Ігор Гудков: «Горизонти радіобіології та радіоекології як її окремого напряму – неосяжні»
Ось вже тридцять років, як у щоденне життя кожного українця увійшли терміни «радіаційна ситуація» та «радіаційна безпека». І хоча на державному рівні увага до радіобіології та радіоекології, порівняно з підйомом у роки після Чорнобильського лиха, дещо зменшилася, досвід Японії показав – така позиція невірна. Про сучасні тренди в радіаційній науці, стан радіаційного забруднення в Україні та багато іншого наша сьогоднішня розмова з відомим вченим-радіологом, завідувачем кафедри радіобіології та радіоекології НУБіП, академіком НААН України, Заслуженим діячем науки і техніки України, Соросівським професором Ігорем Гудковим.
— Ігоре Миколайовичу, Ви серед перших взяли участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Минуло вже тридцять років. Що тепер, так би мовити в ретроспективі, пригадується найяскравіше з тих подій?
— Вперше я потрапив у зону відчуження у липні 1986 року, коли був призначений Радою Міністрів України головою міжвідомчої екологічної групи з моніторингу радіоактивного забруднення басейну Дніпра і акваторії Чорного моря внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС.
Але окрім цього завдання мене, як радіобіолога і співробітника Інституту фізіології рослин, де я на той час працював вже 23-й рік, цікавило радіаційне ураження рослин. Найбільше вразила величезна кількість морфологічних змін, а іншими словами – поява різноманітних відхилень від норми, вад у рослин на території лісу поблизу АЕС, який пізніше увійшов в історію під назвою «Рудого лісу». Ще у 1973 році в одній з наших монографій ми з моїм вчителем професором Д.М. Гродзинським на основі власних робіт і аналізу досліджень інших авторів описали і класифікували морфологічні зміни, які можуть виникати у рослин під дією іонізуючої радіації. А тут практично всі їх та інші можна було побачили у величезних кількостях на деревах сосни, ялини та інших (соснові – одна з найбільш радіочутливих родин): зняття апікального домінування, виникнення дихотомій, фасціацій, «відьминих мітел», патологічна зміна розмірів окремих органів, виникненні пухлин на листках, зміна кольору листків тощо. Це – поява свого роду виродків. Не дай Бог, думав тоді я, щоб морфологічні зміни проявляться у таких же масштабах й у інших видів організмів та людей (адже через зону відчуження пройшла величезна кількість молодих людей: на ліквідацію наслідків була кинута армія). На щастя, цього не сталось.
Про інші враження, які не стосуються наукових спостережень, я як біолог-науковець говорити не буду. Не все у ті драматичні дні, у несподіваній, надзвичайно складній і вкрай небезпечній ситуації, коли на прийняття радикальних рішень відводилися години, було зроблено як слід, не всі проведені заходи були виправдані. Проте не можу забути якоїсь патологічної засекреченості усього пов’язаного з аварією, у т.ч. і наукових досліджень. Ми не мали можливості друкувати свої дані у відкритій печаті, обговорювати їх дозволялося лише на вузьких закритих нарадах. І це у той час, коли міжнародні періодичні видання з радіобіології, екології були заповнені статтями про наслідки аварії. Адже радіонуклідне забруднення певного рівня, який утворював межу між забрудненими і умовно чистими територіями, було виявлене у 17 країнах Західної Європи і в усіх них проводилися відкриті наукові дослідження. Завіса заборони частково (підкреслюю, частково!) була піднята лише у 1989 році.
Що стосується основного завдання, то ми, співробітники семи відомств і восьми науково-дослідних організацій, виконали його на жовтень 1986 року, склавши відносно благополучний прогноз щодо можливого радіонуклідного забруднення води, у першу чергу питної, який у подальшому виправдався. Прогноз був надрукований у п’яти примірниках під грифом «Цілком таємно». У відкритому друку я його побачив лише через 20 років. Хоча шостий примірник, про який ніхто не знав, зберігаю у своїй бібліотеці.
З переходом на роботу до нашого університету у 1987 році, а вірніше, з поверненням до своєї alma mater, де мені було доручено організувати і очолити першу в країні кафедру радіобіології, зона відчуження стала нашою своєрідною лабораторією, де ми з колегами з першого року і дотепер проводимо наукові дослідження.
— Яку оцінку як провідний вчений-радіобіолог Ви можете дати сучасному стану радіаційного забруднення в Україні?
— Безперечно, за 30 років радіаційна ситуація покращилась за рахунок природного розпаду радіонуклідів, основними дозоутворюючими з яких є стронцій-90 і цезій-137 з періодами піврозпаду відповідно 29 і 30 років. Отже, у навколишньому середовищі їх стало удвічі менше (через 60 років буде у 4 рази менше, через 90 – у 8 і так далі за експонентою). Крім того, йдуть процеси міграції радіонуклідів – вони вимиваються у глибші шари ґрунту, змиваються у пониззя, річки, у Дніпро, виносяться з полів врожаєм сільськогосподарських культур. І на багатьох територіях і сільськогосподарських угіддях забруднення зменшилося у три, чотири і більше разів. Відповідно, чистішою стала й продукція рослинництва і тваринництва, а також продукти харчування, з якими населення отримує певну (часом основну) дозу опромінення.
