Чужого болю не буває…(до Дня пам`яті жертв голодомору)
Чужого болю не буває, особливо коли мова йде про геноцид цілого народу. З 1932 по 1933 рік тогочасна влада занапастила життя мільйонів українців. Довга болісна смерть від голоду, і як наслідок розквіт канібалізму, понівечені долі – це продукти комуністичного тоталітарного режиму Йосипа Сталіна, про які не можна забувати.
Штучний голод, щоб придушити антирадянські повстання, щоб прибрати неслухняний народ з його історичних земель, і ті землі заселити іншим (російським) – слухняним. Щоб взяти під абсолютний контроль цілу націю, винищивши її зсередини, і дуже тихо для всього світу, наче її не існувало. Найбільше від голодомору постраждали Харківська, Київська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Дніпропетровська, Житомирська, Вінницька, Одеська та Чернігівська області.
Попри хороший врожай – вмерлі від голоду люди. Попри «сильний і багатий» СРСР, який допомагав продуктами бідним країнам і продавав заможнім – в УРСР панували голод та злидні…
Жителька села Яворівка (Житомирська обл.), Заріцька Станіслава Іванівна, 1923 року народження, згадувала:
«Пам'ятаю, тоді у людей все забирала влада — проводила „викачку“. Робили це місцеві. Людей залишали без засобів існування. Виживали хто як міг. З липи здирали кору, сушили і пекли коржі, з сосни ламали відростки, їли шишки, вживали різні корінці, дикий бур'ян, варили борщ з кропиви. Їли горобців, їжаків, собак, котів. У кого було що міняти, то міняли на їжу» (з Вікіпедії).
За все своє існування УРСР двічі переживала штучний голод, і всю історію СРСР ця інформація ховалася за високою стіною цензури. Лише після отримання Україною незалежності, 24 серпня 1991 року, страшна, десятиліттями замовчувана правда набула широкого розголосу.
Відтоді із друку вийшли заборонені книжки тогочасних авторів, які писали про голодну смерть 1932-1933 років. Наприклад, «Жовтий князь» Василя Барки, «Марія» Уласа Самчука, «У пазурах вампіра» Андрія Химка.
Оскільки серед сучасних авторів ця тема є й досі актуальною, світ побачили нові книги: «Розколоте небо» Світлани Талан, «Розмита могила: Голод 1932-1933 років у політиці, пам`яті та історії» Георгія Касьянова, «Червоний голод. Війна Сталіна проти України» Енн Еплбом, тощо.
Український інститут національної пам`яті також не оминув цю тему, і у 2008 році випустив «Національну книгу пам`яті», присвячену жертвам голодомору.
У кінці 1990-х початку 2000 років, щоб прийдешні покоління ніколи не забули ті скорботні роки, по всій території України почали встановлювати пам`ятники. Так, у Житомирі це «Янгол, що плаче» (2006 року, скульптор О. Костюк, архітектор П. Перевозник).
У Строганівці (Запорізька обл.) – «Жінка, що тримає на руках мертву дитину».
На Михайлівській площі у Києві – «Пам`ятний знак жертвам голодомору» (1993 рік, скульптор В. Перевальський, архітектор М. Кислий), у Парку Вічної Слави – Свіча пам`яті з музеєм (2008 року) і скульптура «Дитина»(2008 року, А. Гайдамака)
У Харків (населений пункт Черкаська Лозова) встановили «Меморіал жертвам голодомору» (2008 рік, скульптор О. М. Рідний).
За кордоном українська діаспора також попіклувалася про висвітлення цієї темної сторінки нашої історії – були встановлені пам`ятники жертвам голодомору: у Вашингтоні – Меморіал жертвам українського Голодомору-Геноциду 1932-1933 років (встановлений у 2015 році, скульптор Лариса Курилас).
В Угорщині – Меморіальна плита Голодомору (2006 рік).
У Варшаві – пам`ятник Жертвам Голодомору (2009 рік, скульптор Г. О. Єршов).
В Лондоні – Пам`ятник, присвячений жертвам голодомору (1983 рік).
Голодомор 1932-1933 років – це масштабний злочин проти України, визнаний всім цивілізованим світом. Він забрав життя від 3,9 000 000 до 7 000 000 людей…
Щороку, у листопаді, в четверту суботу, українці зі всього світу запалюють свічку і приносять квіти й вінки до пам`ятників і могил своїх рідних щоб вшанувати пам`ять про загиблих. Вони ніколи не забудуть і не пробачать. Тож, давайте разом, 27 листопада, запалимо свічки пам’яті загиблим від голоду 1932-1933 років.
Анастасія Рудь, бібліотекарка
