«Чорні лебеді» всередині нас
Ще рік тому важко було уявити, яку надзвичайну цікавість студенти нашого університету виявлятимуть до курсу «Політологія», який є базовим і читається на кожному факультеті. Часто-густо під час лекційних і семінарських занять мені доводилося чути: для чого, мовляв, нам, будівельникам, електрикам, лісникам знати науку про політику? Мої намагання пояснити важливість фундаментальних наук для загального розвитку, формування світогляду, культурних цінностей тощо не знаходили підтримки. Проте настав листопад 2013 року і все змінилося.
Розгін студентів на Майдані незалежності, Марш мільйону, Революція гідності, цинічний розстріл Небесної сотні — усі ці трагічні події спричинили бурхливе обговорення серед студентів під час пар з політології. Лісники, будівельники і юристи, як справжні політологи, проводили компаративістський аналіз Майдану Тахрір у Єгипті і Майдану Незалежності в Україні. Вони розмірковували, чи варто стихійно скидати пам’ятники Леніну, чи все ж таки вирішення цієї проблеми потребує проведення місцевих референдумів. А ще замислювалися над особливостями протилежного геополітичного тяжіння окремих регіонів України.
Дискусії виявлялися жвавими і висвітлювали різні точки зору, оскільки особливість нашого навчального закладу у тім, що тут яскраво представлені регіони і Львівської, і Луганської, і Житомирської та багатьох інших областей, а також нині анексованого Криму. Попри те, що студенти проходили соціалізацію в різних, подекуди протилежних культурно-ціннісних і світоглядних контекстах, що виявлялося у важкості прийняти якусь одну точку зору (зокрема, з питань державної мови, ставлення до Радянського союзу та повстанських рухів минулого століття), ми завжди приходили до висновку, що можливість висловити свою думку і не бути за це покараним — вже надзвичайне наше благо і наше досягнення.
Досить часто звучало питання до мене, як до викладача: «Як, на вашу думку, буде війна»? Я відповідала, що звісно не буде. І не лише для того, аби заспокоїти. Зрозуміло, що початок ХХІ століття для світового і українського політичного простору засвідчив наростання певної аномалії у системі влади, яка не може піддаватися раціональним і логічним поясненням в межах існуючої політичної системи. Проте донедавна існувала певна тенденція, яка дозволяла сумніватися в можливості озброєних протистоянь на території нашої держави.
За роки незалежності, на відміну від інших пострадянських країн, Україна не відчувала на собі військових конфліктів. Зокрема, не було стрілянини по будівлях парламенту, не розв’язувалися локальні війни на національному ґрунті, не піддавалася сумніву територіальна недоторканість нашої держави. Хоча існувало безліч проблем, пов’язаних, насамперед, з тим, що політична еліта не зважала на потреби та бажання «маленького українця», а намагалася вирішувати власні, передусім економічні інтереси і політичні амбіції, спрямовані на розподіл сфер впливу. Проте в нас була Революція на граніті, Помаранчева революція — мирні акції громадянської непокори, які, за певними ознаками, навряд чи мають аналоги у світовій практиці. В усі періоди становлення української державності, політичні процеси на українських територіях протікали в межах можливості народовладдя. Воно, щоправда, не мало чіткої форми і було обтяжене внутрішніми суперечностями, проте завжди допускало співпричетність української спільноти до прийняття політичних рішень і обмежувало українську політико-управлінську еліту на шляху до авторитаризму. І в часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, добу козацтва існували народні віча, які дозволяли висловлювати незадоволення народних мас діями керівників і навіть скидати їх з високих посад.
Усе це та інше дозволяло зробити висновок про неможливість війни на території нашої мирної держави на початку ХХІ століття. Але минув рік і стає зрозумілим, що історичний, інституційний, структурно-функціональний, компаративістській та інші методи політології, які вивчаються на першій лекції цієї дисципліни, вже не спроможні виконати свою роль у аналізі реальних політичних процесів і тим більше сформулювати більш-менш об’єктивний прогноз.
