20 лютого – день, який ми пам'ятаємо!
Плине кача по Тисині, Ой, плине кача по Тисині.
Мамко моя, не лай мені, Мамко моя, не лай мені…
Сьогодні, 20 лютого, у річницю трагічних для нашої держави подій, студенти-гуманітарії долучилися до увічнення пам’яті тих, хто ціною власного життя захистив Революцію Гідності та врятував прийдешнім поколінням державність України, – Героїв Небесної Сотні.
Хвилиною мовчання розпочався захід, ініційований професором кафедри журналістики та мовної комунікації Тетяною Федорівною Семашко.
А далі, немов вогняні кулі, злітали слова з уст тих, хто народився уже у новому столітті, і хто гідно нестиме слово правди. Це ми, майбутні журналісти.
Емоційно стриманим, на перший погляд, міг здатися виступ Софії Грабовської, але до щемливого болю у серці проймали ті пережиті чуття. Сказати, що цій людині було боляче – означає нічого не сказати.
Короткою хронологією подій Євромайдану та історією гігантського подвигу поділилась Олена Бойко.
Сьогодні усі разом (і наші наставники – викладачі кафедри, і колеги-студенти) долучилися до німих спостерігачів перших пам’ятних годин п’ятирічної давнини, які перетворилися на глибинний народний біль.
Ми спостерігали за Небесною сотнею, самовідданою й відважною, що злетіла у височину, аби змінити хід історії нашої держави, щоб, за влучним висловленням І.Франка, ми могли «дихати свобідно».
Олександр Каплаух розповів, що серед тих, хто загинув на Майдані, були і журналісти. Це Веремій В’ячеслав, не дожив три дні до свого 34-річчя, один із провідних кореспондентів газети «Вести», писав на гострі соціальні теми, проводив журналістські розслідування. Автор оповідань «Студент», «Француз», «Квадратне життя». Під час Євромайдану Веремій висвітлював протистояння на вул. Грушевського. Зайко Яків, 73 роки, білорус із Житомира, головний редактор журналу «Голос громадянина». Костенко Ігор, 22 роки, студент географічного факультету Львівського університету, працював журналістом інтернет-видання «Спортаналітика», був активним редактором української Вікіпедії, який незадовго до лютневих подій написав у випускному альбомі: «Вірю, що (…) колегіанти з патріотичним духом будуватимуть Україну (…) Будьмо українцями в душі і з Богом у серці!»
Дуже вразили продемонстровані відеоматеріали, сповнені патріотизму, та доповіді Вікторії Хлопчанюк та Карини Василенко. І щемливий біль проймав серця, коли Вікторія Кравченко переповідала про найстаршого Героя, 83-річного Івана Максимовича Наконечного, колишнього офіцера, що прийшов боронити дітей України від злої недолі. А найменшому Героєві – Назарові Войтович із Тернопільщини, який загинув від кулі снайпера, лишень виповнилось 17!
Усі, пам'ять про кого ми вшановуємо, були різного віку, різних професій, різних уподобань. Проте єднала їх любов до справедливості. І перетворились вони на Лицарів Духу, що здійнялися високо до небес, щоб захищати Любов і Віру, які живлять наші серця.
Ми назавжди пам’ятатимемо імена тих, хто забезпечив нам мир і спокій, чиї імена слід викарбувати.
Пам’ятаймо наших героїв!
Героям слава!
Костянтин Надарая,
гуманітарно-педагогічний факультет,
спеціальність «Журналістика»
