За натхненням у Шевченків край

У День пам’яті жертв голодомору 25 листопада НПП та група-переможець «Пісенних баталій» гуманітарно-педагогічного факультету на чолі з деканом, професором В. Д. Шинкаруком вирушили до Канева. Радість усвідомлення величі Великого Шевченка і пробудження українського народу перепліталася у нашій свідомості з сумом і тривогою за мільйонами співвітчизників, знищених голодом. Маємо переосмислити ту жахливу втрату нашого народу. Покладаючи квіти до пам’ятника жертвам голодомору, кожен задумувався про поневіряння Народу-Титану упродовж століть, про випробування, що випали на його долю, про те, чи зробимо висновки, нарешті, з тих кривавих сторінок у нашій історії! Проте у кожного з нас «своя правда» і своя історія. Лише 24 країни світу визнали голодомор в Україні геноцидом і лише 14 з них – на рівні парламентів.  Як багато ще треба зробити нашим дипломатам, послам миру і доброї волі, культурним діячам для інформування народів світу про цю нелюдську, страхітливу подію в нашій історії!

Того дня, перебуваючи у Канівському коледжі культури і мистецтв, в Успенському соборі, де могли відчути велич людського духу – священика і прихожан, спалених заживо монголо-татарами; духу нашого Тараса Шевченка, що відспівувався востаннє на рідній землі; на Чернечій горі, якій судилося бути берегинею поета, науко-педагогічні працівники нашого факультету воістину відчували магічність місця перебування, неймовірну енергетику Канівських гір. Напевно, сходження Святого Духа  почалося тоді, коли ми ступили на «святую святих» –  Чернечу гору, де похований Тарас Григорович Шевченко.

«То дивний геній вибрав собі це місце, може одне з найкращих у світі. Це почує кожний, хто стояв на Шевченковій могилі і дивився на широку Дніпрову рівнину, на дивні завіси гір і на сизу далеч вище Канева, цю третю найчудовішу картину. Повік не забуде цього дивного місця, хто бачив його хоч раз на віку» (І. Нечуй-Левицький).

Біля підніжжя Тарасової гори нас зустрічають 19 скульптур Шевченкових персонажів. Це – Шевченкова алея. Ми в серці України – на могилі Кобзаря. Поклавши  квіти до підніжжя пам’ятника, наші студенти прочитали поезію… біля підніжжя зачудовано вслухаються у  Шевченкове слово, сивий Дніпро-Славутич підхоплює виступ Василя Дмитровича Шинкарука, вірші Тараса і несе вниз за течією…

 Герої Тарасових творів очима сучасних скульпторів на Шевченковій алеї

Нинішня поезія, Чернеча гора, її енергетика запалює невгасимий вогонь любові до незабутнього співця України, Шевченкового краю, нашої Батьківщини…  Ці відвідини Тарасової могили будуть ясним і світлим променем до наших останніх днів… Тут, на горі, легко дихається і думається, хочеться вклонитися безсмертному поетові, постояти, подумати, помріяти, відчути ту неповторну енергетику, поспівати пісень на слова поета, повести розмову про його долю і долю України біля підніжжя могили… Тут - витоки духовності української. Ми матимемо майбутнє своєї нації, коли все частіше черпатимемо наснагу в минулому – в духовному світі Тараса… Хотілося мати хатинку між мальвами над Дніпром, план і проект якої виконав сам, а дістав вічний спочинок і народну пам’ять…

Я тільки хаточку в тім раї

Благав і досі ще благаю,

Щоб хоч умерти на Дніпрі,

Хоч на малесенькій горі…

Краєвид із Тарасової гори

 

Не судилося збудувати хатинку… Як мовить народний переказ, Тарас Шевченко, який мав у той час одружитися, замовив у Кролевці, що здавна славився ткацтвом, червоно-білі весільні рушники з півнями майстрові Демидові Кошуку. Кошук виткав рушники і чекав поетового приїзду за ними, але виткані з любов’ю рушники майстер вже поклав на домовину Тараса Шевченка…  Ця хвилююча легенда живе серед кролевчан і донині [6].

Помер поет у Петербурзі і був похований на Смоленському кладовищі. Останні слова («До Канева») були дороговказом для його друзів. Вони домоглися перепоховання і 22 травня 1861 року було виконано останню волю поета. Незважаючи на намагання поховати поета на Аскольдовій могилі в Києві, на цвинтарі Видубицького монастиря чи на горі Щекавиці, де вже навіть викопали могилу, найкращий друг Шевченка художник Григорій Честахівський наполягав везти домовину до Канева, бо такою була його остання воля. Поховано було Т. Г. Шевченка на Чернечій горі у Каневі, яку згодом прочани нарекли Тарасовою.

Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув 1939 року, коли 18 червня на могилі Кобзаря було відкрито пам’ятник (скульптор М. Манізер, архітектор Є. Левінсон) і літературно-меморіальний музей (архітектори В. Кричевський, П. Костирко).

Проте це відкриття має свою історію… Тарасу Шевченку не дали спочинку навіть через 125 років від дня народження. Мало хто і неохоче згадує події 1939 року. На могилі мали встановити монумент, який височіє донині. Все робили поспіхом, як завжди перед ювілеями. Тодішня могила була високим курганом, дощі розмивали землю, люди підсипали могилу, і ніхто не знав напевне, де саме лежить домовина з тілом Шевченка. Вирішили розкопати курган і знайти склеп з труною. Спеціально створена урядова комісія, до якої входили партійні діячі, наркоми, енкаведисти, місцева влада (навіть більшовичка Надія Цвинтарна, яка тоді очолювала МТС)  мала конкретну мету – знайти могилу. Коли кирка наткнулася на склеп з жовтої цегли, який вимурували 22 травня 1861 року, членам комісії закортіло подивитися, що всередині. А далі – самодіяльність… наруга над могилою… Ніхто не мав права виймати і відкривати труну, але відкрили. Шевченко лежав у трьох домовинах (дубовій, свинцевій і сосновій). Вийняли одну домовину, потім з другої зірвали замок, вийняли третю і не встояли перед спокусою глянути на прах поета. Коли відкрили домовину, то побачили, що навіть через 78 років після смерті Тарас Шевченко лежав у труні, як… живий! Перехрестилися навіть партійні діячі! Перелякані члени комісії, швидко закрили труну, замурували три домовини у склепі, склали таємно акт перепоховання і домовилися мовчати про побачене [4].  Але серед людей поповзли чутки про те, що Шевченко Святий…

Лише наприкінці 1970-х років одна з членів спецкомісії, Надія Цвинтарна, орденоносна більшовичка, яка тоді очолювала МТС, наважилася розповісти про феномен Шевченка. Згадала і про те, що поряд з тілом Тараса Шевченка лежав незотлілий «Кобзар», кілька сухих гілочок і майже неушкоджена релігійна стрічка. Нетлінність останків Т. Шевченка є свідченням обраності Богом та й Чернеча гора має особливу ауру, сприятливе біомагнетичне поле. Недарма ченці обирали ці місця для своєї обителі, а козаки тут поховали Івана Підкову та отамана Івана Сірка.

«…історія Шевченкової могили – це ціла глава, кінцева глава в історії його життя… велична, як епілог, як сказання про пам’ятник-могилу, що впродовж кількох десятиліть була єдиним скарбом України, не стертим з лиця землі всезнищуючим самодержавством, а тепер є живим символом зростаючих творчих сил, національною святинею» (Всеволод Чаговець, 1928).

На думку Павла Мовчана, «все життя Шевченка було подвигом. Нічого дивного в тому, що побачили члени комісії у 1939 році немає. І я переконаний, що згодом, не за нашого з вами буття, Церква канонізує Тараса Григоровича як святого…» [4].

З наукового погляду цей факт поясненню не підлягає (а не вірити їм таки не можна – все ж таки урядова комісія!), то інакше як дивом цей випадок назвати не можна. Все це не піддається розумінню, осмисленню, але це не значить, що такого не було.

Отець Олександр Двинятин, настоятель Святовоскресенської церкви, секретар єпархіального управління Православної Церкви Київського патріархату, вважає, що такі випадки Церкві відомі. У такий чудесний спосіб ми дістаємо доказ того, що людина жила праведним життям і такі ознаки нетлінності Церква трактує як святість. Хоча й це неоднозначно: тіло може бути зітлілим, а людину визнають святою. Або навпаки – тіло нетлінне, але померлого не називають святим [4].

Народна цілителька Марія-Стефанія гадає, що такі люди, як Шевченко, ведуть доброчесний спосіб життя і не розтрачують дарованої їм енергії. Після смерті ця енергія може зберігатися у тілі, в кістках і якщо вона дуже потужна, то зберігає тіло нетлінним до ста і більше років [4].

