З ГОРДІСТЮ КАЖУ, ЩО Я УКРАЇНКА

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень
Війна — війною — до війни
/ Л. Костенко /

   Мене звати Михалевич Юлія, мені вісімнадцять. Проживаю у невеличкому селі на Хмельниччині. Я народилася на чудовій праслов'янській українській землі, яку пращури наші нарекли Поділлям. Сімдесят років тому тут, на Поділлі, було утворено Кам'янець-Подільську, сьогодні Хмельницьку, область. Не простими були роки становлення і поступу рідної Хмельниччини. Багато подій, здебільшого драматичних, спресовано у сім десятків літ. Наша область славиться великими сільськими господарствами та родючістю земель. Люди тут живуть надзвичайно добрі,привітні та щирі. Чудова природа, героїчна історія, талановиті люди – все це рідний край.

   Я ще зі школи мріяла навчатися в Києві, у Національному Університеті біоресурсів і природокористування України. І от тепер я студентка 2 курсу факультету харчових технологій і управління якістю АПК. Нажаль, через ситуацію з Covid-19, ми змушені були частково навчатися у дистанційному форматі. Тому ми всі завжди мріяли про момент, коли можна буде зняти маски з обличчя, зустрітися з одногрупниками та викладачами у наших аудиторіях і жити повноцінним життям.
   Останній рік я проживала у Києві. Знайшла підробіток. Спочатку було досить важко, але дружній колектив і їхня підтримка зробили своє діло Я всебічно розвивалася: навчалася, ходила роботу, на курси англійської мови, займалася спортом, частенько бувала на спортивному стадіоні нашого університету, читала літературу, ходила в кінотеатри. Особливо любила гуляти з друзями по нашому чудовому Києву - дивовижне місто, в якому буквально на кожному кроці можна зустріти цікаві місця, і дізнатися багато нового.
Молодість, безтурботність, нові враження, переживання, кохання, почуття, вечірки, друзі, душевні розмови з подругою по вечорах, пісні під гітару, мрії про щасливе майбутнє…
   Я просто насолоджувалася життям і не могла подумати що в одну мить воно може так змінитися. Хоча, згадуючи зараз, мені багато хто говорив - тато, хлопець, інколи чула розмови на роботі про те, що відсоток наступу на нашу країну малий, але він все таки є, і що від країни агресора можна чекати будь якого кроку. Я не вірила в це,точніше не хотіла вірити, я не думала що таке може статися з нами у XXI столітті.
   23 лютого 2022 року. Ще з самого ранку я відчувала якусь тривожність на душі. В цей день ми домовилися зустрітися із моєю подругою і прогулятися, сходити по магазинам і в Макдональдс. Ми гуляли до самого вечора, тоді Київ здавався красивим як ніколи раніше. Проходячи по Набережній, ми й не підозрювали,що кривавий вбивця підступає до Києва... У той вечір я вирішила залишитися у подруги, а уже рано поїхати у гуртожиток. Заснули ми близько 2-ої ночі.
   24 лютого 2022 року. Цей день я запам’ятаю назавжди, як найстрашніший у моєму житті. Ми прокинулись близько 5:13 від того, що над нашим будинком пролетіла крилата ракета. Далі ми чітко почули вибухи один, другий, третій…
   Ми не могли зрозуміти, що відбувається. Я починаю заходити в соціальні мережі, і читати чат своєї групи, всі пишуть про те що у них чути вибухи і видно вогонь. Через декілька хвилин мені подзвонив тато і тривожним голосом сказав: “Доню, почалась війна“. Я зараз погано пам’ятаю, що ще мені говорив тато, адже у мене тоді був стан шоку. Я починаю дивитися новини і бачу звернення нашого президента Володимира Зеленського і почула фразу: “Ми вводимо воєнний стан на всій території нашої держави”. Все було наче в тумані, я ніяк не могла прийти до тями і повірити, здавалося, що це кошмарний сон і я от-от прокинуся, але нажаль це була нова реальність.
   Я зібралася в гуртожиток для того щоб забрати документи і думати, як діяти далі. На вулиці ще було темно, більшість людей ще мирно спали, нічого не підозрюючи. Зайшовши в метро я побачила там людей з валізами, людей у відчаї і не розумінні всього що відбувається. Їдучи в автобусі я бачила метрові черги людей до банкомату, до магазину, люди біжать з валізами…
На першому поверсі гуртожитку бачу багато людей, сімейні пари з дітками на руках. Хтось їде додому,хтось готовий йти у підвал і залишатись в гуртожитку. Я підіймаюся на 9 поверх, забираю з собою документи, в той час списуюся із своїм братом Сашою, який говорить що вони збираються виїжджати з другом і можуть зачекати мене щоб поїхали разом. Але уже тоді виїхати з Києва було не реально через затори. Ми проїхали менше одного кілометра за 4 години, і прийняли рішення залишити машину у дворах і повертатися назад. 30 хвилин ми ішли мовчки до дому брата і весь цей час намагалися взяти білет на поїзд. Перезавантажуючи сайт кожної секунди через дві години нам все таки вдалося знайти білети додому. Сидячи в домі ми боялися будь-якого шороху за вікном, весь час чули звуки літаків і крилатих ракет, вибухи десь в далині. Декілька разів у мене траплялася панічна атака, але брат підтримував мене і весь час зі мною говорив,заспокоював.
   Нарешті станція метро Вокзальна. В голові проговорюю молитву і ледь стримую сльози. Двадцять годин дороги: маленькі дітки, старі люди, тварини, забитий потяг, паніка. Найбільше лякало не розуміння того що буде далі, постійні сирени, зупинки потяга в повній темряві посеред поля, новина про те, що міст підірвано, і потяг змушений повернутися і змінити свій маршрут, це була найгірша і найстрашніша поїздка у моєму житті.
Нарешті я вдома зі своїми найріднішими людьми. Нам всім було дуже страшно, адже ми не знали чи прокинемося завтра. Перші дні вдома я не могла прийти до тями, не хотілося ні їсти, ні пити, не могла нормально мислити, я прокидалася посеред ночі зі страхом, тремтячими руками брала телефон і читала новини до самого ранку.
   Проходили дні, а ми навіть не звертали увагу на число календаря, лиш рахували дні війни: перший, другий, третій…

