22 СІЧНЯ 1918 – 22 СІЧНЯ 1919 рр. – ШЛЯХ ВІД НЕЗАЛЕЖНОСТІ ДО СОБОРНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, ні від кого незалежною державою. А через рік – 22 січня 1919 р. – Директорія УНР в урочистій обстановці на Софійському майдані у Києві виголосила Акт Злуки УНР і ЗУНР в єдину соборну Українську Народну Республіку.
Фото 1. Четвертий Універсал Центральної Ради.
Фото 2. Акт Злуки УНР і ЗУНР.
Отже, день 22 січня став датою подвійного свята – святом Незалежності й Соборності. Двома документами, прийнятими у цей день було закладено підвалини державності та територіальної цілісності українського народу.
Першочергова заслуга у цьому належить Українській Центральній Раді, яка очолила боротьбу українців за реалізацію своїх національних прав. Відстоюючи права українського народу на самовизначення, практично з перших днів своєї діяльності Центральна Рада прагнула розв’язати й проблему єдності українських земель.
Наукове обґрунтування принципу соборності українських земель дав відомий український історик, голова Центральної Ради М. Грушевський. Розробляючи концепцію національно-державного будівництва, вчений і політик дуже компетентно піднімав й проблему етнічної території Української республіки, в якій мали об’єднатися в одну цілість усі землі, де українське населення становило більшість. На основі ретельного врахування науково-етнографічних даних він вважав, що до території України повинні були відійти губернії – Київська, Волинська, Подільська, Херсонська, Катеринославська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Таврійська і Кубанська. Від них потрібно було відокремити неукраїнські повіти, такі, як північні повіти Чернігівської губернії, східні Кубанської. А натомість прилучити українські повіти сусідніх губерній – Хотинський і частину Аккерманського повітів Бессарабської губернії; східні частини Холмської губернії; південні окраїни губерній Городенської, Мінської; західні частини Вороніжчини, Донщини, Чорноморської і Ставропольської губерній.
Спочатку теоретичні розробки М. Грушевського та інших вчених не були закріплені в найважливіших державних документах. Такі доленосні акти як Перший та Другий Універсали Центральної Ради містили лише загальну назву «Україна», без будь-якого зазначення її конкретних меж. З одного боку це випливало з того, що провідні політичні партії Центральної Ради орієнтувалися не на самостійну українську державу, а на автономію у складі федеративної Російської республіки, а тому вважали, що не так вже й важливо, в якій частині майбутньої федерації буде жити певна частина українського народу. З іншого боку, не бажаючи відкритої конфронтації з російським урядом лідери урядових партій намагалися отримати автономію України легітимним шляхом і таким же шляхом розв’язати проблему спірних етнічних територій на терені колишньої Російської імперії. Але Тимчасовий уряд, який хоча й заявив у декларації від 6 березня 1917 р. про скасування всіх національних обмежень, в реальності фактично продовжував шовіністичну політику царського уряду.
Яскравим її проявом стала «Тимчасова інструкція Генеральному секретаріату Української Центральної Ради, затверджена Тимчасовим урядом», яка була опублікована 4 серпня 1917 р. Ця інструкція істотно обмежувала компетенцію Генерального Секретаріату. Найбільшим же утиском щодо України з боку петроградського центру було те, що його повноваження поширювалися лише на п’ять неповних губерній: Київську, Волинську, Полтавську, Подільську та Чернігівську (без Мглинського, Суразького, Стародубського і Новозибківського повітів). Поза межами України за «географією» Тимчасового уряду мала опинитися більша частина етнічних українських земель, розташована на величезних просторах Харківської, Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній, не говорячи вже про Галичину, Буковину, значні території Бессарабії, Донщини, Холмщини і т. ін. Правда, в інструкції була і обмовка: повноваження Генерального Секретаріату могли поширитися в майбутньому й на інші губернії або на їх частини за умови, якщо відповідні земські установи висловлять таке бажання.
Після триденного обговорення, 22 серпня 1917 р. Центральна Рада прийняла до відома інструкцію Тимчасового уряду. Водночас цей документ не сприймався лідерами Центральної Ради як остаточний, за яким Україна повинна була будувати своє національно-державне життя. Скоріше вона сприймалася як тимчасовий акт, діючий до Установчих зборів. Підтвердженням цього може слугувати декларація Генерального Секретаріату від 29 вересня 1917 р., де відзначалося, що основи майбутнього ладу України, після угоди з Тимчасовим урядом, має виробити Центральна Рада у вигляді автономного статуту України, який повинен бути винесений на Українські та Всеросійські Установчі збори. Декларація наголошувала, що «Першою умовою майбутнього державного ладу України має бути об’єднання всієї української землі і всього українського народу в одній автономній одиниці».
Повалення Тимчасового уряду створило Центральній Раді сприятливі умови для поширення своєї влади на всі українські губернії, а також декларування своїх прав на ті повіти сусідніх губерній, де українці становили більшість населення. Вже у відозві створеного під її керівництвом «Крайового комітету для охорони революції на Україні» вперше на державному рівні, в урядовому документі конкретно визначалися територіальні межі України. Влада комітету поширювалася «на всю Україну, на всі дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську, Харківську, Херсонську, Катеринославську й Таврійську».
Після проголошення цього документу Центральна Рада і Генеральний Секретаріат на практиці приступили до реалізації задекларованих ним положень. Проблемі об’єднання українських земель були присвячені засідання Центральної Ради 30 і 31 жовтня 1917 р. У перший день з позачерговою заявою про прилучення Слобожанщини до автономної України виступив представник Української Ради названого краю О. Сіверо-Одаєвський. Він повідомив, що в Харкові та в цілому на території Слобожанщини вся влада перейшла в руки українців. Фактично це означало, що влада Центральної Ради поширилася на територію Слобожанщини.
На засіданні 31 жовтня доповідь про прилучення «поза автономних» частин України від імені фракції соціалістів-федералістів зробив В. Бойко. Посилаючись на постанови різних повітових установ занексованої України про прилучення до неї своїх повітів, він доводив необхідність об’єднання під владою Генерального Секретаріату всіх українських земель. Доповнив доповідь В. Бойка священик А. Матеюк, який виступив з питанням приєднання до України Холмщини.
Результатом обговорення стало прийняття постанови про з’єднання українських земель (майже одноголосно, крім кількох голосів представників національних меншин, що утримались). У постанові зазначалося, що розглянувши питання про становище тих українських земель, що за інструкцією російського уряду від 4 серпня 1917 р. залишилися поза межами автономної України, Центральна Рада, виконуючи волю трудового народу, висловлену в численних постановах селянських, національних та загальнотериторіальних губернських та повітових з’їздів і різних політичних і громадських організацій відмежованих частин України, ухвалила: «Поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відмежовані землі України, де більшість людності є українською, а саме – Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини».
Спираючись на це рішення Центральної Ради, 3 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат оповістив всіх громадян, всі урядові, політичні, громадські установи в Україні, що його компетенція поширюється на всі губернії, де українське населення становить більшість: «Через те Херсонщина, Харківщина, Катеринославщина і Таврія (без Криму) включаються в територію єдиної України».
З проголошенням Української Народної Республіки, прийняттям Третього та Четвертого Універсалів Центральної Ради в процесі розбудови незалежної держави принцип соборності українських земель, визначення її території та чітких кордонів набув статусу державної політики, перетворившись з теорії на практику. Саме в цьому напрямі повела свою зовнішню політику Центральна Рада.
Найбільшим досягненням Центральної Ради в справі збирання українських земель стало ухвалення 6 березня 1918 р. закону про новий адміністративно-територіальний поділ України. Скориставшись наступом на схід німецьких і українських військ, внаслідок чого на значних територіях, окупованих німецьким військом, взагалі не існувало цивільної адміністрації, українська влада спробувала хоча б де-юре розповсюдити на них свою компетенцію. Згідно з законом до України були включені нові території. На півночі: частина білоруського Полісся – Пінський, Мозирський і Річицький повіти Мінської губернії. На сході: Рильський, Суджанський, Грайворонський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський, Путивльський повіти Курської губернії; Бірюченський, Богучанський, Валуйський, Острозький повіти Воронізької губернії. Але цей закон включав до території УНР землі, які на момент його ухвалення не перебували під українською владою.
Однак, поряд із досягненнями були й поразки. Так, не вдалося реально приєднати до УНР території, передані їй за умовами Брестської угоди між УНР та Четверним союзом – Підляшшя та Холмщину. Поразкою соборницьких змагань доби Центральної Ради слід також вважати й перехід Бессарабії під владу Румунії. Мала Рада 13 квітня 1918 р. ухвалила «Заяву Румунському урядові», в якій рішучо засудила анексію Бессарабії Румунським королівством. Але ця заява не могла вже змінити реально існуючу ситуацію.
