Чи навчимося колись зберігати святині власного народу?

Знайомство з духовними перлинами України другокурсників гуманітарно-педагогічного факультету розпочалося із Свято-Троїцького Іонинського монастиря, що знаходиться на дніпровській кручі, розташованій на південній окраїні Києво-Печерської Лаври. Студенти гуманітарно-педагогічного факультету (група СП-1501)

Отець Олександр – людина величезної духовної сили і євангельської простоти упродовж п’яти годин ознайомлював нас спочатку із наземними, а потім і підземними святинями. 
     Дещо про ретроспективу Свято-Троїцького Іонинського монастиря. 
     Сину із простої родини із Кременчука, послушнику преподобного Серафима Саровського було наказано самою Пресвятою Богородицею йти у Київ і заснувати там, де вона покаже, монастир, в якому «в останні часи врятується багато». Цим місцем став Звіринець. Свою назву ця місцина одержала від княжих «звіриних ловів» в місцевих густих заростях, повних дичини. У ХІІ ст. тут розміщувався заміський княжий двір Всеволода Ярославовича. А на північному схилі пагорба – печерний чоловічий монастир, за переказами, заснований митрополитом Київським Михайлом. Наземна частина монастиря згодом розмістилася на східному схилі пагорба й одержала назву Видубицького монастиря.
     У 1864 році, трошки вище, отцем Іоною був побудований двоповерховий дерев’яний дім із церквою. Навколо був сад і кілька келій. У 1871 році був збудований кам’яний Свято-Троїцький храм, а в кінці ХІХ ст. монастир нараховував 500 поселенців. Він розкинувся на значну територію і повністю забезпечував свою життєдіяльність. При монастирі було чотири будинки, притулок і школа для хлопчиків-сиріт, майстерні (кустарні ремесла: мистецькі, переплітна, швейна, столярна, взуттєва, свічний завод). Монастир проіснував до 1934 року. Після його закриття тут розмістилася дитяча колонія, після війни заснований Ботанічний сад НАН України.
     У 1992 році знову загорілася лампадка у храмі, а у 2010 році сюди була повернута ікона Божої Матері «Троєручиця», написана ще за життя прп. Іони. З величезним трепетом ми спускалися поклонитися мощам цього подвижника. 
     Завдяки розповідям отця Олександра, перед нашими очима пройшла хроніка життя всіх подвижників Свято-Троїцького Іонинського монастиря й Архангело-Михайлівського Звіринецького монастиря. У ХІХ ст. в різних частинах Звіринецького схилу були знайдені провали і кілька печерних галерей з багатьми печерними монашими похованнями. У 1912 році біля двох напівзавалених печерних входів на схилі пагорба було знайдено більше 200 монаших поховань ХІ-ХІІІ ст., кілька келій з написами імен древніх подвижників, алтар печерного храму Архангела Михаїла з унікальним хрестом-«голгофою» над престолом і навіть кілька ікон. 
     У 1913 році був побудований Надпечерний храм з келіями і Звіринецькі печери стали скитом Лаври. У 1934 році Звіринецький скит занепадає, монахів було репресовано, храм зруйновано, майно розграбовано, а велика частина знахідок із печер безслідно пропала. 
     У 1997 році разом з постійними Службами Божими почалося відродження Звіринецького монастиря. У квітні 2009 року було встановлено місцеве святкування Собору преподобних отців Звіринецьких у 5-у неділю Великого посту, а у липні цього ж року Звіринецький скит одержав статус Архангело-Михайлівського Звіринецького монастиря. В обителі зберігається іконописна копія Звіринецької ікони Божої Матері в дорогоцінному окладі, знайдена в одній із келій у 1913 році.
     У листопаді 2009 року був принесений дар монастиря Дохіар – точна копія афонської чудотворної ікони «Скоропослушниця», а у квітні 2010 року був повернений храмовий образ Богородиці «Всіх скорботних Радість».

Що думалося майбутнім соціальним педагогам у храмі на честь Божої Матері «Всіх скорботних Радість», у храмі на честь Всіх преподобних отців Звіринецьких, у Свято-Троїцькому Іонинському монастирі біля вищезгаданих святих ікон, на Вівтарній печерній вулиці, біля вівтаря печерного храму Артистратига Михаїла, біля входу в келію прп. Климента ігумена Звіринецького? Чи побачивши Звіринецький хрест, що означає «перемагай силою хреста Христового» диявола, гріх і смерть, мироточиві мощі звіринецьких подвижників, вони переосмислювали своє буття? Чи їх духовне становлення збагатилося? Чи ближчою стала їх дорога до Бога? Важко однозначно сказати… Можемо лише констатувати, що ніхто не хотів прощатися з отцями цих святинь, життя яких тісно переплетене з подвижництвом їх попередників.

 Нам з Оксаною Лапою прикро було за руїну радянського часу… Чи навчимося колись зберігати святині власного народу? 

Тамара Ковальчук,
доцент кафедри соціальної педагогіки
та інформаційних технологій в освіті