   У моєму селі зразу всі об’єдналися і почали активно збирати нашим захисникам їжу, одяг, гроші, кожного дня ми збиралися у будинку культури і робили маскувальні сітки, готували, хотілося хоча б якось допомогти нашим військовим. Мій тато одразу записався в територіальну оборону. Кожного разу коли він іде на нічне чергування зі зброєю у руках, цілує мене та маму, я не можу стримати сльози.

   Я проживаю на Західній Україні, і тут немає активних бойових дій, але інколи ми чуємо як лунають вдалині вибухи і пролітають літаки, також часто лунають сирени.
   Нам всім дуже сильно болить, за наших бійців які захищають нас, за цивільних, яких нелюди розстрілювали просто на дорозі, люди закатовані у підвалах зі зв’язаними руками,розстріляли машину у якій були літні люди, машину з написом “ Діти”, і таких випадків сотні.
   Від початку повномасштабного вторгнення від рук окупантів загинуло близько 190 дітей, безліч немовлят залишились сиротами, дітки плачучи кличуть свою матусю яка загинула, вони живуть в страху, не розуміючи, що відбувається та чому стріляють. Так в чому ж провина діточок, за що? Серце обливається кров’ю за життя кожного.
   З часом ми почали звикати до цих страшних і болючих подій . Багато людей де ідуть бойові дії змушені були покинути свої домівки, хтось поїхав за кордон хтось у більш безпечні регіони нашої країни. Наша область з теплотою приймає до себе біженців і всіма силами допомагає, надає гуманітарну допомогу, багато хто навіть готовий дати свій будинок на проживання біженцям безкоштовно.
Люди почали працювати, працює також транспорт, почали засіювати поля, студенти та учні почали навчатися по можливості у дистанційному форматі для підтримки нашої економіки.
   Зараз моє головне завдання навчатися. Ми продовжили навчальний процес у дистанційному форматі керівництво нашого університету спрямовує усі сили,щоб забезпечити навчальний процес, враховуючи індивідуальні умови для кожного студента, так як в умовах війни (поганий зв'язок, повітряна тривога) не кожен може повноцінно навчатися. Я дуже рада що почалося навчання, я змогла трішки відволіктись від цих жахливих новин, рада бачити і спілкуватися зі своїми одногрупниками та викладачами.
   Прокидаючись кожного дня я мрію почути слова “ Ми перемогли, наша країна вистояла”. За цей період у мене дуже сильно змінилися пріоритети на життя. Раніше мені здавалося що у мене багато проблем, я не цінувала те що мала, хотілося завжди чогось більшого. Зараз для мене щастя що у мене є можливість зробити елементарні речі, що у мене не зруйнований будинок, що я кожного ранку бачу обличчя своїх рідних, що я можу нормально поспати, поїсти, попити, зробити здавалося б буденні речі. Я завжди шукала сенс життя, але відповідь дуже проста. Сенс життя – це жити мирним та спокійним життям.
   Війна- здавалося б просте слово. Але скільки асоціацій пробуджує в нас воно! Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть та любов...
   Ще кілька років тому я сказала би: добре, що я не знаю війни… На жаль, тепер і мешканці моєї країни знають, що таке війна. Більшість українців не бачили її на власні очі, але добре знають, що вона причаїлася на рідній землі.
   Раніше, зі сторінок старих книжок, війна видавалася мені чимось фантастичним. У голові моїй існувала лише давно минула Велика Вітчизняна, вона ж Друга світова війна, а вона була ж так далеко! Начебто це страшна, але героїчна вистава. Я знала, що навіть зараз у світі точиться багато малих війн, але вони видавалися мені ще подальшими від реального життя. Десь там...
   Війна жахливе явище. «Це коли за інтереси інших гинуть зовсім невинні люди» - писав про неї Вінстон Черчіль, один з переможців Другої світової.
Тепер я досить відчула на собі, почула від людей, побачила в Інтернеті та з екранів телевізора, щоб стверджувати – людська війна просто є потворним явищем. А героїчні вчинки та виховання сили духу на війні – це просто необхідність, щоб вижити у сурових воєнних умовах.
   Я вірю в нашу перемогу у цій війні, я вірю,що наша країна вистоїть, адже споконвіку наш народ був сильним і незламним. Наш народ об'єднався як ніколи, за цей період ми стали в рази сильнішими,а отже нас не перемогти. Новини стають з кожним днем все радіснішими, адже наші ЗСУ тримають оборону і майстерно захищають нас, а ворог несе великі втрати. Також, я дуже вдячна нашому президенту Володимиру Зеленському, який гідно тримається, не здав країну ворогу і не втік за кордон.
   Дуже приємно дивитися як практично весь світ підтримує нас: люди виходять на мітинги, роблять заходи присвячені нашій країні, надають грошову допомогу країни Європи, США, Англія, також вводять санкції проти Росії . санкції діють, багато великих компаній припинили свою роботу в Росії і це не аби як вдарило по економіці країни агресора .
   Війна іде, але я вірю що зовсім скоро я зможу повернутися до нормального життя, прокидатися і бачити мирне небо, спокійно засинати, навчатися у своєму університеті, бачити своїх одногрупників та викладачів, змогу нарешті зустрітися погуляти зі своїми друзями. Після війни я хочу змінити своє життя і не відмовляти собі ні в чому, адже воно у нас одне.
   Війна змінила свідомість усіх людей і зараз всі ми розуміємо : мир на землі – це безцінний дар. Україна ніколи не пробачить ворогам за те, що вони зробили, ніколи не забуде, як вони вбивали наших дітей, як діти залишились сиротами, бомбили наші будинки, захоплювали людей і катували їх, стріляли в пологові будинки та скільки крові було пролито, український народ не пробачить їм ніколи!
   Я дуже сильно люблю свою країну і з гордістю говорю,що я – українка. Для мене немає кращого місця на землі, ніж місце де я народилася і виросла. Я хочу побажати усім українцям більше ніколи не відчувати цей біль, жах та страждання. Я хочу щоб наші діти народжувались під мирним небом, спокійно зростали, навчалися та мріяли про майбутнє. Наша країна відбудується обов’язково і заквітне знову.
   Я дуже співчуваю кожній родині яка втратила рідну людину на війні, тим хто відчув біль і страждання, тим хто втратив дім, обов'язково прийде час коли цим кривавим вбивцям прийдеться відповідати за свої вчинки,а головний монстр понесе найбільше покарання,за всі ті муки які відчувають українці.
   Навіть зараз коли пишу цей текст, я не можу стримати сліз, мені болить за кожну людину, за кожну невинну дитиночку, за свою неньку Україну.

Я вірю у краще майбутнє у нашій незалежній країні.
Не треба більше війни, ніколи!
Все буде Україна!
Слава Україні!

Михалевич Юлія
студентка факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК