«Важко навіть дихати, не те що говорити…»: студенти-журналісти переглянули фільм «20 днів у Маріуполі»
Тані із Маріуполя
......................……
Дихай зі мною, світе,
Ганна Кревська
Наприкінці цього тижня другокурсники спеціальності «Журналістика» виявили бажання переглянути фільм, про який останніми днями було так багато розмов. «20 днів у Маріуполі» – документальна кінострічка режисера Мстислава Чернова, яка вперше в історії українського кіно виборола «Оскар» і знову змусила світ замислитися про страшні злочини кривавої війни, розв’язаної путінським режимом проти України.
Ми були готові до того, що фільм важкий. Але побачивши в деталях жахіття, крізь які довелося пройти маріупольцям – дітям, матерям, літнім людям – ще довго не могли оговтатись… Коли в залі увімкнули світло і на екрані з’явилиcя титри, ніхто не те що не спішив піднятися з місця, а, здавалося, навіть не поворухнувся. Перед очима ще стояли моторошні картини і рефреном звучали в голові слова режисера: «Мій мозок відчайдушно хотітиме забути все це. Але камера не дасть цьому статися».
Ми вийшли з кінотеатру, підтримуючи один одного лише мовчазними поглядами й обіймами. Слова з’явилися потім, коли трохи вляглися емоції.
Єлізавета Махонюк: «20 днів у Маріуполі» – це про біль, втрати та руйнації. Емоційно – це сльози, смуток та розпач. В кінці було лише одне бажання: не бачити та не усвідомлювати напис: «Засновано на реальних подіях"...
Олександра Ожерельєва: «Слів немає, щоб передати все, що відчула під час перегляду. Важко уявити, що пережили ці люди. До сліз...»
Йордана Курганевич: «Я знала, що буде боляче, але не усвідомлювала, що настільки. Це велика робота, відважна робота… і Оскара тут замало. Складалося враження, ніби кожен день, який журналісти переживали під обстрілами, реальної присутності себе в той час і на тому місці. 20 днів у Маріуполі – це не просто документальне кіно, це те, що розбиває на дрібненькі шматочки… Цю історію вже точно «переписати» не вдасться!»
Єгор Касенюк: «Ідучи на фільм, я очікував сліз, болю, страху, проте не очікував того, що відбулось у залі: цілковита тиша, всеохопний параліч душі, ти не можеш нічого зробити, поки невидима крижана рука все сильніше стискає твоє серце. Це відчуття важко описати: дивна суміш злості, нерозуміння та безпорадності перед побаченим. Як людина може все це допустити??? Навіть не людина, звір… Це історія без щасливого кінця, адже це і не фільм, це наша з вами дійсність».
Вікторія Гришко: «Під час перегляду я постійно думала: «Як же хотілося б, щоб цей фільм був просто вигадкою. Якби ж це все було лише воєнною драмою, бойовиком, будь чим, але тільки не реальністю". Після фільму не хотілося говорити ні слова, в один момент навіть сльози виступили, а з намаганням усвідомити, що це реальність нашого часу тіло стало вкрите мурахами з заціпеніло. Тяжко дивитися, усвідомити, та ще тяжче пережити. Цей документальний фільм вартий уваги не тільки кожного українця, а й усього світу».
Анастасія Герасіна: «Цей фільм повертає до реальності. За два роки настільки звикаєш до щоденного горя і втрат, що в якийсь момент абстрагуєшся від болю. За ці півтори години ніби пережила весь цей жах разом з тими людьми, а в кінці тільки подумки питаєш себе «Де вони зараз ? Як розпорядилась доля їхніми життями?» Боляче від усвідомлення, що висвітлені в стрічці події – лише маленька частка нашого великого горя...»
Каріна Танська: «Мені важко навіть думати про цей фільм, адже кожна його сцена пронизана болем, страхом та відчаєм. З самого початку, з кожним новим кадром було все складніше дивитися й розуміти, що цього не змінити. Найболючіше усвідомлювати, що все це відбувається насправді. Що діти втрачають своїх батьків, а батьки – своїх дітей. Що життя людей нічого не варті для тих, хто віддав наказ про цю жорстоку війну».
.
Цей фільм ще довго не відпускатиме. Він важливий для наших студентів і з професійного погляду, адже вкотре вони замислилися над тим, який складний і водночас важливий фах обрали для себе, і скільки громадянської мужності, сили, витримки потребує робота журналіста.
Наталя Адамчук,
доцент кафедри журналістики та мовної комунікації