Але більшість радіобіологів, до якої належу і я, керуємось головним постулатом радіобіології: немає нешкідливих доз іонізуючої радіації. Якою б малою не була доза, достатньо одного попадання високо енергетичної ядерної частинки чи кванту у молекулу ДНК – мішень дії радіації, щоб викликати в ній мутацію. Якщо це буде ДНК соматичної клітини – будь-якої клітини організму, це може призвести до її перетворення у ракову. Якщо це буде ДНК статевої клітини – до генетичних порушень, які реалізуються у наступних поколіннях.
— Які, на Вашу думку, проблеми радіологічного забруднення потрібно вирішувати на сучасному етапі в першу чергу?
— Виходячи із згаданого постулату, треба всіма способами зменшувати можливу дозу опромінення людини за рахунок заходів, які реалізуються у сільському господарстві, харчовій промисловості, радіаційній гігієні. Вони розроблені, пройшли багаторазове випробування і добре відомі. Не треба втішатися тим, що у теперішній час радіонуклідне забруднення продуктів нашого харчування у переважній більшості відповідає так званим «ДР-2006» – допустимим рівням вмісту радіонуклідів в продуктах харчування і питній воді. Необхідно пам’ятати, що стронцій-90 і цезій-137 – це штучні радіонукліди, в природі їх немає. Вони з’явилися у навколишньому середовищі у 1945 році з вибухами перших атомних бомб, а пізніше – з аваріями на підприємствах ядерної енергетики, формуючи додаткову дозу опромінення біоти, до якої вона не пристосувалася. Хоча я взагалі вважаю, що пристосуватися до опромінення іонізуючою радіацією навряд чи можливо. Тому формування в організмі певного радіозахисного фону за рахунок здійснення згаданих заходів, споживання продуктів харчування, які володіють радіоблокуючими (зменшують надходження радіонуклідів в організм), радіопротекторними (захищають клітини організму від радіаційного ураження), радіодекорпоруючими (прискорюють виведення радіонуклідів з організму), радіовідновлювальними властивостями (активізують процеси відновлення у післярадіаційний період) – основа стратегії проживання на забруднених радіонуклідами територіях. А це – специфічний спосіб життя. Саме про це я сьогодні розповідаю студентам на лекціях. На превеликий жаль, кількість факультетів, на яких читається курс радіобіології, з роками зменшується.
— І насамкінець, які сучасні тренди в радіобіологічній науці?
— Треба визнати, що увага до радіобіології, радіоекології з боку керівних органів нашої країни у порівнянні з певним підйомом після аварії з роками після неї невиправдано зменшується. З одного боку, це – недалекоглядність цих органів, а з іншого – взагалі наслідок недбалого відношення до науки, зумовленого (так хочеться вважати) тяжким економічним станом країни.
У світі ж інтерес до цього напряму біології аніскільки не зменшується. Про це свідчить зростаюче бажання багатьох країн співпрацювати з науковцями України у цій сфері. Цілком зрозумілий інтерес Японії, яка переживає наслідки аварії на АЕС «Фукусіма-1», що сталася у 2011 р. Але й інші країни – Нідерланди, Норвегія, Франція, які від аварії практично не постраждали, співпрацюють з нашим університетом у цій галузі.
Радіобіологію не можна сприймати лише як науку, пов’язану з атомними бомбами і радіаційними аваріями. Вона зародилася 121 рік тому, коли ні одних, ні інших ще не було. Це фундаментальна наука про дію іонізуючої радіації, яка завжди була на Землі, на живі організми. Двадцяте століття лише додало цієї радіації, а двадцять перше продовжує додавати). Тому говорити про якесь згасання радіобіології, кризу в ній у світовому масштабі не слід.
Що стосується найбільш перспективних напрямів радіобіології, то це – вивчення особливостей дії на живі організми так званих «малих доз» іонізуючої радіації. Тобто таких, які у десятки і сотні разів менші за ті, що призводять до явних патологій, але можуть негативно впливати на імунітет, викликати генетичні ураження, гормезисні явища, пов’язані зі стимуляцією певних процесів метаболізму. А також розробка шляхів протирадіаційного захисту живих організмів в умовах тривалого хронічного опромінення (у яких внаслідок радіаційних і ядерних інцидентів можуть опинитись мільйонні контингенти населення), виявлення і вивчення віддалених наслідків опромінення: канцерогенної дії, впливу на тривалість життя, закономірностей прояву генетичних ефектів. Важливим є й вивчення особливостей дії на організм інкорпорованих (які включилися до складу клітин і тканин організму) радіонуклідів, спільної дії на організм іонізуючої радіації та інших чинників (важких металів, пестицидів, температури та інших), радіаційних ефектів типу “bystandereffect” ( «дія опроміненого сусіда») та багато інших.
Взагалі вважаю, що горизонти радіобіології та її окремого напряму радіоекології, який все більше набуває самостійності, неосяжні.
Розмову вела Ірина Білоус