Американський есеїст ліванського походження Нассім Талеб нещодавно опублікував дві праці «Чорний лебідь» і «Антикрихкість». В чому «фішка» його концепції? На думку Талеба, історія, економіка і навіть приватне життя людей містять «чорних лебедів» — непередбачувані події, які абсолютно змінюють картину світу. Тих, хто раніше був упевнений у незмінності завтрашнього дня, рано чи пізно очікують неприємні сюрпризи. Анексія Росією Криму – найкраща ілюстрація цієї концепції — подія, яка порушила світовий порядок та систему міжнародних відносин. Після того, що відбулося, стає зрозумілою теза Талеба про крихкість систем, які зіштовхнулися з «чорним лебедем». Звичний антонім до «крихкості» — пише Талеб — «міцність», але це хибна опозиція. Крихкий об’єкт псується від зіткнення з перешкодою. Протилежний — стає міцнішим. Цю властивість автор називає «антикрихкістю». Крихкі системи завжди жорсткі і ієрархічні: зламай одну деталь і зруйнується вся конструкція. Антикрихкість притаманна живим системам, що еволюціонують — вони є гнучкими і мережевими. У зв’язку з цим постає питання: які держави зможуть витримати засилля «чорних лебедів»? І західні держави, що найбільшим досягненням вважають порядок і стабільність, і Росія з Китаєм — ще більш жорсткі структури — усі вони є крихкими і уразливими. Україна перебуває в самому центрі цих системоутворюючих процесів. Вона може або загинути, а може перебудувати себе за принципом антикрихкості і стати новим європейським чи навіть світовим лідером. У часи зіткнення цивілізацій і зміщення вісі історії все залежить від декількох вірних рішень.
Я звертаюсь сьогодні до студентів: головне наше завдання — не перекладати ці рішення на плечі українських політиків, оскільки їм, як показує досвід, може забракнути мудрості і рішучості, а намагатися збудувати «антикрихкість» всередині самого себе.
Нижче публікую роздуми про патріотизм студентки 2 курсу факультету аграрного менеджменту Марії Митрофаненко. Ця дівчина показала одну з граней формування системи, яка витримає будь-якого «чорного лебедя».
Що таке патріотизм? Вигаданий термін сучасності чи одна зі сторін душі?
Ці питання завжди були актуальними, а зараз — особливо. Після Революції гідності, яка прокотилась Україною взимку 2014 р., на кожному балконі майорить Державний Прапор України, чимало національної символіки є в магазинах.
Та не можемо не згадати захисників наших державних кордонів, які зараз тримають оборону на сході країни. То хто ж такі патріоти? Ті, хто носить символіку, чи ті, хто діють та віддають життя на благо нації та країни ?
За Вікіпедією, патріотизм — це бажання допомогти Вітчизні. Проте одного бажання замало, особливо у наш нелегкий час. В усьому повинна бути гармонія. Одні воюють, інші живуть звичним буденним життям, треті просто, крім звичного, ще й носять синьо-жовті кольори. Ви, мабуть, скажете: якщо я не воюю, то значить не патріот? Ні! Є й інші справи, у яких можна себе проявити. Наприклад, вести здоровий спосіб життя, займати активну громадську позицію, бути просто культурним і вихованим. І все це для того, щоб постійно доводити: українці — сильна та здорова нація.
В ідеалі, звісно, ще займатися волонтерством, організовувати допомогу для військовослужбовців, дітей-сиріт, біженців, знедолених. Але таких людей одиниці. Можливо, це і створює саме той баланс. Усі ж не можуть бути однаково активними та відданими громадянами своєї держави.
Патріотизм — це одна із ланок людського характеру. Він, мов любов, керує людською свідомістю, заставляє робити великі і малі вчинки в ім'я та на благо своєї батьківщини. Патріотизм — величний вияв нескінченної любові до рідного краю. Патріотизм, як і честь, виховує великих, сильних людей, які не рахуються із ціною свого життя і здатні пожертвувати ним заради рідної землі. Патріотизм породжує впевненість у собі, волю в перемогу, віру в свою націю, свій народ. Він перетворює звичайну людину в машину, яка не відчуває страху і болю, ідучи впевнено до своєї мети. Тоді мета патріота стає метою усього народу. Патріот живе у єдності зі своїм народом і в той же час живе ним, адже життя народу — його життя.