 Якими б не були різними думки про феномен Шевченка в земному житті й у вічності – не міліє потік відвідувачів Тарасової гори, що стала центром єднання навколо ідеї Соборності України. Кожного дня йдуть вклонитися Кобзареві його шанувальники з різних куточків України, з багатьох країн світу.

Сюди прийшов й Олекса Гірник у 1978 році, але, на жаль, не тільки з метою пошанування великого поета… Біля могили Т. Шевченка вночі 21січня 1978 року, на знак протесту проти тогочасного режиму, пішов у вічність калушанин Олекса Гірник (похований у Калуші). На цьому місці встановлено пам’ятний знак. Недалеко від нього – меморіальна плита на могилі І. О. Ядловського – доглядача могили Т. Г. Шевченка та пам’ятник-хрест 1884 року, який замінили у 1923 році на пам’ятник скульптора К. Терещенка.

Крім могили Кобзаря і музею, на горі є Тарасова світлиця (збудована на народні кошти 1884 року, відтворена у 1991) – перший народний музей, тихий, затишний, наповнений духом українським з його оберегами куточок, який кожного повертає до наших першоджерел. Ця маленька хатина під солом’яним дахом випромінює велике світло любові до Кобзаря. Першим експонатом у цьому музеї став «Кобзар» Тараса Шевченка, якого сюди приніс Василь Степанович Гнилосиров. У 1897 році з’являється книга вражень, яку розпочато словами із послання «І мертвим, і живим…»:

…І всі мови
Слов’янського люду –
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі… Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже.
Та до того й історію
Нашу нам розкаже.
Отоді ми заходимось!...
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю? [6, 7]

Першим, хто поставив свій підпис у книзі вражень 5 червня 1897 року, був великий український композитор, основоположник української класичної музики Микола Лисенко. І пишуть цю книгу ось уже 120 років.

 «Я знову з тобою, Тарасе. Тиха, сердечна розмова, і вже впродовж 22 літ першими вітає велета Духа «Червона калина» зі Львова. Низький уклін кожній людині, яка оберігає нашу святиню» – записала заслужена артистка України Марія Сорока 22 травня 2008 року до книги вражень  [6, 38]. У 70 томах книги вражень «Тарасової світлиці» є запис В’ячеслава Чорновола – земляка Т. Г. Шевченка - 22 травня 1993 року: «Це – хата мого дитинства… Така самісінька була у моєї бабусі. У таких хатах виростала, боролася, страждала і відроджувалася Україна. Слава нашому народові, що витримав, що вистояв і, що завжди буде!» [6, 40].

Записи ведуть академіки і художники, письменники і поети, актори і співаки, відомі і маловідомі  люди, чиновники і щирі українці з діаспори… Тут була Леся Українка, яка разом з Маргаритою Комаровою вишила рушник на портрет Т. Г. Шевченка; у 1889 році тут була і Катерина Білокур, що прийшла за порадою «про те святеє малювання». А ще Іван Нечуй-Левицький у 1880 році, Михайло Коцюбинський у 1890 році, Олена Пчілка у 1909 році, Микола Вороний у 1914 році…

«Коли ми входимо вперше в незнаний ще храм або наближаємось до святого місця, то ступаємо обережно із затаєною цікавістю розглядаємось кругом. В ту хвилину всю нашу істоту переймає побожний настрій і почуття пошани до Генія. Те саме почуваємо ми, переступаючи поріг Тарасової світлиці. Почувається, що в цій просторій кімнаті, чепурно прибраній рушниками і плахтами, прикрашеній великими портретами поета, витає дух нашого національного Генія. Боязко сполохати урочисту тишу, обмінюємось кількома короткими фразами впівголоса або пошепки…» [2].

Речі, що зберігаються в Тарасовій світлиці, дихають атмосферою того часу, коли жив доглядач Шевченкової могили – Іван Олексійович Ядловський з родиною, для якого могила поета була «святая святих». Він мав трьох доньок і шістьох синів, був неабияким майстром: вирізував з дерева ковганки, дерев’яні ложки, рублі для прасування білизни, а також шив взуття. «У світлиці тій, не дуже великій, вздовж стін стоять широкі ослони, застелені різнобарвними, дуже красними килимами місцевого виробу… Проти вхідних дверей стоїть стіл простої роботи, застелений білою скатеркою, а на столі лежить красно оправлений «Кобзар». На стіні, проти стола, висить великий портрет Т. Шевченка, хорошої роботи олійними фарбами… З обох боків портрета висять кінці багато вишиваного рушника…», – так писав М. Коцюбинський [3, 40].

