Ментальнісно-терапевтичний потенціал проблематики філософсько-наукового аспірантського гуртка «Проєктивність онтометодологій» в українській (по)воєнній дійсності

  Коментуванням цих думок засновника Київської школи філософії Володимира Шинкарука розпочалося чергове засідання аспірантського філософсько-наукового гуртка «Проєктивність онтометодологій».

 

  Керівник гуртка – доктор філософських наук, професор Микола Максюта – у вступному слові, зокрема, зазначив, що у філософсько-наукових дослідженнях, у численних художніх творах пильна увага приділяється інтелектуальній якості сучасної людини – інтересу до нових знань, жаги знання, як вагомого чинника цивілізаційного розвитку: людина в інформаційну, високотехнологізовану епоху володіє розвиненим інтелектуальним слухом та здібностями. Але, аби не просто ними володіти та не втрачати, а й удосконалювати молодий науковець має перебувати на ретельно культивованому ландшафті раціонально-достовірних нових наукових знань та мислення, оволодівати можливостями їх реалізації у соціокультурних, політичних і т. д. та подальших наукового-дослідницьких ракурсах. Раціональна достовірність є стрижнем світогляду науковця, у вимірах якого сприймається дійсність, з одного боку, а з іншого, істотні відмінності, його життєстверджуючий потенціал, що науковець покликаний також ретранслювати на суспільну свідомість. Раціональна достовірність наукового мислення та знання є необхідним складовим формування оптимістичного світогляду, впевненості людини в своїх можливостях. Тому сучасні наукові дослідники оволодівають, у певному сенсі, випереджаючими, порівняно із повсякденними знаннями та способами розуміння природи, інтелектуальними формами. Вони – авангард духовно-інтелектуального поступу суспільства, і тому, за їхнім статусом, покликані поширювати ідеї й принципи світорозуміння та світовідношення на засадах раціональної достовірності. Репрезентовані як визначальні чинники сучасних цивілізаційних зрушень – науковий метод та науково-методологічна свідомість, отже, мають експлікуватися як культурно-цивілізаційні форми відповідних змін повсякденної свідомості. За умов (по)воєнної української дійсності це може й повинно поціновуватися в ментальнісно-терапевтичному ракурсі. Бо, досліджуючи предмети природи, їхні властивості і взаємодії та формулюючи закони і «делегуючи їх природі» (І. Кант), перебуваючи легітимним, позаяк обізнаним, повноправним суб’єктом пізнання та «представником» у світі природи, науковець розширює і поглиблює свої інтелектуальні можливості в соціумі. Адже, онтологічний сенс «делегування» дослідником наукових законів природі завершується лише за умови відповідного також есенційного процесу, тобто поглиблення сутнісного соціокультурного закорінення результатів діяльності наукового дослідника як соціального суб’єкта.

  Наприклад, для дослідника проблем лісового господарства, для лісівника, ліс, переосмислення та освоєння його різнопланових проявів є, разом з тим, і джерелом формування мислення змістовного, креативного, критичного та відповідального. Безперечно, на першому плані при цьому питання виробництва деревини та інших продуктів лісового господарства – пошук, обґрунтування умов, шляхів оптимальної експлуатації лісу, коли, до прикладу, садіння нових саджанців повинно забезпечувати відновлення ділянок вирубаної деревини. Але сутнісною спрямованістю діяльності науковця є уся повнота існування предмета дослідження, необмеженість бачення й розуміння лісу лише у вимірах економічних, спотворюючих, зрештою, дійсне розуміння предмета, позаяк таких, що призводять до обмеження й виробничого потенціалу лісового господарства.

