15 років тому ректор Станіслав Ніколаєнко в норвезькому Бергені від імені України підписав Болонську Угоду (інтерв'ю)

20 травня 2020 року

     У зв’язку з 15-річчям цієї події ми задали міністру освіти і науки України 2005-2007 років, ректору Національного університету біоресурсів і природокористування України кілька запитань.

 

  • Станіславе Миколайовичу, а чи пам’ятаєте, як це було, хто з Вами був у делегації?

     — Звичайно пам’ятаю, бо до цього кроку Україна йшла не один рік. Мова йшла про те, щоб наші студенти і викладачі стали взнаваними в Європі, були академічно мобільними, щоб визнавалися наші документи про освіту… Минув час…
     Погляньте – тільки з нашого університету за минулий рік побувало більше 700 студентів і викладачів за кордоном – на стажуваннях, навчанні і т.і. З 11 закордонними університетами ми маємо угоди про подвійні дипломи. Колектив активно долучився до реалізації міжнародних програм Erasmus+, TOPAS, Horizon-2020, PennState WIRA тощо.
     А щодо тієї дати, то пам’ятаю – ми прилетіли рано-вранці в Берген, це гарне старовинне місто, яке стоїть на березі Північного моря. Дивно було те, що на вулиці було -2оС, а дуже гарно квітли тюльпани. Пізніше виявилося, що вони генетично модифіковані. Нас зустріли пікети студентів, які вимагали безкоштовність освіти, відміни разових платежів при вступі в університет.

     У складі делегації нас було троє – завідуючий міжнародним відділом Міністерства освіти і науки Омелян Сухолиткий та ректор Київської політехніки Михайло Згуровський. Це був дружній, високопрофесійний колектив.

  • Процедура пройшла спокійно чи були якісь історії?

     — Нагадаю, що Болонську Угоду європейські країни уклали ще в 1999 році, а нас дещо ззовні стримували, вимагали більшої адаптації до європейських правил – введення кредитно-трансферної системи, дворівневої вищої освіти (бакалавр-магістр) і т.і. Нас від цього кроку активно відмовляла і Росія, хоча сама роком раніше долучилася до цієї Угоди.
     Мені довелося попередньо працювати з міністрами Греції та Іспанії, вони були на той час європейськими соціалістами, тому активно нас підтримали.

  • Розкажіть, як проходила сама церемонія, що запам’яталося?

     — По-перше, в мене був десятихвилинний виступ англійською мовою, потім відповіді на запитання. З цим я впорався, хоча спина була мокра від хвилювання.
     По-друге, я відчував, що президент Ющенко ставився з певною недовірою до європейських прагнень моєї політичної сили – Соціалістичної партії України, яку я представляв в Уряді, але виявилося навпаки – нам якраз тут допомогли європейські соціалісти. Коли я йому про це розповів, то він був дещо здивований. Згадую, що ми з ним на початку мали дещо напружені стосунки, йому весь час на мене представники «крайніх правих» намагалися «котити бочку». Але з плином часу це минулося і він з повагою ставився до всіх моїх ініціатив. Наприклад, ми повернули при його підтримці п’ять мільярдів гривень (один мільярд доларів) боргів освітянам по ст. 57 Закону України «Про освіту», збільшили педагогам в тричі заробітну плату за три роки, ввели доплати за стаж, звання доцента, професора, наукових ступенів кандидата, доктора наук і т.і.

  • З плином часу – оцініть значення тієї 15-річної події…

     — Кажуть, що велике бачиться здалеку. Але думаю, що пройшло ще мало часу для дійсно об’єктивної оцінки. Справа в тому, що ми в Україні «прогуділи» про європейську інтеграцію і, як завжди, забули про свої зобов’язання. Дивіться, коли я йшов з посади міністра, нам Секретаріат Болонської Угоди виставляв оцінку майже 4 за п’ятибальною шкалою. За часів міністра Вакарчука – це вже було 2,5 бали, а за Табачника і наступних колег перестали взагалі надавати дані до Секретаріату…
     Болонська Угода – об’єктивно це корисна справа, це певне освітянське вікно вищої школи Європи. Друга річ, що ті, що нині керують освітою, не заглиблюються в суть змін в університетах, часто-густо зловживають зовнішніми, поверховими кроками. Наприклад – нікому в Європі не «сверблять» наші коледжі чи наявність докторської ступені, бути чи не бути – це рішення конкретної держави, наша національна особливість. І багато таких речей.
     Сьогодні бачимо потужний наступ на автономію вишів, університети, на жаль, особливо не впливають на відбір абітурієнтів, а тепер вже більшості магістрів. Під виглядом європейських вимог деформовано перелік спеціальностей. Стриножені ми по використанню власних коштів і т.д.
     Дехто в Україні й нині каже, що всі негаразди пішли у вищій школі від приєднання до Болонського процесу. Раніше було краще… Так, краще, але ми забуваємо говорити чого краще, де поділися державні підприємства, базові організації, бази практик, можливість отримувати від підприємств обладнання, житло і т.і.
     Це ж не дія Болонської Угоди. Це ж інші речі.
     Нам усім слід краще дбати за державу, за наші колективи, краще працювати, тоді і результати будуть. Ні на кого не сподіватися, як казав мій батько, а сподіватися на 11 помічників: на власну голову і десять пальців обох рук.
    Тому давайте дивитися на речі реально. Це був історично виправданий крок і здійснений він випускником саме нашого університету. Це вже історія…

  • Дякуємо за розмову!


Інтерв’ю провів Денис Рудень

 

Захисти дисертаційРегіональні навчальні заклади (синій)Набір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook