СИМВОЛ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Як і будь-яка інша цивілізаційна інституція, кожна держава має свої ідентифікаційні ознаки. Насамперед, це герб, прапор і гімн. Походження того чи іншого символу залежить від ступеня сформованості нації станом на той чи інший історичний момент та від глибини її спільної історичної пам’яті, тобто національного менталітету.

Пріоритетності між цими трьома державницькими ознаками не існує. Але коли країна святкує День своєї Незалежності, то, безперечно, на перше місце виходить Державний Прапор. Так би мовити, перший серед рівних.

Згідно із найбільш популярним тлумаченням колірної гами українського прапора, синя його смуга символізує ясне небо, а жовта – золоті пшеничні ниви.

Дехто ж стверджує, що насправді барви нашого прапора здавна символізують дві головні стихії природи – воду і вогонь. Водночас, з релігійного погляду, жовтий (золотий) колір уособлює Творця і взагалі Вищу духовність, а синій – усе земне.

Поєднання символічних для країни кольорів знаходимо і в гербі Руського королівства, і в добу козацтва. Часто у запорожців були сині стяги, прикрашені золотистими орнаментами. Небесні та сонячні барви вигравали й на прапорах УНР, навіть у двох варіаціях: синьо-жовті й жовто-блакитні, але від такої різноманітності жодні з них не стали менш українськими. Осявали вони й українських повстанців у нерівній боротьбі з гітлеризмом і сталінізмом.

Поняття «прапор» нерозривно поєднано з поняттям «прапороносець».

Співвітчизники, соратники споконвіку довіряли цю задачу лише самим надійним, самим гідним своїм побратимам. І таких достойників в Україні, на щастя, завжди було вдосталь. Але треба згадати насамперед одного з них.

Мабуть, недарма її величність Історія, з-поміж сонму героїв, поставила біля флагштока Бойового знамена української звитяжності людину, прізвище якої просто говорить, кричить про обраність цієї особи, про її місію, – Бандера.

Адже у перекладі з іспанської, баскської, італійської та деяких інших романських мов слово «бандера» буквально значить «прапор». Напевно, іспанським республіканцям, італійським партизанам, які відважно громили своїх фашистів, було не соромно за свого українського колегу.

Поняття «прапор» також пов’язано ще з одним поняттям – «повага».

Аналізуючи вироки суду у кримінальних провадженнях за статтею 338 Кримінального кодексу України, можна сказати, що, здебільшого, наругою вважається публічне спалення Державного Прапора України, топтання ногами, фізичне пошкодження, зривання з будівель, інше пошкодження. Однак байдуже, не шанобливе ставлення до Державного Прапора України, тобто вивішування його на будь-чому, будь-яких відтінків синього і жовтого кольорів (до невпізнання), або пошарпаного вітрами та випраного дощами, у судовій практиці наразі, на жаль, такою наругою не вважається.

У декількох законопроєктах щодо порядку використання державної символіки, які багато років поспіль намагалася розглянути Верховна Рада України (але так і не розглянула), пропонувалось встановити заборону на вдягання, зав’язування, скручування прапорного полотнища.

Пропонувалось, але…

Тому, коли на найпрестижніших світових аренах усі наші спортсмени та мільйони їхніх уболівальників радісно покривають свої плечі синьо-жовтим знаменом у час українського тріумфу, це нікому не здається зневагою до державної святині. Навпаки, ця шовкова покрова тоді сприймається таким собі колективним оберегом від усіх бід і негараздів, мало не бронежилетом.

Шкода, що такі надійні лати не можна вдягати нашим воїнам на фронті: занадто вже приваблива мішень для ворожого снайпера. Але готовність солдата на самопожертву заради прапора – це не лише в крові, а навіть у кожній молекулі наших героїв.

Ще під час захисту Донецького аеропорту воїни-«кіборги», попри постійні обстріли, знов і знов вивішували прапор над будівлями. Синьо-жовтий стяг увесь цей час майорів навіть над диспетчерською вежею, аж поки у січні 2015 року ворог її не знищив. І сьогодні теж кожен наш танк, кожна бойова машина піхоти так же гордо несуть на собі ці славетні кольори, кожна відбита у рашистів висота негайно увінчується маленькою копією великого прапора майбутньої Перемоги.

Будь-який школярик знає з розповідей ветеранів, що загибель знамена військової частини є не просто втратою якогось прямокутного шматка цупкої тканини. Наслідком цього є розформування батальйону, полку, цілої бригади тощо. Тому прапор – це така ж сама бойова одиниця. Він справді воює.

Навіть на тимчасово загарбаних московитами наших землях ані на мить не завмирає рух Опору, щоночі на стінах, на парканах, на деревах з’являються намальовані синьо-жовті прапори, зранку нагадуючи окупантам, що Херсон – це Україна. А на що ж іще могли розраховувати ці зайди, коли вже під час їхнього вторгнення беззбройні мешканці голіруч зупиняли чужі панцерники, а один із відчайдухів з українським прапором у руках проїхався верхи на ворожому бронетранспортері через усе місто.

То хіба можна поневолити цей народ? Хіба можна знищити таку націю?

Ні, не можна.

Бо вона б’ється за свою Свободу. За Незалежність своєї Держави.

Бо в неї є чудодійний двоколірний амулет, дарований самою Долею, який чарівною святковою стрічкою з’єднує всю Україну: від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня. Міцно. Навіки.

Хай же сонцесяйна корогва справді стане назавжди для всіх нас надійним божественним Покровом: і для душі, і для тіла, і для людини, і для держави.