  В обговоренні порушених питань взяли участь члени гуртка. Вони, зокрема, наголошували, що науковий дослідник може й повинен нині керуватися не утилітарно-прагматичними, але за змістом, потенційними можливостями широким науково-методологічно та пошуково-методично обґрунтованим підходом, світоглядом, синтезуючим виробничо-економічні завдання лісового господарства у вимірах усього багатства сутності лісу. Таким мисленням та знаннями проблем лісового господарства науковий дослідник і демонструє позицію есенціаліста стосовно даної галузі. Озброєний належними знаннями й методологіями він науково-раціонально виправдано формує життєбуттійнісну позицію, виконуючи роль навчителя правдешнього сприймання й розуміння лісів – відповідно до їхніх різнопланово благотворних для людини сутнісних властивостей, що в умовах (по)воєнної української дійсності є надзвичайно актуальним. Сучасне суспільство поступово повинно призвичаюватись до того беззаперечного факту, що наукові дослідники проблем лісового господарства, лісівники-практики є, у певному сенсі цього слова, «повноважними представниками лісів» у соціальній дійсності, у повсякденному житті українських громадян. «Повноваження» лісівників-практиків та науковців легітимізовані глибокою освітньою фаховою підготовкою, змістом професійної діяльності, змістом їхньої мовно-наукової практики, що особливо значуще демонструє роль їхньої комунікації із суспільством в умовах (по)воєнної дійсності, у тому числі і в ракурсі вирішення ментальнісно-терапевтичних проблем. Ці повноваження делеговані найутаємничішими джерелами – отриманою ними «освітою» від самих лісів, коли їхнє професійне навчання виконувало певну пропедевтичну роль. «Ніколи не перестану учитися у лісів, адже все те, що я довідався під склепінням їхнього листя, я ніколи раніше не міг собі навіть уявити», – наголошує сучасний німецький лісничий і вчений-дослідник із багаторічним досвідом Петер Воллебен. Скажімо, висловлювання: «здоровий і щасливий ліс»; «існує сусідська допомога дерев в екстених випадках»; «сусідні дерева хворих представників того ж виду живлять поживними речовинами до одужання»; існує «міра спорідненості, прихильності та дружби між деревами»; «дерева здатні обмінюватись інформацією через звукові хвилі»; «своє відтворення дерева планують щонайменше за рік»; «дерева запобігають інцесту, до того ж, особливо послідовно, коли кожен індивідуум має лише одну стать»; «у лісі для дерев існують неписані правила етикету, що пояснюють, який вигляд повинен мати представник правікового лісу, що йому личить, чи що дозволено»; існує лісова школа, «дерева спроможні навчатися», вони є дуже соціальними, допомагають одне одному» і т.д. Це – «Практична філософія дерев Петера Воллебена», а для нас, пересічних мешканців сучасних мегаполісів, ідеї, концепти і мова науковців-лісівників, у яких висловлені сутнісні істини буття лісів, можуть видаватися неймовірними. Однак вони, безперечно, до певної міри здатні виконувати роль катарсису. За великим рахунком, науковці-лісівники є унікальними за їхніми можливостями фахівцями, які оволоділи унікальною «мовленнєвою самобутністю», тобто мовою дерев, здатностями слухати, почути, зрозуміти цю мову та бути сумлінними «перекладачами», мабуть, чи не найстародавнішої на землі мови для усіх нас. Правда, все ж поети можуть позмагатися з ними. Прислухаємось до Ліни Костенко:

людьми забуті звечора в лісах. 

 

  За виразом Петера Воллебена, «мова дерев впливає на людину, це нещодавно стало темою фахової преси. Корейські науковці аналізували самопочуття старших жінок, які ходили або лісом, або містом. Результат: у жінок, що гуляли лісом, вирівнявся кров’яний тиск, збільшилися об’єм легень та еластичність артерій, натомість вилазки в місто ніяк не вплинули на їхній організм».

  Керівник гуртка проф. Микола Максюта далі також зазначив, що ліс у взаємодії із соціокультурним світом людини є, мабуть, чи не останнім бастіоном природи, він сповнений численними внутрішніми таємницями, неймовірними пригодами, співіснуванням суперечностей між живими істотами, його представниками. А науковці та лісівники-практики, володіючи мовно-науковими засобами дослідницького та практичного діалогу з лісом, по суті, на шляху поступового наближення до самобутньої його мови. У такому ретельно науково-раціонально продуманому і турботливо підготовленому дослідниками лісів онтологічному сенсі «Книга лісу» і спроможна виконувати неспростовно дієву ментальнісно-зцілюючу роль. Адже завдяки цьому ми вільно, але все дієвіше та змістовніше можемо читати і перечитувати цю захопливу й здатну пробуджувати піднесені, радісні почуття книгу, переживати задоволення від зустрічі з другом, яким завжди був і залишається ліс.

  Звернімося в черговий раз до нашої геніальної Ліни Костенко:

 

  Далі буде…

 

Микола Максюта,