Тут стіл і мисник, лави, у кутку біля лав – ікона «Образ Різдва Христового», покрита вишитим рушником. Це найпочесніше місце в хаті. На Святий вечір на покуті  ставили кутю, прикрашеного Дідуха, сідала вся родина. А ще багато трав на долівці, чебрець і м’ята, на стінах – віночки з польових квітів. Тут Шевченків дух і пахощі України!

«Світличка чепурненька, вбрана плахтами та рушниками, що висять на образах та на портреті. Є там, між іншим, гарні шовкові рушники, що вишивала дочка Михайла Комарова вкупі з Лесею Українкою… На столі лежить книжка творів Шевченкових і книжка для записів гостей. Отже, й записують там гості свої вражіння, все, що прокинеться в серці в сьому величному куточку» [5].

Тарасова світлиця і Чернеча гора – святе для України місце, і той, хто сюди приїздить – це відчуває. Якось восени журавлиний клин пролітав над курганом у вирій. Птахи ж ніколи не змінюють свого порядку, але над могилою Шевченка немов збилися з курсу: тричі ламали свій клин, жалібно курликали і, тричі облетівши навколо могили, полетіли далі. Це для нас – незбагненне! Як і незбагненне трагічно-святе життя Великого Шевченка!

Висока духовність Тараса Григоровича Шевченка, яка властива подвижникам, його вірші з  голосом Божим до людей (таких людей називають «глеками Божими»), неперевершені картини, доброчесний спосіб життя, найвищі моральні критерії надихали багатьох відомих людей його часу на розуміння, підтримку, повагу, захоплення, намагання звільнити його з кріпацтва. Більше від усіх борців він причинився до визволення кріпаків, проте до того моменту не дожив. Хіба можливий всенародний поступ тоді, коли весь народ закований в пута темноти, неграмотності, економічної залежності?

«Физиономия не крепостная», – зауважив Карл Брюллов. Такі люди, як Т. Г. Шевченко, народжуються один раз на століття – вони обрані Богом. Він був щирим християнином, через поезію наставляв своїх земляків, підводив з колін, боровся з нечестивими, закликав любити Україну всім серцем:

Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть [7, 20].

Канівські Гори понад Дніпром

 

Доторкнутись  душею до образу Тараса Шевченка, до його першого народного музею – Тарасової світлиці, зігрітих любов’ю багатьох поколінь українців і очистися від скверни… Походити тією землею, подивитися на Пилипенкову гору, Лису, Княжу, Дніпрову, Московку – на гори, які тягнуться пасмом понад Дніпром аж до гирла річки Рось… Тут віднайдені сліди поселень багатьох епох – доби бронзи, ранніх слов’ян, Київської Русі. Залишки оборонних валів і ровів збереглися до нашого часу.

Все життя Т. Г. Шевченка завжди буде дороговказом для нащадків, як потрібно любити Україну, боротися за щастя і долю рідного народу! І сьогодні, як ніколи, актуальна поезія Т. Г. Шевченка. Але ми твердо знаємо, що вічно буде жити народ, який вміє шанувати своїх геніїв, що зберегли славу предків і рідної землі!

«Воскресла світлиця, гостей зустріча,
Здолавши наругу, руїну.
Дружніш, земляки, без війни, без меча
Відродим свою Україну!», – ці рядки Анатолій Передерій написав до 125-річчя заснування Тарасової світлиці [1, 146].

Музейна колекція Шевченківського Національного Заповідника нараховує понад 20 тисяч унікальних пам’яток, серед яких меморіальні речі та офорти Тараса Шевченка, рідкісні видання його творів, високохудожні твори українських та зарубіжних митців, шедеври народної художньої творчості, цінні архівні документи, фото- і кіноматеріали, аудіо- та відеозаписи знаменитих бандуристів і кобзарів. При Заповіднику діє наукова бібліотека, фонди якої сформовані із тематичної книгозбірки у 23 тисячі примірників. Але чомусь таке відчуття, що розкішний музей біля могили Пророка з багатьма раритетними експонатами, належить не йому, а комусь іншому… Розкіш поет бачив хіба що, гостюючи… у багаточисленних друзів.

І ще один незабутній спомин – знайомий до болю почерк у книзі спогадів музею Т. Г. Шевченка Галини Гнатівни Хоткевич 1989 року: «…У дев’ять років мене залишили без батька. Більше п’ятдесяти років, Тарасе Григоровичу, ти був для мене батьком… «Тарасик», «Тарас», «Тарас Григорович» і  «Шевченко»…». Галина Хоткевич написала назви творів роману-епопеї Гната Хоткевича «В сім’ї геніїв» про Тараса Григоровича Шевченка, які видавництво «Лім» відзначило як: «…Найбільший і найцікавіший твір про Тараса Шевченка». Проте не судилося – частину роману-епопеї було надіслано на рецензію у ЦК партії, і звідти вона вже не повернулася. Творчий зліт, більше десяти років виснажливої праці Гната Хоткевича над романом-епопеєю про Т. Г. Шевченка загубилося в коридорах ЦК партії, як і сам автор в застінках НКВС.

З думами про Тараса Шевченка, про побачене, почуте і пережите  ми пройшлися по вулицях Канева, помилувалися Канівськими горами і кручами, які були ареною багатьох історичних подій; відчули героїчні, трагічні і величні сторінки Канівської минувшини в історичному музеї (1991 року заснування), який з 2008 увійшов до складу Шевченківського національного заповідника як науково-дослідний відділ «Канів від давнини до сучасності».

Споглядаючи сучасне місто, думами летимо до витоків. Істинний вік міста невідомий. Археологи дійшли висновку, що люди жили у цій місцевості ще за кам’яної доби, тобто 10-40 тисяч років тому. Сьогодні в музеї 11,5 тисяч експонатів. У величезній колекції кераміки, від нового кам’яного віку і до ХХ століття, є вироби трипільської доби. Орнаментований посуд та ритуальні статуетки, виготовлені понад 5 тисяч років тому, досі зберігають позитивний енергетичний заряд прадавньої української культури. Дізнаємося про славну минувшину цього краю. Близько 40 тисяч років тому на території Канівщини з’являється людина. Тут можна побачити макет житла первісних мисливців, кістки викопних тварин (мамонта, північного оленя, бізона), на яких вони полювали, а також примітивні крем’яні та кістяні знаряддя праці, які використовувалися в побуті десятки тисяч років тому. На території Канівщини знаходились літописні міста: Родень, Заруб, Канів, Товарів. Це були форпости на південно-східному кордоні Давньоруської держави, під стінами яких часто розбивалися орди численних нападників.

Канівщина – козацький край. Знайомимося з історією Доби Козаччини. Тут ми дізнаємось про славних козацьких ватажків: Байду Вишневецького, Івана Підкову, Самійла Кішку… Старожитності Канівщини переносить нас на 150 років назад. Ми зачудовано розглядаємо побутові речі, фото, документи, які достойно представляють старе місто.

На Дніпровій горі біліє Успенський собор. Це найдревніший у Каневі архітектурний  пам’ятник, що в давнину називався церквою святого Георгія. У 1144 році його збудував великий князь Всеволод Ольгович – батько героя прадавнього «Слова про Ігорів похід» Святослав Всеволодович. Собор вражає своєю величністю. Під час монголо-татарського нашестя притулку у цьому храмі шукали місцеві жителі. Незважаючи на прохання настоятеля не вбивати прихожан і не руйнувати святиню, благання його не були почуті… Священика та його паству було знищено. Сьогодні, неподалік храму – з хрестом і макетом собору в руках, він увічнений у бронзі і граніті.

Успенський собор у Каневі

 

З моменту заснування Успенського собору прийнято вести офіційний літопис Канева. Собор в об’ємно-планувальній структурі повторює тип Успенського собору Києво-Печерської Лаври. Саме тут відспівували Т. Г. Шевченка 22 травня 1861 року.

На Дніпровій горі, де нині меморіальний парк, стояв замок. Споруда не збереглася до наших днів, але канівчани передають з покоління в покоління перекази про таємничі підземні ходи, які розбігалися від замку та Успенського собору в різні боки аж до Дніпра.

Неподалік, у парку, погруддя на могилі письменника-військовика Аркадія Гайдара, який загинув у 1941 році біля села Ліпляве Канівського району. За розповідями екскурсовода, полюбляв письменник жінок… через них і загинув… У 1966 році на кошти школярів, зароблені збором макулатури та металобрухту, була збудована бібліотека-музей Аркадія Гайдара. У Меморіальному парку знаходиться стела та барельєф на могилі Олександра Ленського, монумент Матері, братська могила та пам’ятник воїнам, які загинули під час визволення Канева. Вулиця Леніна відома пам’ятником героям бронепоїзда, пам’ятним знаком Героям – уродженцям Канівщини, погруддям Олега Кошового. На вулиці Монастирок – пам’ятний знак Івану Підкові, а на Київській – памятник розстріляним у Берестовецькому яру. Ось так у визначних місцях Канева, переплетені долі людей, їх світогляди, епохи і культури…

