«Важко навіть дихати, не те що говорити…»: студенти-журналісти переглянули фільм «20 днів у Маріуполі»

16 березня 2024 року
м. Київ
Серце, чого ж ти стало?
Бийся й кажи усім:
Тані із Маріуполя
буде назАвжди сім.
......................……
Дихай зі мною, світе,
дихай бодай через раз…
Ганна Кревська

  Наприкінці цього тижня другокурсники спеціальності «Журналістика» виявили бажання переглянути фільм, про який останніми днями було так багато розмов. «20 днів у Маріуполі» – документальна кінострічка режисера Мстислава Чернова, яка вперше в історії українського кіно виборола «Оскар» і знову змусила світ замислитися про страшні злочини кривавої війни, розв’язаної путінським режимом проти України.

   

Ми були готові до того, що фільм важкий. Але побачивши в деталях жахіття, крізь які довелося пройти маріупольцям – дітям, матерям, літнім людям – ще довго не могли оговтатись… Коли в залі увімкнули світло і на екрані з’явилиcя титри, ніхто не те що не спішив піднятися з місця, а, здавалося, навіть не поворухнувся. Перед очима ще стояли моторошні картини і рефреном звучали в голові слова режисера: «Мій мозок відчайдушно хотітиме забути все це. Але камера не дасть цьому статися».

Ми вийшли з кінотеатру, підтримуючи один одного лише мовчазними поглядами й обіймами. Слова з’явилися потім, коли трохи вляглися емоції.

Єлізавета Махонюк: «20 днів у Маріуполі» – це про біль, втрати та руйнації. Емоційно – це сльози, смуток та розпач. В кінці було лише одне бажання: не бачити та не усвідомлювати напис: «Засновано на реальних подіях"...

Олександра Ожерельєва: «Слів немає, щоб передати все, що відчула під час перегляду. Важко уявити, що пережили ці люди. До сліз...»

Йордана Курганевич: «Я знала, що буде боляче, але не усвідомлювала, що настільки. Це велика робота, відважна робота… і Оскара тут замало. Складалося враження, ніби кожен день, який журналісти переживали під обстрілами, реальної присутності себе в той час і на тому місці. 20 днів у Маріуполі – це не просто документальне кіно, це те, що розбиває на дрібненькі шматочки… Цю історію вже точно «переписати» не вдасться!»

Єгор Касенюк: «Ідучи на фільм, я очікував сліз, болю, страху, проте не очікував того, що відбулось у залі: цілковита тиша, всеохопний параліч душі, ти не можеш нічого зробити, поки невидима крижана рука все сильніше стискає твоє серце. Це відчуття важко описати: дивна суміш злості, нерозуміння та безпорадності перед побаченим. Як людина може все це допустити??? Навіть не людина, звір… Це історія без щасливого кінця, адже це і не фільм, це наша з вами дійсність».

Вікторія Гришко: «Під час перегляду я постійно думала: «Як же хотілося б, щоб цей фільм був просто вигадкою. Якби ж це все було лише воєнною драмою, бойовиком, будь чим, але тільки не реальністю". Після фільму не хотілося говорити ні слова, в один момент навіть сльози виступили, а з намаганням усвідомити, що це реальність нашого часу тіло стало вкрите мурахами з заціпеніло. Тяжко дивитися, усвідомити, та ще тяжче пережити. Цей документальний фільм вартий уваги не тільки кожного українця, а й усього світу».

Анастасія Герасіна: «Цей фільм повертає до реальності. За два роки настільки звикаєш до щоденного горя і втрат, що в якийсь момент абстрагуєшся від болю. За ці півтори години ніби пережила весь цей жах разом з тими людьми, а в кінці тільки подумки питаєш себе «Де вони зараз ? Як розпорядилась доля їхніми життями?» Боляче від усвідомлення, що висвітлені в стрічці події – лише маленька частка нашого великого горя...»

Каріна Танська: «Мені важко навіть думати про цей фільм, адже кожна його сцена пронизана болем, страхом та відчаєм. З самого початку, з кожним новим кадром було все складніше дивитися й розуміти, що цього не змінити. Найболючіше усвідомлювати, що все це відбувається насправді. Що діти втрачають своїх батьків, а батьки – своїх дітей. Що життя людей нічого не варті для тих, хто віддав наказ про цю жорстоку війну».

.

Цей фільм ще довго не відпускатиме. Він важливий для наших студентів і з професійного погляду, адже вкотре вони замислилися над тим, який складний і водночас важливий фах обрали для себе, і скільки громадянської мужності, сили, витримки потребує робота журналіста.

Наталя Адамчук,
доцент кафедри журналістики та мовної комунікації

 

Регіональні навчальні заклади (синій)Захисти дисертаційНабір на навчання (синій)_2015

Натисніть «Подобається», щоб читати
новини НУБіП України в Facebook