Та, на жаль, у сучасному українському суспільстві кількість патріотів з часом зменшується. Багато людей під впливом економічної кризи, соціальних негараздів починають зневажати державу. І дух патріотизму в їхніх серцях повільно згасає, як маленький вогник під час дощу.
Він перетворюється на інший дух — дух зневаги. З країни виїжджає багато людей. А юнаки шукають «білого квитка», щоб не йти в армію. Дух національної свідомості ледь жевріє своїм маленьким, майже згаслим вогником. Жаль терзає мою душу, коли йду по вулицях звичайного українського міста, значна частина мешканців якого навіть не знає української мови, а говорить на чужому всім народам наборі слів, який ми називаємо суржиком.
Писати вірші, прозу — це теж поклик душі та прояв патріотизму, бо так твориться духовність нації. Але не ототожнюйте поняття патріотизму та творчості з жовто-блакитними написами на чужих парканах і кричалками з лихослів’ям!
Насправді, складно осмислювати абстрактні поняття любові, чесності, відданості, патріотизму. Бо, незважаючи на те, що кожен з нас більш-менш розуміє їх значення, все одно вкладає в них щось своє. Це не річ, яку можна побачити чи помацати. Це щось невидиме, проте реально існуюче, те, що наповнює наше життя смислом, тим самим роблячи нас людьми.
Патріотизм, у найзагальнішому розумінні, — це любов до Батьківщини. Для кожної людини в світі її рідний край — найдорожчий та наймиліший серцю. Це той клаптик землі, що привітав її з життям, де минули дитячі роки, де живуть найближчі люди. Такі почуття зрозумілі, вони природні. Далі вони поширюються на цілу країну, в якій людина живе, на людей, що говорять однією мовою та створюють спільну культуру. Бо це все робить їх близькими та об’єднує. У широкому розумінні, країна — це велика родина, де всі живуть спільними радощами та проблемами. Тому ми відчуваємо свою причетність та відповідальність за все, що коїться у державі, тому нам не байдуже, як до нашої Батьківщини ставляться у світі. А патріотизм для мене — це не лише почуття, це дії, спрямовані на те, щоб рідній країні та нашому народові було добре жити.
Патріотизм виявляється у вчинках людини на благо Батьківщині. Ми вчимося, працюємо, будуємо, винаходимо, творимо, прикрашаємо, перемагаємо. Досягаючи успіху в житті, тим самим створюємо успіх цілої країни. Оце й є патріотизм. Володимир Великий, Тарас Шевченко, Сергій Корольов, Василь Стус, Ганна Безсонова, Яна Клочко — кожен із них по-своєму виявив патріотичні почуття до нашої країни. І таких дуже багато!
Інша справа, що патріотизм — не завжди вдячне ставлення. Коли в країні процвітає безправ’я, соціальна несправедливість, політичний безлад, немає можливості для творчості, люди часто полишають Батьківщину та шукають щастя деінде. Хоч у душі в них любов до рідного краю залишається, вони вже мало що можуть зробити для її добробуту.
Тож, на мою думку, патріотичні почуття є в кожного з нас. Ми маємо прагнути зробити щось важливе для своєї Батьківщини. Проте такі прагнення мають цінуватися. Людина має відчувати, що потрібна своїй країні, тоді вона захоче й зможе посприяти її процвітанню.
Отож, патріотизм живе у кожному з нас. Треба його лише відкрити. Можливо деякі тези Вам здалися різкими, але зараз у нашій країні не час для м’якості чи зволікань. Тепер час, коли нашій Україні обов’язково потрібні справжні патріоти, не тільки зі зброєю в руках, але й з чистими помислами у думках і хоч маленькими, проте добрими справами для держави, нації, близьких та друзів. Вдосконалюйте себе і ви вдосконалите навколишній світ. Ми — молодь, якій сьогодні творити і будувати нову Україну. Адже саме зараз найбільший сплеск патріотичних почуттів. Тож будьте патріотом у думках, діях та звершеннях. Пишайтесь землею, на якій народились, плекайте її мову та звичаї.
Бо ми, українці, — здорова та сильна нація. Слава Україні!
Харченко Людмила Вікторівна,
доктор політ.н.
ст.викл. кафедри історії
і політології НУБіП України
