Наша «голосіївська осінь»

«У Київ знову жовтень завітав…». Ці слова нам запали в душу, коли слухали чергову пересипану віршованими строфами лекцію Миколи Івановича Степаненка, який на цей раз рясно цитував поезію Максима Рильського. Якось мимоволі того дня збіглися думки, що маємо провести літературно-мистецьку акцію «Голосіївська осінь».

Спонукало до дійства й те, що зовсім неподалік від нашого освітнього храму – НУБІПу – стоїть сьогодні одиноко (через війну) садиба незабутнього Максима Рильського. Про неї багато розповідав наш куратор (ми безмежно дякуємо йому за хвилини панування на заняттях шедеврів красного письменства). Причарувало всіх, як оригінально вималював золоту пору року Максим Тадейович, як голосіївська осінь у його художньому просторі яскравіє різними барвами, вабить душу й серце, зачаровує та захоплює всякого, хто дотикається до поетичних струн неперевершеного зодчого слова. Тож вирішили твердо, що одну з виховних годин присвятимо голосіївській осені. Вона зараз уповні, а наш прекрасний Ботанічний сад віддзеркалює промовисто всі її принади.

Пройшлися стежками саду, кожен прочитав свою улюблену поезію. Микола Іванович, як завжди, натхненно й артистично виповів нам про золотокосі переливи Володимира Сосюри, вкриті багрянцем мелодії Павла Тичини, незрівнянні вереснево-листопадові пейзажі Ліни Костенко. Наш наставник попросив серйозно підготуватися до поетичної розмови, ми прислухалися до його порад і сумлінно потрудилися.

І полинули над Ботанічним садом рядки за рядками українських класиків, відомих і менш знаних вітчизняних майстрів пера, зарубіжних літераторів у перекладі нашою солов’їною мовою. Ми подивували один одного, залюбки прослухали сюжетний віночок віршів про пору року, що нині «по садах пустинних їде гордовито на баскім коні». Якось посвітліло на душі, почистішало на серці, з’явилася не знана досі духовна спонука до того, аби вглиблюватися у світ літератури, бо журналіст – це той, хто вміє пізнавати світ і відчувати велич мови.

Ми пересвідчилися в тому, що у фахівців, до яких причисляємо себе, має бути двоє крил, що про них афористично мовив Рильський, – «красиве і корисне», тобто журналістика з її аргументами та правдою і слово з його красою і силою в гармонії виповідають про те, що було, є і буде, що опертий на високу художність текст неодмінно привабить читача і слухача, результативно вплине на них.

Тож готуймо себе до майбутньої праці вже зараз, прямуючи журналістськими дорогами й торуючи шляхи мистецько-художні. Якщо перші нам прокладатимуть викладачі, то другі треба шукати й відкривати самим. Це, звісно, річ нелегка, але тому, хто стукає, відчиняють…