Магістр-управлінець Наталія Тинта – хочу приєднатися до великої справи!

Уже більше 55 днів як на просторах України йде війна, кривава трагедія на очах у всього світу. Ніхто не міг уявити, що буде жити в такий важкий час, коли кожен день може стати останнім. Коли перед сном бажаєш «спокійної ночі», в прямому сенсі слова, та мрієш зранку почути, що всі твої рідні пережили цю ніч. Тому ми прагнемо якнайшвидше перемогти в цій війні, і кожен допомагає на своєму фронті. Багато свідомих громадян записалось у волонтерські ряди, щоб тримати надійний тил для нашої країни. Такою є і студентка гуманітарно-педагогічного факультету Національного університету біоресурсів і природокористування України заочної форми навчання за спеціальністю «Менеджмент» (освітня програма «Управління персоналом») на кафедрі управління та освітніх технологій - Тинта Наталія.

Наталіє, чому Ви вирішили зайнятись волонтерською справою?

Відверто кажучи, це була не моя ініціатива, так склалася доля. Перший день війни. Повна розгубленість. Спонтанне рішення. Дорога до батьківської оселі... Ми на Закарпатті.  Я, мій хлопець та повна відсутність планів. Час став на паузу. І в цей момент ребром стало питання – як нам бути корисними? Відповідь знайшлась так швидко, як ворожі ракети пронизали наше мирне небо.  Волонтерство – перше, що прийшло на думку. Контакти хлопця з довоєнного життя дали перші результати. Але дуже швидко він прийняв рішення стати до лав ЗСУ. Отож, його відвезли за сотні кілометрів, а мені залишились всі розпочаті справи. Спочатку переживала, чи зможу виконати всі намічені плани, але думка, що люди чекають та потребують моєї допомоги, змусила зібратися з силами та стати до роботи. Перші дзвінки… Перші поставки… Перші кроки, завдяки яким ліки та засоби захисту їдуть до наших героїв. Хоч якась маленька перемога.

У чому полягає Ваша волонтерська діяльність?

Багато  в чому. Немає конкретної ніші – потреби постійно змінюються, і під них треба підлаштовуватись. Починали з принципу – тут і зараз. Тому одразу по приїзду відвезли майже ціле авто гуманітарної допомоги, яку змогли знайти вдома, в пункт допомоги біженцям. Буквально через кілька днів вдома прихистили сім’ю переселенців з трьома дітками, яким вдалось вибратись з-під Гостомеля. З кожним днем коло допомоги почало розширюватись та набирало обертів. Ходила по фондах, організаціях, спілкувалась з іншими волонтерами, щоб зібрати та відправити допомогу знайомим з Одеси, Миколаєва, Києва та інших міст України. Моментами, коли бракувало необхідних ліків, робила марафон по аптеках міста в пошуках потрібних препаратів військовослужбовцям. Постійний рух змушує жити, допомагає відволіктися від негативних думок, від всього жаху, який відбувається в Україні. Але ми сильні, ми вистоїмо та переможемо. Зараз самоусвідомлення себе як нації перебуває на найвищому рівні. І я пишаюсь бути українкою, бути хоч маленькою, але частиною ланцюжка, який веде до перемоги.

Що з волонтерської роботи Вам сподобалось найбільше?

Шопінг! Як для кожної дівчини! Але він був особливий. Дізналась, що немовлятам не вистачає одягу. Ну як можна сидіти осторонь? Коли в тебе вже закінчуються кошти, але дуже хочеться допомогти – відкривається світ секонд-хендів. Тиждень з трепетом вибирала одяг – щоб був новенький та красивий (хто був на Закарпатті знає, що секондів тут достатньо багато і там дійсно можна знайти нові речі, особливо для малечі). Це був наче промінчик сонечка, коли всюди смерть, а ти обираєш одяг для маляти, яке щойно побачило світ.  Так, імовірніше за все в бомбосховищі, але це ще більше доводить – український народ нездоланний. Потім все прала, прасувала та відправляла. Це надзвичайно приємно усвідомлювати, що хтось, побачивши ці речі, зрозуміє, що не один, а, можливо, і посміхнеться. Мені б дуже цього хотілось, адже посмішка в такі важкі часи – дуже рідкісне явище.

Чи були моменти, коли хотілось послати все вслід за російським кораблем?

Звичайно, без цього ніяк. Приїхали за 40 км на сортування ліків – гори коробок з медикаментами та жахливо холодно. Але людям, які потребують нашої роботи, ще гірше, тому ми завзято стали до праці. Прикро було виправдовуватись, що упаковки з ліками вже приїхали частково використаними, а не ми їх забрали для власних потреб. Ніхто не взяв собі жодної пігулки, жодної ручки з інсуліном (хоч цього гостро потребували  навіть самі волонтери). Часто гуманітарна допомога – це більше половини відкритих пачок ліків, тобто люди ними користувались, випили три пігулки і віднесли волонтерам за кордоном. Кінцевому отримувачу, який сидить десь в холодному підвалі, думаю, без різниці – чи там 23 таблетки від кашлю, чи 25 – головне, щоб були. Волонтерська справа  добровільна. Хочу, щоб люди розуміли, що наша мета-допомога, не нажива. І нам боляче, коли в цьому звинувачують людей, які щиро вболівають за долю країни.

Що Вас спонукає та надихає рухатись далі?

Україна. Щасливий погляд тих, кому вдалось допомогти. Наші ЗСУ. Відважні хлопці з котиками на плечі, які безстрашно стоять на захисті наших життів. Ти бачиш, як круто, самовіддано, нерідко з посмішкою на обличчі та пекельною вірою в очах ідуть в бій, і хочеться бути причетним до визволення неньки України. Такого єднання народу не було ще ніколи. Коли від гімну України йдуть мурашки по тілу.  Коли можеш хоч якось допомогти та наблизити перемогу – чому б це не зробити? Військовим потрібно знати, що їх хтось чекає, за їх спиною надійний тил. За кожною відправкою майже тиждень роботи – скласти списки, купити, зібрати, організувати транспорт. Але воно того варте. Варте задоволених посмішок, варте нагадувань, що вони не одні на цій війні, а найголовніше – варте врятованих життів. Кожен ранок прокидаюсь з думкою, що ми ближче до перемоги. Слава Україні!

Дякуємо Вам, шановна Наталія Віталіївно, за Вашу активну життєву позицію і Вашу роботу.  Як ми бачимо,  кожен з нас може зробити світ кращим, а перемогу ближчою. Навіть маленька справа буде гріти душу, адже коли ти допомагаєш іншим – зцілюєш і себе.  Стати волонтером може кожен, потрібно тільки бажання доєднатися до великої справи та разом йти до мети – вільної України та мирного неба над головою.

Слава Україні! Героям слава!

Інтерв’ю провів
Сергій Кубіцький,
завідувач кафедри управління та освітніх технологій