніколи не забуде те, як вони вбивали наших дітей, бомбили наші будинки, захоплювали людей, стріляли в пологові будинки та скільки крові було пролито.
   Війна – це біль та страждання. Жити на чотириста грамів хліба в день, розтоплювати сніг, аби хоч десь взяти води, жити в холодних підвалах, засинати під звуки вибухів – все це здається щось неможливим. З чим може порівнятися біль жінки, яка ховає свого чоловіка чи молодого сина, який хотів одружитися та створити сім’ю ? Біль дітей, які назавжди залишились сиротами ? Біль дівчини, яка проводжала на війну хлопця, а дочекалася скаліченого інваліда ?
   У кожного з нас одна єдина Батьківщина. По-перше, це те місце, де ми народилися і виросли. По-друге, Батьківщина – це наша рідна країна. Батьківщину змінити не можна, як не можна змінити своїх батьків, тих, хто дав нам життя. І я вважаю, що де людина народилася, там вона повинна прожити своє життя і пройти до кінця свій шлях. Для мене Батьківщиною є моя рідна Україна.
   Я дуже люблю свою країну попри те, що, може, для кого десь і краще. Також впевнена, що для справжнього українця не може бути ніде краще, ніж на рідній землі. І кожен з нас може створити для себе та своїх близьких такі умови існування, які нічим не гірші від умов у інших країнах. На тлі історії наша країна ще досить молода, тому її майбутнє повністю в руках наших сучасників та наступних поколінь. Якою ми зробимо нашу Батьківщину, такою вона і буде. Я вважаю, що зараз ніхто не має морального права кидати Україну напризволяще і тікати кудись за кордон. Адже там ми все одно нікому не потрібні, і наше життя буде залежати лише від нас самих. А ось рідній Україні зараз дуже потрібні наші сили і наші знання, бо поставити її на ноги зможемо тільки ми.
   Я бажаю усім українцям більше ніколи не відчувати цей біль та страждання. Я хочу щоб наші діти народжувались під мирним небом, спокійно зростали, навчалися та мріяли про майбутнє. Все буде добре, настане наш час.

Не треба більше війни. Ніколи!
Слава Україні!

Клюйко Аліна
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook