УКРАЇНЦІ - ЦЕ СИМВОЛ СВОБОДИ ТА СПРАВЖНЬОЇ НАЦІЇ!

Чергова розповідь
з челенджу від студентів факультету харчових технологій
та управління якістю продукції АПК
"НІ ВІЙНІ!"

    Коли вранці 24 лютого Путін заявив про напад на Україну, а його ракети полетіли на наші мирні міста, життя українців розділилося на "до" та "після".

   Про початок війни я дізнався від дзвінка своїх батьків. Звісно одразу я розгубився і не знав як реагувати, що робити, їхати кудись чи залишатися в Києві. Одразу включив телевізор. Новини. Всюди паніка - в магазинах, на заправках, на вокзалах скупчення людей, великі пробки на дорогах. Тому було прийняте рішення залишатися в Києві. І це був правильний вибір.
   Через вікно я бачив великі черги до магазинів. До 24 лютого в мене не було звички зберігати та купляти велику кількість їжі. Навіть при першій хвилі коронавірусу паніка та ажіотаж на продукти були в рази менші. З цього дня кожного разу при поході в магазин я купляв якусь крупу або макарони, консерви, щось що не псується швидко. Я не знав на скільки це затягнеться, буде їжа через місяць чи ні. Я робив запаси. Можливо настане час коли треба буде ділитися хто чим може. І я хочу бути готовим допомогти.
   Після обіду я пішов в магазин. Прилавки були майже пусті: крупи, консерви, хліб, яйця, молочні продукти - вже були відсутні. Все що мені вдалося купити - це борошно і якесь печиво. Звісно дома була відкрита пачка гречки та якісь макаронні вироби. В морозилці було м’ясо. Але ніхто не знав, яка буде ситуація в місті далі. Ми з дружиною намагалися не панікувати. Склали речі в невеликий чемодан: документи, гроші, ліки, речі на 1-2 дні, пляшку води. Як виявилося не так багато треба речей для життя. Заклеїли вікна скотчем. Сумніваюсь, що скоч може врятувати, але це трошки заспокоїло. Цілий день ми дивилися новини та обдзвонювали рідних та знайомих, щоб дізнатися чи потрібна комусь допомога. Слава Богу у рідних все було добре.
   Перший день пройшов як у сні. Зовсім не хотілося вірити, що це сталося. Була величезна надія, що це закінчиться за декілька днів.
Але чим далі тим більше з’являлося розуміння, що це не “спецоперация”, що це навіть не війна, а справжній геноцид нашого українського народу та тероризм.
   У Києві була страшна атмосфера, у повітрі пахло панікою та жахом. Усі маленькі крамниці, кофейні, майстерні, студії краси, аптеки і т.д. були зачинені. Всі перехожі часто дивилися на небо. Я вперше переоцінив фразу - “мирне небо”.
   Через кілька днів ми пішли за продуктами. Відстояли довгу чергу в супермаркеті - купити там нічого не вдалося. Продуктів там майже не було. В магазині до мене підійшла бабуся дуже старенька і просила знайти їй молоко. Але молочки не було зовсім. Я почав спостерігати за нею. Вона підійшла до полички з печивом. Там був тільки один вид печива і він був дорогий. Бабуся стояла і не знала, що робити. Моє серце не могло залишитися в стороні. І я дав їй гроші. Дуже сподіваюсь, що це їй якось допоможе. Потім ми пішли в інший магазин. Там була величезна черга. В ній ми відстояли 1,5 години. Всі люди тихенько стояли, ніхто не намагався пройти без черги. Всі стояли і чекали. Зайшовши, виявилось, що за хлібом стоїть така сама величезна черга. Ну що ж будемо стояти. До чого це я. Як же соромно було потім дивитися відео де руські билися за цукор, вази і т.д. Раніше я не замислювався наскільки ми з ними різні.
   Страх. Навколо просто страх. Спати перші ночі було дуже страшно. Думки, що це може бути остання ніч. В такі хвилини починаєш по-іншому оцінювати навколишній світ. Коли над будинком летять ракети, а десь поруч чути вибухи, починаєш вірити в Бога. Навіть якщо ти стовідсотковий атеїст. Молитви стали чимось буденним. І думки стали інші. Після перегляду новин — де знущалися, а потім вбили наших людей — появляються сумніви чи є насправді Бог чи ні. Але все одно продовжуєш молитися.
   Наступні всі дні і до тепер починаються з повідомлення найдорожчим людям - “як ти?”. Потім одразу новини. Велике бажання ввімкнути телевізор та почути - “війна скінчилась, ми перемогли!”. Скоро, я впевнений, що скоро ми почуємо ці слова! В мене ніколи не було сумнівів в наших Збройних Силах та наших людях. Мене дуже здивувала реакція закордонних ЗМІ та людей, які не очікували такого єднання нашого народу. Для мене як і для кожного українця це нормальні буденні речі - допомагати ближнім.
   У Києві стало помітно менше людей. В дворі майже не залишилося машин. Можливо із-за цього, можливо я просто хотів бути хоч чимось корисним — я почав годувати бездомних тварин та птахів. Це мене заспокоювало.
   Дивлячись на дії руської орди виникає тільки гнів і огида. На наші землі пришли раби «визволяти» вільних людей. Описати їх дії та своє ставлення культурними словами дуже тяжко. Вони не заслуговують жодного нормально слова у свою адресу. Ці залякані жителі росії не мають ні честі, ні гідності. Кожен з них винен у смертях і стражданнях мого народу. І ми ніколи їм цього не пробачимо! Вони вважають, що це залишиться безнаказано, що їм все можна: вбивати мирних жителів, ґвалтувати дівчат та жінок, красти речі, бомбити житлові будинки і т. д. І коли вони радіють своїм новинам про захоплені території. Від цього стає дуже лячно… Просто бракує слів це описати. Я завжди думав як Гітлеру вдалося створити фашистську державу? Я не розумів — як люди не бачили цього.? Хочу навести декілька цитат: „Только фанатичная толпа легко управляема.“, „Если говорить неправду достаточно долго, достаточно громко и достаточно часто, люди начнут верить“, „Как повезло властям, что люди никогда не думают“, „Как только дипломатия заканчивается, начинается война“, „Зло угрожает каждому человеку и даже ребенку нашей великой нации. Мы должны предпринять шаги пообеспечению безопасности и защиты нашей родины.“
   Ці всі цитати належать Адольфу Гітлеру. Дуже сильно нагадують гасла сучасної росії. Тільки зараз переглядаючи російські новини, дивлячись інтерв’ю їх журналістів, проаналізувавши соцопитування жителів — я розумію, що в їх країні фашизм почав формуватися одразу після розвалу СРСР. Тепер я розумію, що майже всі люди там зазомбовані їх пропагандою, їх владою та переписаною історією. Саме жахливе, що більшість з них не розуміє, що вони живуть при фашизмі. Вони не розуміють, що їх держава — диктаторська. Заради свого культа «путинізма» вони готові терпіти усі санкції, підняття цін, тотальне безробіття, дефіцит товарів. А саме страшне, що вони готові терпіти смерті своїх синів, чоловіків та батьків. Краще промовчати... Краще померти на чужій землі… Моя хата з краю... Я не цікавлюсь політикою…
   У мене немає ні жалю, ні співчуття до тих людей і солдат. У перші тижні, дивлячись як спілкуються наші солдати з полоненими, як вони до них добре ставляться — я відносився з розумінням. Адже вони такі самі люди, як ми. Так я думав тоді. Зараз мене переповнюють тільки почуття гніву до них.
Мова яка ніколи не була для нас бар’єром, стала дуже важливим питанням зараз. Я ніколи не засуджував українців, які говорять російською мовою і не роблю цього зараз. Але я бачу, що відбувається на просторах Інтернету. Я розумію відчуття всіх українців. І я дуже поважаю тих, хто перейшов на нашу рідну мову! Але ті, хто засуджують російськомовних українців тільки дають підстави російській пропаганді. Ми повинні всі бути єдині, на якій би мові не говорили!
   Зараз я часто задаю собі питання - «що я зроблю в перший день перемоги?» Я і досі не можу відповісти на це питання. До війни в мене було багато планів. Я мало де був в Україні. Планував у березні відвідати Харків, парк атракціонів. Хотів з’їздити до Львова. Я ніколи не був на морі в Україні. Але війна забрала в мене ці мрії. Зараз все, що я бажаю - це мир та наша перемога. Я бажаю кожному українцю, кожній людині, яка воює за Україну чи допомагає нам — залишитися живою та здоровою! Я знаю, що після перемоги ми відвідаємо наших батьків та рідних. Цей день — день нашої перемоги буде найвеличнішим святом для нашого народу та Держави. Це свято ми будемо відзначати вічно.
   Ця війна стала переломним моментом для усіх людей в світі. У цей час ми боремося не тільки за свою свободу, а за свободу всього світу! І я знаю, що ми переможемо! Багато інфраструктури України вже знищено. Зруйновані житлові будинки, лікарні, школи, мости, дороги. Це все коштує багато грошей, але наша свобода коштує в мільйони разів більше. Ті багаточисленні смерті, які нам завдали рашисти, будуть у пам’яті кожного українця назавжди. Їх кров не може пролитися даремно. Наш народ ніколи не скориться перед окупантами. Всі їх злочини будуть покарані! А ми відбудуємо все, що вони знищили. Бо Українці - це символ свободи та справжньої нації!

Ляшенко Олександр
студент факультету харчових технологій та
управління якістю продукції АПК