За кілька кілометрів від Канева – на Прохорівській землі – у 1839 році оселився вчений і викладач Київського університету Михайло Максимович. Погостювати у садибу до Максимовичів заїжджали знамениті письменники, художники, артисти. Герцен називав його своїм вчителем. Влітку 1859 року Тарас Шевченко гостював у Максимовичів.  Тут він змалював наддніпрянські краєвиди, написав поему «Марія», портрети Михайла Олександровича та його дружини Марії Василівни Максимовичів. До наших днів збереглися свідки перебування на Михайловій горі видатних людей – сосна Гоголя та дуб Шевченка. 600-річний дуб Тараса Шевченка, під яким поет колись відпочивав та милувався краєвидами Канівських гір, нагадує нам про зв’язок поколінь, швидкоплинність земного життя і вічність Всесвіту…

Канівщина – це мальовнича перлина України, де зародилася одна з найдавніших цивілізацій, склалися кращі традиції українського народу, його духовні надбання. Особливу роль відігравала Канівщина в добу Козацької держави, нашої славної історії 1648-1654 років:

«Горить Корсунь, горить Канів,
Чигирин, Черкаси,
Чорним шляхом запалало,
І кров полилася,
Аж у Волинь…» ...
«…Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.»
(уривки з поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки») [7].

Згадки про Золотоніський край є у повістях Тараса Шевченка «Наймичка» та «Близнецы», а в його «Археологічних нотатках» є запис про Золотоніську дорогу, що єднала це повітове містечко з Переяславом.  «Зима пройде, дощ відійде… квіти являються на землі…» (Пісн. 2, 11-12). Сюди йдуть люди, щоб збагатитися високою духовністю. У цих святих місцях звеличується душа і співає, і сумує, і вірить… Канів – це катарсис (очищення!), це Шевченко, це наша славна минувшина – це сповнення Божественного світла і гармонії душі…Ми ходили стежками наших славних козаків – перших ченців, настоятелів, архієпіскопів, любувалися храмом, його інтер’єрами, іконами і думали про вічне… «Вічне», що єднає нас, на жаль, з країною-агресором… На кошти наших прихожан з Успенського собору у Каневі виробляється зброя в Росії, якою вбито тисячі українців на Донбасі… Перебільшення? Хотілося б вірити в це перебільшення.

Сьогодні Шевченківський край – це потужний історико-культурний, науково-дослідний, туристичний і духовний центр України. Це край гостинних людей, земля, багата надзвичайною природою та архітектурними і сакральними пам’ятками. Щороку Шевченківський національний заповідник відвідують понад сто тисяч туристів з України і різних зарубіжних країн. На базі Заповідника організовуються і проводяться загальнонаціональні та регіональні наукові конференції, міжнародні фестивалі, конкурси тощо. «Тарасову гору видно всій Україні! Видно її сьогодні всім континентам земної кулі. Ніколи стежки сюди не заростуть. Світочів своїх людство ніколи не забуде!» (Олесь Гончар). Ці місця назавжди полонили душу поета і сюди він линув думками все своє земне життя… Тут його вічний спочинок…

Література

1. Анатолій Передерій. Довіку жива / Анатолій Передерій. // Танана Р. В. Тарасова світлиця. – Черкаси : Вертикаль, видавець Кандич С. Г., 2011. – С. 146.

2. Вороний М. На могилі Генія / М. Вороний. // Газета «Рада», 1914, № 129.

3. Коцюбинський М. Шевченкова могила / М. Коцюбинський. – Дзвінок. 1891, №5. – С. 40.

4. Оксана Пахолко. Святий Шевченко / Оксана Пахолко. // Газета «Експрес», 2005, 17–24 березня, №17.

5. Олена Пчілка. Покуття в хаті на Тарасовій горі. / Олена Пчілка. // Рідний край, 1909. – № 6.

6. Танана Р. В. Тарасова світлиця / Р. В. Танана. – Черкаси : Вертикаль, видавець Кандич С. Г., 2011. – 160 с.

7. Шевченко Т. Г. ПЗТ у 12 т. – К. : В-во «Наукова думка». 2001. – Т. 2. – С. 20.

 

 

Ковальчук Т. І., 
доцент  кафедри соціальної педагогіки
та інформаційних технологій в освіті,