Загалом слід зазначити, що доба Центральної Ради стала першою реальною спробою реалізації національно-державницької ідеї українського народу, в тому числі й соборницької. Не дивлячись на певні прорахунки й незначні досягнення в цьому напрямі, все ж таки перші кроки були зроблені. Створена Українська Народна Республіка охоплювала переважну частину національної території, її поява стала важливим етапом на шляху консолідації української нації.
Незважаючи на те, що УНР внаслідок державного перевороту припинила своє існування наприкінці квітня 1918 р., розв’язання проблеми соборності українських земель стало одним із основних напрямів політики гетьмана П. Скоропадського та його уряду, які намагались приєднати до України якомога більше її етнічної території. Так, приєднання до Української держави таких повітів колишньої Російської імперії, як Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії зустріли одностайну підтримку українського загалу.
Знаходили розуміння і заходи уряду щодо можливого прилучення Криму та Кубані. Оцінюючи позитивно діяльність гетьманського уряду щодо приєднання Криму, «Нова Рада» писала в вересні 1918 р.: «Питання про приєднання Криму до України майже вирішено, і ми певні, що це рішення дістане однодушне почуття людности як України, так і Криму».
Прагнення до об’єднання виявляли й західні українці. З розвалом Австро-Угорської імперії активізувався процес оформлення державності західноукраїнських земель. 18 жовтня 1918 р. у Львові представники громадськості утворили Національну Раду – вищий орган майбутньої держави. Рада задекларувала претензії на Східну Галичину, Лемківщину, північно-західну частину Буковини і Закарпаття. Щоб запобігти намірам Польщі приєднати Галичину, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла збройними силами Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Її президентом став Є. Петрушевич, а головою Державного секретаріату (уряду) – К. Левицький.
Проголошення Гетьманом П. Скоропадським 14 листопада 1918 р. Грамоти про федерацію України із небільшовицькою Росією, успішне розгортання повстання під проводом Директорії й відновлення УНР, з одного боку, а також українсько-польська війна за західноукраїнські землі, прискорили об’єднання двох республік. Кожна з сторін розраховувала на допомогу іншої в розв’язанні власних військово-політичних і державних проблем. Тому, 1 грудня 1918 р. (за два тижні до падіння Гетьманату) у Фастові була укладена попередня угода між повстанською Директорією та представниками ЗУНР про наступне об’єднання обох частин України в єдину державу. 3 січня 1919 р. УНРада прийняла Ухвалу про злуку ЗУНР з УНР. Наступним кроком мало стати законодавче затвердження Трудовим Конгресом об’єднання обох республік.
Спочатку планувалося, що це відбудеться 20 січня. Але у цей день тільки пройшло засідання Ради Народних Міністрів УНР, на якому було ухвалено: 1) призначити урочисте святкування об’єднання України на 22 січня; 2) доручити міністру освіти організацію цього свята; 3) оголосити на ньому декларацію Директорії про об’єднання УНР і ЗУНР; 4) асигнувати на витрати по влаштуванню свята 100 тисяч карбованців.
Детальний план урочистого святкування об’єднання українських земель був розроблений міністром освіти І. Огієнком. Уже наступного дня він був оприлюднений пресою.
Урочисте проголошення Акту Злуки Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою відбулося 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві. На прохання Голови Директорії УНР це зробив член Директорії Ф. Швець.
Фото 3. Проголошення Акта Злуки українських земель на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р.
Фото 4. Молебень на Софіївській площі у Києві з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР.
В центрі – Симон Петлюра та Володимир Винниченко. 22 січня 1919 р.
З моменту появи цей документ публікується в різних виданнях під різними назвами – Акт Злуки, Акт Соборності, Акт об’єднання, Універсал Соборності тощо. Однак офіційна назва документу, під якою він був надрукований у першому номері «Вісника Української Народної Республіки» звучить так – «Універсал Директорії Української Народної Республіки».
У документі, зокрема, проголошувалося: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка».
Це об’єднання мало велике морально-політичне значення, хоча через низку причин залишилося більш теоретично-юридичним, ніж фактичним. Опинившись в колі фронтів, Директорія поступово втрачала територію, а з нею й реальну можливість розбудови соборної Української держави.
Однак, навіть незреалізований, цей Акт залишався упродовж багатьох десятиліть яскравим символом і мобілізуючим фактором боротьби українства за суверенну соборну державу. І сьогодні, в умовах російсько-української війни та реальної загрози розчленування України як державного цілого, цей документ не втрачає актуальності.
